27 жовтня Запорізькій дитячій лікарні №1 виповнилось 78 років
Відкрилася вона під час Другої світової війни – в жовтні 1943 року, через 2 тижні, як до міста увійшли наші війська. Яку силу духу, віру в правильність своєї справи та щиру любов до дітей довелося проявити жінкам, які причетні до створення цього закладу, на своїй сторінці в соціальній мережі «Фейсбук» розповіла Заслужений лікар України Валентина Лихачова.
Вже 33 роки вона працює головним лікарем дитячої лікарні №1. А всього Валентина Іванівна віддала цьому лікувальному закладу 43 роки свого лікарського життя, після закінчення Запорізького медичного інституту прийшовши працювати лікарем-інтерном саме сюди.
До речі, Валентина Лихачова завжди займала активну громадянську позицію, була депутатом міської ради протягом 4-х скликань. Є членом «Партії Володимира Буряка «Єднання»
П’ять жінок за три тижні відкрили лікарню
«У жовтні 1943 року, наше місто, стікаючи кров’ю, звільнялося від нацистської зарази. Разом із радянськими військами до міста повернулися 2 лікарі – Гребінець Діна Петрівна та Мороз Наталія Всеволодівна. Вони, та ще 3 медсестри (їхніх прізвищ я не знаю) розпочали рейди по підвалах багатоповерхових будинків старої частини міста, що були забиті переляканими, виснаженими дітьми, які ховалися там протягом кількох тижнів від масованих обстрілів. Здебільшого це були сироти, або діти, що втратили зв’язок з родичами, тому їх змушені були розподіляти по приватних будинках (своїх, родичів, знайомих). На жаль, місць, куди можна було б розподілити безпритульних дітей, було дуже мало, а дітей, навпаки, дуже багато, і 27 жовтня 2 лікарі, озброївшись всією своєю відвагою, сльозами та вірою у свою святу мету, пробилися до військового коменданта Запоріжжя. Комендант зрозумів усе з перших слів і тут же на аркуші паперу написав: «Наказ. Відкрити дитячу лікарню!!! Першу!» – так описує Валентина Лихачова обставини, за яких з’явилася у Запоріжжі лікарня для дітей.
За її словами, перед натиском відчайдушних жінок мало хто може встояти. Озброївшись наказом військового коменданта, несучи його як прапор перед собою, бригада з 5 героїчних жінок-медиків відбила у якогось господарського підрозділу приміщення, яке готували під склад. З підручних матеріалів збивали ліжка, меблі. Через 3 тижні дитяча лікарня відкрилася!
«Самозахват» гуртожитку
Перший післявоєнний рік дитяча лікарня розташовувалася у складському приміщенні навпроти теперішньої обласної дитячої лікарні, а наприкінці 1945 року переїхала до приміщення баракового типу, що існує й нині і знаходиться на території заводу «Комунар», поряд із млином. Там було розгорнуто стаціонар на 60 ліжок.
Цитуємо далі нотатки Валентини Лихачової у «Фейсбуці»:
«В стаціонарі стабільно перебувало 120 дітей, з «підкидьками» доходило до 150 осіб. Дітей укладали «валетом» по двоє на дорослі ліжка, огортали ліжка сітками, які плели з мотузок. А діти надходили і надходили… По троє їх класти було неможливо, але й не госпіталізувати не можна було, дитяча смертність була дуже високою. У 1948 році, коли ситуація стала нестерпною, головний лікар Мороз Наталія Всеволодівна йде до директора заводу «Комунар» і просить віддати під дитячий стаціонар ще не введений в експлуатацію будинок гуртожитку для працівників заводу (Леженка, 2, зараз ця будівля стоїть занедбана). Директор, вникнувши і відчувши ситуацію, сказав, що не заперечує, і робітники б зрозуміли, але через 3 дні, в понеділок, приїжджає комісія Держприймання, і від нього вже нічого не залежить.
І головний лікар вирішує в’їхати до будівлі самовільно.
Щоразу, коли думаю про це, розумію, який розпач відчувала Наталя Всеволодівна, як їй, напевно, було страшно, і не перестаю захоплюватися її мужністю. У сталінські часи зважитися на такий вчинок – треба мати надзвичайну силу духу, сміливість і рішучість! І ще вірити у правду.
Держприйомка приїхала, а в стаціонарі вже плакали і лепетали маленькі діти, матері годували дітей грудьми і пахло пелюшками.
І нічого поганого не сталося! Мороз Наталія Всеволодівна пропрацювала головним лікарем ще 5 років, а в стаціонарі було розгорнуто 150 ліжок та відкрито 5 відділень».
Методом народного будівництва і… освячення приміщень
У приміщенні, що призначалося для гуртожитку, дитяча лікарня перебувала до 1982 року. А потім, коли будівля почала приходити в непридатність і вимагала капітального ремонту, керівництво Комунарського району, не зумівши домогтися республіканського рішення про будівництво нової лікарні, приймає своє – почати зводити дитячу лікарню методом народного будівництва.
Коли здали в експлуатацію побудований стаціонар на Комарова, 12 (це сталося 14 грудня 1985 року), головний лікар Малахова Лідія Миколаївна серйозно захворіла й лежала в лікарні, і Валентині Іванівні Лихачовій довелося виконувати обов’язки головного лікаря, віч-на-віч зустрівшись з наслідками того, що будівля поспіхом здавалася наприкінці року. Ось, як вона описує ті часи.
«До 3 січня 1986 року, а саме з цього числа я почала виконувати обов’язки головного лікаря, у новозбудованому стаціонарі все, що могло поламатися і зіпсуватися, поламалося і зіпсувалося. Розривалися батареї – і кожен день починався з вичерпування води з якогось приміщення. З деяких кабінетів вичерпували по 80 відер! У нас навіть з’явилися навички з ефективного вичерпування води методом людського ланцюжка. Крім батарей та водопровідних мереж із завидною сталістю відбувалися розриви каналізації.
Приміщення здали з величезною кількістю недоліків, але мені на той час було 30 років, і я була сповнена невичерпної енергії, віри у свої сили, світле майбутнє соціалістичної держави. За допомогою влади Комунарського району та міста, обласного комітету народного контролю та УКБ облвиконкому за 4,5 місяці більша частина будівельних недоліків була усунена.
Я зіткнулася ще з однією колосальною проблемою – повною відсутністю колективу в тому розумінні, в якому я його бачила. Навіть постійних завідувачів відділень стаціонару не було. Ці посади по місяцю обіймали грамотні дільничні лікарі, яких, незважаючи на їхні ридання, за наказом переводили до стаціонару. Тому, ставши головним лікарем, я на другий місяць роботи запросила священника, і він освятив усі приміщення стаціонару, включаючи підвальні та горищні.
У Комунарському райкомі партії та райвиконкомі спочатку зазнали шоку, а потім згадали, що начасі перебудова, я – наймолодший головний лікар міста, і вирішили, що деяка ексцентричність моїх дій, за молодістю, допустима, і навіть у моді».
У 1-й дитячій лікарні, у відділенні, в якому перебувають діти, від яких відмовилися батьки, у 2004 році замироточила ікона Богородиці.
Запоріжжя не без добрих людей
Валентина Іванівна Лихачова розповідає, що, пропрацювавши, як у казці, 30 і 3 роки на дуже улюбленій і дуже нервовій роботі, зробила головний висновок: якщо виникає якась велика проблема, яку неодмінно потрібно вирішити, Господь обов’язково посилає людину, або подію, що допоможуть у її вирішенні.
За її словами, останні роки існування Радянського Союзу, лихі 90-ті роки, були дуже складними для колективу лікарні.
«У 96 році припинилося фінансування лікарні, практично повністю – частково давали зарплату, і все! У 1998 році на добу на харчування виділялися бюджетом 11 копійок, а на лікування – 22 копійки. Я змушена була систематично займатися жебрацтвом. Будь-якими шляхами дізнавалася адреси фірм, що розвиваються, писала листи, що відображають справжній стан речей, над якими можна було плакати, і їхала до першого керівника.
І ви знаєте, допомагали! Перераховували кошти на благодійний рахунок лікарні, приносили і дарували підгузки, мийні засоби та інше, не було жодного дня, щоб у стаціонарі не годували дітей! З того часу у лікарні залишилися друзі й досі!
Висновок напрошується сам: у нашому місті велика кількість чуйних, добрих людей. Я дуже люблю своє місто та дуже люблю свою лікарню», – написала директор КНП «Міська дитяча лікарня №1» Валентина Лихачова на своїй сторінці у «Фейсбуці».
Читайте також: На залізничному вокзалі Запоріжжя коронавірус виявляють за лічені хвилини
