Запоріжці зустріли новий 1939 рік ще як жителі одного з міст Дніпропетровської області. Підписаний 10 січня Указ Президії Верховної Ради СРСР призвів до того, що наступного дня більше 300 000 осіб прокинулися вже в обласному центрі. До того часу радянська модернізація Запоріжжя в основному була завершена. За рахунок праці тисяч місцевих і мобілізованих з інших областей на будівництво робітників, за рахунок нещадної експлуатації селянства на світ народився Запорізький індустріальний комплекс. Заводи вимагали робочої сили, тому в місті стрімко зростала кількість робітників і технічної інтелігенції.
Все це відбувалося на тлі масових репресій проти дійсних і потенційних ворогів режиму. На хвилі чисток у партійному та адміністративному апараті на керівні посади в Запоріжжі і області висунулися представники молодого покоління. Середній вік партійно-радянських діячів становив 30-36 років. Дещо старшим було керівництво силових структур – 34-40 років.
Процеси «омолодження» в цей час також відбувалися і в середовищі українського націоналістичного руху. Відзначимо, що «молоде» керівництво ОУН-р, очолюване Степаном Бандерою, значної уваги надавало поширенню мережі на землі Наддніпрянської України. Після «Золотого вересня» 1939 року цьому повинна була сприяти інкорпорація Західної України до УРСР і ліквідація штучної межі між українськими землями по річці Збруч. В одній з постанов щодо діяльності націоналістів зазначалося: «Посилити організаційну політичну й боєву діяльність на рідних землях, зокрема, на осередніх і східних українських землях, так, щоб на всіх землях України досягнути такого посилення революційного потенціалу й зорганізованого підпілля, як на ЗУЗ (західноукраїнських землях, – авт.).
План роботи в цьому напрямку поступово реалізовувався. Питаннями організації мережі ОУН на Наддніпрянщині особисто займався керівник крайової (не еміграційної) ОУН Дмитро Мирон («Орлик»), підключивши до цього наукового співробітника відділу Академії Наук СРСР у Львові Прицака, викладача Львівського ветеринарного інституту Юрія Стефаника (сина відомого письменника) і студентку Львівського університету Любов Молащук. Серед основних завдань був пошук осіб, які могли очолити нові оунівскі осередки, зокрема, у Києві, Вінниці, Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Ростові, Краснодарі, в Криму і на Донбасі.
Спеціально відібрані члени ОУН із Західної України різними шляхами (екскурсія, працевлаштування і т.і.) їздили по всій території України і попутно поширювали серед народу відомості про ідею і завдання ОУН. Заарештований органами НКВС член Львівського крайового проводу ОУН І. Максимов 23 жовтня 1940 року у власноручному зізнанні свідчив, що «для піднесення революційних настроїв серед робітництва і селянства на східних областях Краєва Екзекутива мала вислати спеціально деяких членів ОУН – головно робітників і селян – до праці в Донбас і інші промислові осередки, щоб там підготовляти повстанську акцію».
Подекуди органам НКВС вдавалося виявити емісарів ОУН, як це сталося в 1940 році на шосткінських торфорозробках Сумщини. Тоді були заарештовані галичанин І. Голотяк («Дніпро») і залучені ним в Шостці З. Дністрян і А. Якович. У тому ж році на території Харцизького району Донецької області був заарештований працівник шахти «Великан» І. Коць, який був відправлений ОУН із Львівщини для організації підпільної мережі.
На початку грудня 1940 року співробітники Запорізького обласного управління НКВС викрили молодіжну антирадянську організацію націоналістичного спрямування, яка діяла в Запоріжжі й мала на меті сприяти відділенню України від СРСР шляхом організації збройного повстання. Архівна справа на членів цієї організації дозволяє відтворити події, що передували успіху оперативників держбезпеки.
У квітні 1940 року до Запоріжжя в якості завербованого для роботи в тресті «Запоріжбуд» прибув житель Станіславської (Івано-Франківської) області Омелян Бойчук. Проживаючи на 6-му селищі, останній познайомився з робочим заводу «Дніпроспецсталь» Григорієм Лебеденком. У матеріалах слідчої справи вони обидва фігурують як організатори гуртка «Самостійна Україна». Антирадянські настрої Лебеденка при цьому пояснювалися слідчими, зокрема, репресіями радянської влади проти його батька «за злісну несплату державних податків».
У червні 1940 року відбулося оформлення антирадянського гуртка, кістяк якого складався з 5 чоловік: Омелян Бойчук, Григорій Лебеденко, Микола Фуглєв, Микола Понятовський і Пилип Шестопалка. Загальна кількість «самостійників» не встановлена, в матеріалах справи фігурують лише 12 чоловік. Мета діяльності гуртка була сформована Бойчуком: організація повстання проти радянської влади і створення соборної Української держави. Сприятливий момент для цього мав настати з початком колективізації Західної України, оскільки там в лісах переховувалися багато українців – офіцерів польської армії, які чекали такої оказії. На момент розвитку подій на західноукраїнських землях учасникам «Самостійної України» в Запоріжжі необхідно, шляхом агітації, залучати незадоволених радянською владою громадян та готувати повстання. Слідчі НКВС всерйоз вважали, що «самостійники» займалися збором зброї й готувалися до підриву «Дніпрогесу».
Повстання в Західній Україні не почалося, а до кінця жовтня 1940 року співробітники обласного НКВС мали достатньо інформації для ліквідації «Самостійної України». 7 грудня був заарештований Лебеденко, 10 – Фуглєв, 18 – Понятовський, наступного дня – Шестопалка. Пізніше всіх було заарештовано Бойчука – 23 грудня, оскільки у другій половині червня він разом з односельцем і ще одним фігурантом справи С. Вовчуком самовільно виїхав у Станіславську область, де й був заарештований місцевими працівниками органів держбезпеки. У постанові на арешт Бойчук єдиний з числа заарештованих фігурує як член ОУН.
12 березня 1941 року було підготовлено обвинувальний висновок у слідчій справі №7072 за підписом заступника начальника економічного відділу УНКВС молодшого лейтенанта держбезпеки Лавринова, погоджений з начальником економічного відділу лейтенантом держбезпеки Горловим і затверджений начальником УНКДБ по Запорізькій області старшим лейтенантом держбезпеки Леоновим. На 5 аркушах машинописного тексту коротко викладені умови, за яких виник гурток «Самостійна Україна», процеси співбесід і залучення нових учасників, проведення антирадянської агітації тощо. Всі п’ятеро заарештованих на слідстві себе визнали винними.
Менше ніж за два тижні потому, 26 березня, відбулося засідання Запорізького облсуду, кримінальний вирок якого в справі «Самостійної України» нагадує захоплюючу детективну історію. Поруч з наведеними в обвинувальному висновку фактами антирадянської діяльності тут актуалізуються нотки антисемітизму. Зокрема, Лебеденко, проводячи самостійну діяльність, «поряд з цим займається антисимитизмом, незадоволений єврейською нацією і в своєму плані має мету утворення єврейського погрому та виселення за межі України». Крім того, «мета к[онтр]-р[еволюційної] націоналістичної організації молоді «Самостійна Україна» – це реставрація капіталізму на Україні…» тощо.
Коріння антирадянської діяльності Шестопалки було «знайдено» в активній участі в діяльності товариств «Сокіл» та «Просвіта» в с. Переволока Бучацького району Тернопільської області у міжвоєнній Польщі. Саме з тієї діяльності походила «крамольна» пісня, спів якої також було поставлено Шестопалці в провину: «Чи ви хлопці спали / чи ви в карти грали / що ви Україну / мадярам віддали».
Зрештою, визнавши учасників «Самостійної України» соціально небезпечними елементами, суд засудив Лебеденка і Бойчука до розстрілу з конфіскацією майна; Фуглева – до 10 років таборів і 5 – ураження в правах з висилкою після відбуття терміну на 10 років; Понятовського і Шестопалку – до 10 років таборів, 5 ураження в правах і 5 висилки. Під час перегляду справи було вирішено скасувати висилку, а розстріл замінити 10 роками таборів і 5 ураження в правах. Але Верховний Суд своїм рішенням залишив перший вирок у силі, скасувавши лише висилку. 25 червня 1941 р. О. Бойчук та Г. Лебеденко о 2 годині 45 хвилин ночі були розстріляні. 18 травня 1992 року за наслідками перегляду справи всі учасники гуртка «Самостійна Україна» були реабілітовані.
Гурток «Самостійна Україна» був першим оунівським осередком у передвоєнному Запоріжжі, але не останнім.
Юрій Щур,
кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру “Спадщина”
