Жило собі невелике село Розівського району Запорізької області, майже на межі з Донецькою областю, за 90 км до Маріуполя. Люди в тому селі хліб-ячмінь сіяли, соняшник вирощували. Раділи приїзду дітей з міст, пестували онуків, дивились по п’ятницях Якубовича. Жили своїм повсякденним нехитрим життям. Але 24 лютого прийшло велике зло, навала «асвабадітєлєй». Як змінилось життя в селі, що несподівано для себе стало частиною “днр”, розповіла Ірина. На її очах село захопили рашисти та почали встановлювати там свої закони. Через те, що рідні жінки й досі під окупацією, вона попросила не називати її справжнього імені та не робити фото, аби не нашкодити її рідним. Розповідь свідка подій – в матеріалі «ЗС».
Початок війни
Коли почались перші бомбардування України 24 лютого, мама Ірини запропонувала дітям із їхніми родинами: давайте до нас, у село! Всі добре пам’ятали події 2014 року, коли росіян цікавили великі міста: Слов’янськ, Краматорськ, а маленькі села не були потрібні. Тож так і зробили, до батьків приїхали сім’ї Ірини – із Запоріжжя та її брата з Маріуполя. Тоді здавалося, у рашистів їжі на 3 дні, зброї на тиждень. Вирішили пересидіти.
Але не так сталося як гадалося. Якраз на свято 8 березня, в село зайшла колона озброєних людей. Скільки в ній було техніки, невідомо, але не менш 100 одиниць, – розповідає жінка. БТРи та танки стали в 2 ряди на центральній вулиці села. Обстріляли електрогенератор, водонапірну башту й антену мобільного зв’язку. Все вийшло з ладу.
Ще до появи ворожих військ була вказівка місцевої влади – зняти дорожні знаки з назвами населених пунктів. «Солдати не орієнтувались, де вони, питали у нас, – розповідає Ірина. – Ми зрозуміли, що їх добре пом’яли десь у Мелітопольському районі, тож вони були злі та налякані. Одразу почали шукати укриття, казали, їх ВСУ буде бомбити».
Сховались військові в укритті в підвалі місцевої школи, яке селяни підготували для себе.
«Орки» – то слушно
До села зайшли «горці», дагестанці – призовники та контрактники. Почали прочісувати будинки.
«Моя мама купила онучкам подарунки до 8 березня, все забрали, – продовжує розповідь Ірина. – В голові не вкладається, це ж солдати, армія! Мародерили все, що бачили: гроші, блендери, міксери, електроінструмент. Все, що бачили».
Робили це безсоромно-жахливо, особливо нишпорили по залишених будинках. Підганяють машину й виносять все, що сподобається.
На місцевому сільгосппідприємстві навіть котушку кабелю порізали на шматки. Місцеві дуже дивувалися: солдати такої заможної країни, навіщо їм металобрухт?!…
«Почали шукати колодязі, помитися хотіли. Кажемо, у нас центральний водовід, але ж ви башту пошкодили та генератор, тож води немає, – згадує Ірина. – Дивуються: так у вас пральні машинки є? Автомати?»
Чимало всього для росіян виявилось несподіванкою. Дивувались й асфальту у селі, касовим апаратам у магазинах. Російських солдатів називають «орки» заслужено, констатує розівчанка. Все знищували як варвари.
Виганяли людей з дворів, спали в їхніх будинках, спустошували підвали. У школі, де жили, навіть лінолеум позривали. Попсували жалюзі, карнизи, потрощити меблі. Як кажуть, де жили – там і паскудили, без перебільшення. Розташувались у школі на першому поверсі, а на другому організували стихійну вбиральню.
Постійно притягали та ремонтували биту техніку з місць боїв, бо тут в них вже «тил». Їздили вночі. То у стовп врізались, завалили, в результаті електрики немає…То в’їхали в тин, тож перевернутий БТР два тижні валявся догори дригом.
«Асфальт потрощили, бруду натаскали, – зітхає Ірина. – Почуваються господарями».
Суспільна думка
«Наші знали, що в «днрії» жити не солодко, – каже Ірина. – Якщо спочатку, у 2014-15 році знайомі раділи росіянам, то років за 2 зрозуміли, що «попали». Ані перспектив, ані руху вперед. Навіть зруйнований Донецький аеропорт не відновили та й не збирались. Ми знали, що донеччани навіть по телефону правди сказати не можуть, побоюються».
Всі, хто мав змогу, поїхали звідти. Хіба що старшим людям було вигідно жити в «днр», тому що вони отримували 2 пенсії: і в Україні, і там.
Щодо нібито добровільного голосування за приєднання Розівки до «днр» – це все постановка. Людей просто зігнали «під автоматами». Поставили перед вибором: або ти «співпрацюєш», або матимеш проблеми.
Наказали всім писати заяви на приєднання до «днр» з подальшим приєднанням до рф. Коли готували «приєднання», складали списки: кому потрібні ліки або допомога хворим, які лежать. Так і зібрали базу «охочих» для свого постановочного дійства.
Розівські колаборанти та розборки орків
Староста був один на три села. Приїжджав кожного дня, поки пальне було. На співробітництво з окупантами не пішов. Його не «пресували». Шукали, хто хоче.
«Знайшлася пара-трійка колаборантів: алкашня, колишні зекі, ображені на життя, – згадує Ірина. –Ті пальцем тицяли, у кого дорога машина, хто мисливець».
Але найнеприємніше траплялось, коли виявляли камуфляж чи форму ЗСУ…За тиждень до цього селяни возили нашим солдатам гуманітарну допомогу. Хтось дав форму, попросив попрати. Коли її знайшли росіяни, лютували. На морозі, у неопалювальному приміщенні шукали у чоловіків татуювання. Били, утримували, знущались над людьми.
Нервово реагували й на звичайні мисливські рушниці. Коли їм колаборанти вказали на власника мисливської зброї, вишукали в дворі його матір, батька, брата. Стріляли по будинку,«вилучали зброю». А рушниця – легальна, з сейфом і документами.
У сусідньому селі один негідник показав, де живе дочка «мента». Справді, батько жінки був дільничним, вивіз родину в Запоріжжя. Так рашисти розстріляли будинок з автомату, зірвали кондиціонер, батареї. У дитячій кімнаті розбили телевізор.
«Було дуже лячно без інформації, без зв’язку, – пригадує розівчанка. – Коли розстріляли генератор і не було електрики, телефон заряджали від акумулятора машини і поряд слухали радіо, новини. Сидиш на морозі, чекаєш кожної півгодини пару хвилин повідомлень».
Потім окупанти українське радіо заглушили, ввімкнули російське. Люди намагались його слухати, а там….жодного правдивого слова про українські події.
Настрої окупантів: від «методички» до проклять путіну
Більш ніж два тижні прожила родина Ірини під окупантами.
«Спочатку ми думали, що солдатів використали, – каже розівчанка. – Потім зрозуміли, що вони знали, куди й навіщо йдуть воювати. Розмовляли з одним військовим, який казав, що у захваті від українців, які так завзято та ревно боронять свою землю. Розповідав, що втратив свого друга тут, але не хоче мститися».
Мабуть, прозрівати почали. Коли розповідали росіянам про події в Бучі, вони реагували: то не ми! Казали, ви, мовляв, навіть не уявляєте, що в нас коїться, яка плутанина. Наводили приклад, як на передовій два дні стріляли, і тільки потім зрозуміли, що одне в одного.
Вони спершу намагалися бути добрими. Казали, прийшли вас захищати. 8 березня, коли пограбували магазин, поїхали до сусіднього села дівчатам вручати шампанське. Ганьба таким «джентльменам»!
А в цілому торочили, як з методички про дітей Донбаса. Але путіна кляли по-своєму. Коли телефонували додому, розповідали, що в Україні жерсть, їх заспокоювали: «Не падай духом! Ти дєлаєш благоє дело».
Сільське господарство в аховому становищі
Усі аграрні склади зламували, грабували. Жодної можливості починати роботи в полі не давали.
Поїхали танком по городу одного підприємця. Не повірили, що це у нього город, казали, поле. Не дозволяють сіяти соняшник та кукурудзу, тому що там можуть ховатися партизани. Селяни застерігали: якщо зараз не засіяти, то виросте амброзія, там партизани якраз й сховаються. Марно…
Сіяти немає можливості, забрали все пальне. У селі в господарстві 20 тонн, у сусідньому – 40. Трактор угнали, «віджали» дизельні авто. Районом місцева «комендатура» ходить, мовляв, сійте, заробляйте: 70% наше, 30 ваші.
І люди вимушені викручуватись, щоб хоч щось їсти. За спиною фермерських господарств – пайовики, які дали їм в оренду наділи.
Висновок: допоможіть собі самі
Люди слухають Арестовича. Вірять, що повернуть їх до України. У селі зараз дуже добре чути стрілянину. Настрій: наші дають їхнім! Всі сподіваються, що окупантів прогонять.
У когось була картопля – поділились, у когось борошно. Зараз 2 рази на тиждень їздять у райцентр, привозять хліб. У кого дизпаливо залишилось, заправляють. Комусь продукти привозять, самі себе рятують. Заклики «допоможіть собі самі» селяни сприймають як слід. Вони об’єднались.
«Скільки зможуть простояти? Не знаю…- замислюється Ірина. – Російської техніки та составів дуже багато. Уявіть собі спекотне літо, шмат м’яса і на ньому зелених мух. Це про них».
Роботи у селищі немає. Робота лише одна – на розбори завалів у Маріуполі. Бюджетників усіх туди погнали, решту за бажанням. На місяць оплата за розбір завалів 10 тис рублів, прибирання трупів 30 тис. Ці гроші люди отримують пайками, не готівкою.
Гроші в селі не актуальні. Нічого й ніде купувати. Пенсію не виплачують, пошта не їздить. У кого які збереження були, той те й витрачає.
Ірина, яка повернулась до прифронтового Запоріжжя, впевнена: жити при окупантах більше не буде! Машина, каже, стоїть заправленою, документи зібрані.
ФОТО ілюстративні
____
