14 листопада в Запорізькому національному університеті пройшли творчі зустрічі з відомим українським поетом, Героєм України Дмитром Павличком. Видатний митець спілкувався зі студентами і викладачами, а також творчою інтелігенцією міста. Він читав вірші, згадав, як Україна здобувала незалежність, а також розказав історію створення свого відомого твору «Два кольори».

Сьогодні митцю 88 років, його поезію вивчають у шкільній програмі. Попри поважний вік, Дмитро Павличко залишається активним громадянином.

Поет приїхав до Запоріжжя за запрошенням співака і композитора Анатолія Сердюка. Останній написав музику до вірша поета «Вставай, Україно!». Цікаво, що свого часу Павличко пропонував текст відомим виконавцям, але вони відмовилися, злякавшись «політичності» твору. Пісня стала доленосною і принесла нашому земляку перемогу на фестивалі «Червона Рута». До речі, останній раз живий класик був у Запоріжжі у 2013 році.

  • Вперше я відвідав Запоріжжя в 1990 році, тоді було свято — 500-ліття Запорізької Січі, – розповів нам Дмитро Павличко. – Я був без шапки. А рухівці, мої друзі, Іван Драч, Михайло Горін, Володимир Яворівський, були в синє-жовтих мазепинках. Я побачив таку мазепинку на чолі якогось хлопця. Не знаю, чи він був із Запоріжжя, чи з Києва. Я зняв мазепинку з його голови і поклав на свою, щоб я виглядав, як інші. Сказав йому: «Я тобі віддам цей головний убір». Але потім я цього хлопця не знайшов. Ця мазепинка із Запоріжжя в мене є і дотепер.

За словами письменника, Запоріжжя в ньому жило з хлопчика: «Я знав напам`ять багато найважливіших віршів Шевченка. Вся його словесна могутність – це козацтво. Те, що козакам не вдалося вибороти зброєю, Шевченко створив словом».

Вчора думав: «З чим я їду на Запоріжжя?» і написав вірш про Святослава. Переконаний, що сина Ольги і Ігоря вбили на Хортиці. І нехай історики не говорять про пороги, як місце його загибелі. Вчора написав вірш, а сьогодні його прочитав у Запоріжжі. Дуже радий, що мене запросили до вашого міста. Запоріжжя – це перший центр української державності. Я приїхав знову подивитися на ваше місто і щасливий поїду додому.P1240021

– Коли буваєте у нашому місті, чи є такі місця і люди, яких ви обов`язково відвідуєте?

– Віктор Чабаненко – мій великий і перший друг (український мовознавець, лексикограф, фольклорист, доктор філологічних наук, профессор, помер 9 лютого 2014 року – ред.). Це найбільша моя втрата. Другий друг – Анатолій Сердюк. В 1991 році він, тоді ще молодий хлопець, пише пісню на мої вірші «Вставай Україно!». Я з В’ячеславом Чорноволом не був у великій дружбі, бо він був самозакоханий вождь. Але він, почувши цю пісня, витяг свій годинник і падарував його.

Музика до цієї пісні була написана у Запоріжжі, і звідси вона пішла. Я шаную своїх друзів. З`явилася серед моїх друзів і викладач Запорізького національного університетуі Ольга Стадніченко. У Запоріжжі ще є Олександр Білоусенко (народний депутат першого скликання, – ред.), який мене лаяв у Верховній Раді, але він мені і помагав. Він не був з тих крайніх. Часто запитують: «Ви його памятаєте?» Звісно. Тепер мені кажуть, що він у Запоріжжі є прапором української мови.

Що стосується місць, то, звичайно, це мала Хортиця, де, на мою думку, загинув Святослав. На Хортиці я буваю кожен раз, коли приїжджаю до Запоріжжя.

«Хортиця воскресла

І стала знов собою»…

У своєму вірші я сказав перебільшення. Вона ще не стала. Маса речей покрадена, масу треба поновити. Але на все свій час. Нам треба перетерпіти. Україну вже неможливо знищити. Затоптана, розп`ята, вивезена на Сибір. Вона була ниць, але встала. Так довго жодну європейську націю не нищили. Але ми живі і перемогли.

– Дмитро Васильович, чи повинна сучасно література та поезія виховувати патріотизм у дітей?

– Якщо література не буде цього робити, то ніхто цього не зробить. Національні почуття приходять до людини, коли вона художньо (не просто читає плакати!), а образно, метафорично починає розуміти ці важливі речі і поняття. Все, що на цьому світі є, передає велике мистецтво метафорами.

– Цікаво дізнатися вашу думку: яким чином державі варто підтримувати розвиток української літератури?

– Наша держава схопила найгірші риси капіталістичних країн. У тих західних державах література і культура взагалі є справою приватних людей. Це, можливо, добре для США, Західної Європи. А для України це вбивча ситуація. Колись за радянських часів ми одержували гонорари. За це письменники і жили. Звісно, було по-різному. Виходили книжки, які були політичною тарабарщиною, але в той же час були і досить гідні роботи, за які держава платила. Я видав свою книжку «Правда кличе», яку потім заборонили, порізали на січкарні. Але мені заплатили за неї великий гонорар. І я міг на ті гроші утримуватися. А тепер, хоча я не рядовий письменник, мушу платити сам за всі свої книжки. За роки незалежної України мені видали дві книжки за державні гроші. Всі інші виходили за мої власні кошти. Все, що я маю, я вкладаю у видавництво своїх творів. Депутатську пенсію (я одержую 15 тисяч в місяць) – для інших це багато, для мене – ніщо. Бо видавництво однієї такої книжки (показує на столі на свій новий фоліант) коштує 200 тисяч гривен. Така собівартість.

Наша держава не перейняла досвід Заходу. Там кожен видатний письменник, художник має мецената, який їм займається. Рокфелери розуміють, кого треба підтримувати. Там з цим немає проблем. Люди, які добре пишуть, мають покровителів. В нас такого немає. Наші великі багатії – люди безкультурні та неграмотні. Нічого в культурі не знають і не хочуть знати.

– Що повинна робити держава?

– Тут ініціатива повинна бути з самої гори. Президент має показати приклад. У Порошенка є гроші. Він багато віддає на армію. Вважаю, що він повинен також допомагати і культурі. Наприклад, за часів Кучми була президентська премія. Якби наші найбагатші люди мусили звітувати перед народом: я не тільки краду і щось виробляю, я ще вкладаю гроші у розвиток культури. На жаль, немає такої програми-підтримки митців на рівні держави, до якої могли б залучитися багатії.