В кожному суспільстві є люди, які у разі небезпеки для рідної країни без вагань першими йдуть боронити свою Батьківщину
В Запоріжжі однією з таких є сім’я Залужних – дід воював у Другу світову, мати пройшла Афган, а онук загинув у АТО
Ваня сказав: «В країні війна…» і пішов на службу
В Україні 14 жовтня відзначається День захисника та захісниці України. Цього дня рідні, побратими та друзі будуть вітати зі святом героїв, які боронять спокій України. Але вітати будуть зі сльозами на очах, бо сотні і сотні українців віддали свої життя за незалежність та свободу рідної держави.
Запоріжжя під час бойових дій на Донбасі втратило 60 синів. Серед них – Іван Гутнік-Залужний, потомствений військовий, дідусь та мати якого також брали участь у війнах різних років. Напередодні Дня захисника Вітчизни «ЗС» побувала в родині Залужних.
Навесні 2014 року в останній день першої хвилі мобілізації, молодшому Івану подзвонили з військкомату. Тоді як раз не вистачало молодшого командного складу, який би мав за плечима хоча б військову кафедру, щоб їм довірити взвод. Іван відразу ж вирішив йти на війну. Він потрапив в Національну гвардію (в/ч 3033). Спочатку проходив підготовку в Запоріжжі, а потім вже їх відправили на фронт під Амвросієвку. Звичайно, на передовій доводилося несолодко – весь час рили окопи, траншеї, споруджували бліндажі. Коли 10 серпня Іван був у нічному дозорі, на них вийшла група бойовиків, при цьому зв’язок нашим воїнам глушили і не можливо було розібратися в ситуації.
Тоді Іван дав команду бійцям відходити, а сам залишився їх прикривати, відкривши вогонь по противнику. Але в нього потрапила снайперська куля.
– Російські снайпери, звичайно. Звідки ж у шахтарів на початку війни могли бути навчені снайпери. Хлопці розповідали, що ми не були підготовлені до цієї війни і там часто відбувалися зради. Так, на моменти обстрілів чомусь постійно кудись зникали їх командири. Навіть були випадки, коли бійці зловлять ворога, приведуть командирам, а ті чомусь потім їх відпускають, – розповідає Галина Залужна.
Жінка переконана, що в 2014 році на війну в основному йшли хлопці-патріоти.
– Ось у Вані мого був достаток, хороша машина, 3-кімнатна квартира, добра робота, кохана дівчина, з якою на 7 червня було вже призначене весілля і навіть замовлений ресторан. А Ваня сказав: «В країні війна…», і пішов на службу, – каже осиротіла мати.
Галина й до цього часу спілкується з хлопцями з його частини. Вони кажуть: «Більше такого командира у нас не буде».
– Скільки буду жити, стільки і буду приймати у себе його товаришів по службі, які в цей день приїжджають до нього на цвинтар вже цілими сім’ями, – говорить мати.
Ось і сьогодні, 14 жовтня, нацгвардійці зберуться на День захисника Вітчизни. На жаль, бойовий дід Вані на це свято теж вже певно не прийде, адже йому йде 104 рік, і він все менше рухається – після операції живе на кардіостимуляторі.
«Я ховаю свого Іванка, якого вбили онуки моїх побратимів»
Іван Аникійович Залужений наш земляк, народився 1918 році в селі Кисличувата, що під Томаківкою (Дніпропетровська область). Пережив Голодомор 1932—1933 років, а у 1938 році був призваний до армії. У віці 23 років удостоєний звання лейтенанта. Учасник Другої світової війни: воював на Кавказі та під Сталінградом), а потім командував кулеметним взводом 355-го окремого батальйону морської піхоти Тихоокеанського флоту. Героїчно проявив себе при звільненні міста Сейсін (Північна Корея). Його взвод тоді вступив у рукопашний бій з японцями. Спершу відбулась висадка морської піхоти з трьох фрегатів, а потім з’явилися і інші радянські судна. Загалом, в операції прийняло участь більше 6500 наших воїнів – полягло до 300 чоловік.
Після війни Іван Аникійович Залужений залишився служити на флоті. Був заступником командира берегової частини і дослужився до звання – капітан 1-го рангу.
Іван Залужний – кавалер ордена Червоного Прапора, двох орденів Вітчизняної війни II ст., ордена Червоної Зірки, ордена Богдана Хмельницького III ст. та ордена «За мужність» III ст. Нагороджений численними медалями. Майстер спорту зі стрільби.
У серпні 2014 року на похоронах свого єдиного онука Івана Гутніка-Залужного, вбитого під час війни на сході України, Іван Аникійович виголосив промову до своїх бойових побратимів, які живуть у РФ. Він закликав їх не допустити ескалації конфлікту.
«Я хотів би, щоб мої бойові товариші зупинили війну, тому що ми з вами ділили хліб навпіл, цигарку курили одну на двадцять чоловік, ми один одного захищали, лежали в окопах. Я думав в наступному році разом з ветеранами святкувати 70-річчя Великої Перемоги, а ховаю свого Іванка, якого вбили онуки моїх побратимів з Росії», – заявив ветеран.
Після відео-звернення він отримав тисячі листів з різних куточків світу. Народ зачепили за живе слова похилого ветерана.
З Запоріжжя – до Кабулу
Галина Залужна, донька Івана Анікійовича, народилася у Владивостоці і закінчила там інститут. У Находці у неї залишився двоюрідний брат, а у Владивостоці – рідна тітка.
– До бабусі в село під Владивостоком завжди з’їжджалось багато наших родичів погостювати, які роз’їхалися по світу від Кавказу до Хабаровська. Бабуся завжди співала їм українських пісень. Та й взагалі, все село було там українське, де на будинки і господарство людей було любо-дорого подивитися, – згадує донька ветерана.
До Запоріжжя жінка переїхала в 1981 році і невдовзі працювала вже в управлінні капітального будівництва міськвиконкому. Саме звідси 31-річна виїхала до Кабулу, де їй дали майорську посаду у відділі капітального будівництва 40-ї армії, де і займалася облаштуванням радянських частин. До неї з звітами приїжджали з усього Афганістану заступники командирів по тилу.
Згадує, що в Кабулі їх не обстрілювали, але трасуючі кулі над містом пролітали, а іноді залітали навіть міни. Їй важко було дивитися в госпіталях на поранених наших молодих хлопців. Жили вони, звісно, в закритій зоні і в саме місто виїжджали тільки з охороною. Каже, афганці такий народ, що вдень тобі посміхаються, а ввечері дістає автомат і стріляє. Або влаштовує мінні пастки.
Біля частини Галини стояв полк зв’язку, і службовці часто проводжали на завдання 18-річних пацанів, знаючи, що ті можуть не повернутися. Тоді наші воїни свято вірили, що воюють за праве діло звільняючи афганський народ.
– Не можна порівнювати почуття патріотизму того і цього покоління. Я і сина свого виховала патріотом. А після його загибелі виступала перед дітьми в школах зачіпаючи і тему поваги та любові до рідної країни, які цінності мають бути і що потрібно в першу чергу цінувати та чим дорожити, – говорить Галина.
Зараз Галина Залужна має свою проєктну фірму і являється ще заступником голови Запорізького міського об’єднання сімей загиблих воїнів АТО.
