Запоріжанка Наталія Лисенко 10 років тому переїхала до Японії
Зараз вона – вчителька японської програми «Міжнародне порозуміння», працює в Токіо. Чим живе там українська діаспора, як розвивається українська культура в Японії, та який вклад до цього внесла запоріжанка
– Як у Японії ставляться до української культури?
– Зараз є великий попит на українську культуру в усьому світі. Саме сила України і базується на цих традиціях та культурі, тож нам треба це все активно пропагувати. Надзвичайно приємно дивитися, який поштовх пішов у цьому напрямку.
В Японії є невелика діаспора, до 1 тис. українців. До того ж є громадська організація «Краяни», якій вже понад 20 років. Зважаючи на те, що українці на території Японії «розкидані» по острову, важко часто збиратися разом. Але через карантинні обмеження з’явилася нагода організовувати зустрічі завдяки онлайн-зв’язку. Найбільша кількість українців зосереджена саме в Токіо. Ми організовуємо фестивалі та інші заходи. Вже 6-й рік поспіль в центрі Токіо проводимо парад вишиванок, до якого долучаються не тільки українці, а й японці. Є у нас також українка, яка дуже гарно вишиває. До неї приходять японки на майстер-класи. Вони власноруч робили собі вишиванки і йшли в них на парад.
Коли я приїхала в Японію 10 років тому, всі, хто мене питав, звідки я, не чули раніше про Україну. Зараз все змінилося. Хоч наша країна і далека від Японії, місцевих приваблює пізнання чогось нового, і вони з радістю для себе відкривають Україну. А нещодавно в мережі японських цілодобових продуктових магазинів навіть почали продавати котлету по-київськи.
– Чим відрізняється шкільна система освіти в Японії від української?
– Тут школа поділені на 3 рівні: початковий (1-6 класи), середній (7-9 класи) та старший (10-12 класи). Я викладаю в початковій японській школі. Дуже тішить, що діє програма «Міжнародне порозуміння». Це предмет, в якому всі вчителі – іноземці. Кожен з них представляє свою культуру і викладає англійською. З 50 вчителів 3 викладають українську культуру, я – одна з них. Кожен рік наші 4 школи, де ми працюємо, змінюються. Це зроблено для того, аби всі японські школярі могли вивчати різні культури з усього світу.
До того ж новому вчаться не тільки школярі, а й вчителі. Нещодавно прийшла до школи, а одна із вчительок поділилася зі мною новиною, що зварила борщ.
– Про що розповідаєте на своїх уроках?
– Вчителі самі складають програму навчання. В моїй є такі теми, як українське Різдво, Стрітення, свято Івана Купала, українська школа. Найбільше дітям подобаються уроки про козаків, я навіть навчаю їх танцювати гопак (правда, спрощену версію). В кінці кожного навчального року, коли час вчителям змінювати школу, учні мені пишуть те, що їм найбільше сподобалося з мого предмету. Так ось найбільше згадують, як вони танцювали гопак.
Буває так, що діти приходять додому й діляться враженнями, що вчителька з України розповіла їм на уроці. До мене підходила мама одного з учнів і ділилася своїми емоціями від поїздки в Україну, вони полюбили цю країну, нашу кухню та навіть купили собі вишиванки.
Мову японські школярі не вивчають, єдине, я навчаю їх вітатися та прощатися українською. Тож, коли я проходжу школою, вони кажуть мені «Доброго ранку», а коли прощаємося – «До побачення».
У школі навіть бувають такі дні, коли на обід готують страви народів світу. Зазвичай борщ варять саме в холодну пору року. У першокласників, які куштують його вперше в житті, виникає інтерес до цієї страви. Загалом відгуки позитивні. Звичайно, японський борщ відрізняється від українського, адже є деякі обмеження в кількості м’яса. В кожній школі є, так званий, дієтолог. Ця людина займається тим, що розраховує те, наскільки збалансовані страви, приготовані для школярів. Адже у японців є окремий культ їжі. У вищій школі є радіо, по якому чергові розповідають, що сьогодні на обід, з чого складаються страви, наскільки це збалансовано, та чому це корисно для нашого організму.
– Які з українських традицій ви перенесли у свою сім’ю в Японії?
– Принаймні двічі на місяць я готую борщ, мій чоловік його дуже любить, а його батькам подобається наш вінегрет та вареники. Коли я переїхала до Японії, то познайомилася з українською діаспорою. Серед неї є Наталія Ковальова, яка й заснувала об’єднання «Краяни». Ми святкуємо традиційне Різдво, де у нас має бути 12 страв. Вдягаємо вишиванки, співаємо щедрівки, а потім дітям роздаємо солодощі та дрібні гроші.
Також, ми святкуємо Колодія (Масляну – авт.). Зазвичай, ми з дітками в цей день у школі готуємо вареники, співаємо веснянки, гуляємо в традиційні українські ігри. Нещодавно ми провели свято Святого Миколая. В нас є традиція випікати «миколайчиків» та розмальовувати їх. До нас приходить Миколай, ми робимо виставу, діти співають пісні, танцюють та розповідають віршики.
– За Вашими спостереженнями, яка є відмінність між українцями та японцями?
– Відмінностей насправді дуже багато в усьому. Оскільки японці дуже дисципліновані, і на будь-що в них є правила, вони звикли, що до кожної дії є інструкція. А коли такої немає, їх це вводить у ступор. Тобто проявити ініціативу в чомусь – це не про японців. У них це вважається навіть зухвальством.
– У нашому суспільстві часто жартують, що студенти з філологічною освітою не зможуть знайти роботу, тому що зараз втрачається попит на професії гуманітарного спрямування. Що б Ви сказали на це студентам або абітурієнтам, які хочуть вступати на філологічний факультет?
– В ті часи, коли вступала до вишу я, була зовсім інша політика щодо філологічної освіти, хоча вона не була на «лавах першості». Я теж ніколи не думала, що працюватиму за спеціальністю. Після закінчення філологічного факультету здобула освіту психолога та навчалася проєктного менеджменту. Власне, я думала, що за останньою спеціальністю, більш практичною, і буду працювати. Але зараз я педагог, мені це подобається, я вважаю вчителювання справою, яка мені приносить насолоду й багато позитивних емоцій. До того ж діти також щасливі, бо дізнаються купу нового з уроків.
Зараз я викладаю в Японії школярам з початкової школи. Я розповідаю їм про українську культуру. Нещодавно мій учень з 6 класу написав мені записку грамотною українською мовою. Я була шокована та надзвичайно щаслива від цього. Мої учні часто роблять мені фігурки сердечок та інші різні поробки оригамі. Не так давно учениці сказали мені: «Дякуємо, що навчаєте нас, ми хочемо навіть поїхати в Україну». Це надзвичайно приємно чути!
Міфи про Японію
Найпоширеніша їжа – суші
Японська кухня дуже різноманітна, тож не обмежується лише суші та ролами. Японці надають перевагу рису, місо-супу, овочам, рибі або м’ясу. У кожному кварталі повно суші-ресторанів, тож тут цю страву не готують вдома, адже це значно дорожче. Та й суші досить аскетичні: просто кулька рису, на якій лежить риба. І їдять їх не паличками, а руками.
Роли – традиційна японська страва
Цей міф є найпоширенішою помилкою про японську кухню. Істина полягає в тому, що роли були придумані відносно нещодавно – у 70-х роках, а батьківщиною рецепта вважаються США. Японський кухар Ічіро Машіта, який працював в ресторані Лос-Анджелеса, у спробах винайти нову інтерпретацію традиційних страв придумав рол «Каліфорнія». Нова страва відмінно підійшла американцям і стала набирати популярність. Незабаром і інші кухарі підхопили моду, привносячи свої ідеї в початковий рецепт. До слова, процес його вдосконалення не припиняється й донині. Сьогодні роли подають в багатьох японських ресторанах, але все ж відносити це блюдо до традиційної японської кухні неправильно.
Кімоно – повсякденний одяг у Японії.
Цей одяг вийшов з повсякденного вжитку ще на початку ХХ століття, але й до сьогодні не втратив своєї актуальності. Існує низка заходів, на яких без кімоно не обійтися: перше відвідування храму з новонародженим, церемонія повноліття, весілля тощо. Вбрання підв’язують поясом обі й доповнюють традиційним взуттям – сандалями дзорі або гета. Довжина кімоно, ширина рукавів та колір багато розкажуть про соціальний статус власника, вік і рід занять. Таким чином, кімоно в Японії не обмежується статусом національного одягу, а й може слугувати своєрідною візитівкою.
Жінки в Японії – покірні
Хоч встановлено, що в цій країні панує патріархат, зазвичай фінансами розпоряджається в сім’ї жінка. Буває й таке, що вона може видавати своєму чоловікові кишенькові гроші з його ж зарплати, а він не має суперечити їй.
Читайте також: Чотири історії запоріжців про новорічні дива
