Як капелан (військовий священик), я більше 30 разів бувала в зоні АТО. Я спілкуюсь там і тут, на мирній території, з ветеранами війни. Тема, яку хочу розкрити: порозуміння демобілізованих із суспільством. Я хочу трішки розповісти про них, аби ви зрозуміли, як вони мислять, чому вони такі «дивні», агресивні, чому у ЗМІ так багато пригод за участі учасників АТО
Трішки статистики. 58 тисяч американців загинули у в’єтнамській війні. Згідно з різними джерелами, протягом наступних 10 років 60 тисяч демобілізованих вчинили суїцид. 50% ветеранів різних війн, в яких брали участь американці, які повернулися, мають алкогольну та наркотичну залежність, 25% – вчинили суїцид, і лише 25% вливаються у суспільство, тобто це люди, які можуть соціалізуватися. І це при тому, що там такий соцпакет, така повага до ветеранів! По Україні поки що немає статистики, але вже зараз відомо більше як про 500 фактів суїциду військових, що брали участь в АТО. Кожне 10 подружжя – розлучається. Ніколи не забувайте, що наші військові – це герої! Вони тримають мирне небо над нами, щоб наше місто могло розвиватись, а ми в ньому жили спокійно, щоб наші дітки могли ходити в дитячі садочки та школи. Людина, яка повернулася з війни, ніколи не буде такою, якою вона туди йшла. Війна залишається назавжди. Як і контузія. Він начебто повертається з війни, але травма, яку він там отримав, може інколи зрівнятись із травмою, яку він отримує при поверненні.
Один вояка якось сказав: «Я знаю, як перемогти ворога, але не знаю, як жити серед своїх». У них відбувається дуже сильна переоцінка цінностей. Багато хто втратив побратимів на війні. Вони не розуміють, чому суспільство таке матеріальне. «Чому ви труситесь, що євро піднялося? Тут мій товариш загинув…» У них зовсім інша картина життя – і це вже назавжди. Коли він повертається, у нього дуже багато руйнується мрій, сподівань, бо вони не бачать позитивних змін. «За що ми воювали?» – думаю, вже всі чули цю фразу. Це їхній біль. Ветерани, які повертаються, не бачать півтонів: у них або чорне, або біле. Або ворог, або друг. Або добре, або погано. Я колись була на «нульовці» – і там усе зрозуміло, ворог навпроти – він стріляє. Але коли стріляє місцеве населення в спину – це дуже важко. Я, коли приїжджаю в зону АТО, завжди питаю про ставлення місцевих. Дехто мені показував постріляні автівки. Вдень посміхаються, а вночі стріляють. Колись на один блокпост дідусь приніс мед – і той зірвався… На війні вони живуть інстинктами виживання. У них мета: вижити і виконати наказ. Ці інстинкти вироблені назавжди. Вони приїжджають сюди і не знають, як їх пристосувати до мирного життя.
Нещодавно один сказав: я боюсь ходити по траві, бо там може бути розтяжка. Я кажу: заспокойся, ти – в мирному місті. А він по кущах дивиться… Вони роками жили в небезпеці! Багато з них втратили побратимів. Особливо важко, коли загинув хтось поруч, або коли посварились – той загинув, а ти не попросив пробачення, і вже нічого не можеш зробити. І вони повертаються із почуттям провини: чому не я? Чому він? Багато з них втрачають довоєнних друзів. Їм з ними просто стає нецікаво. Часом вони повертаються пораненими, і друзі їх просто кидають. Для них це дуже важко. Вони бачать нічні жахи, через це не сплять ночами. Багато в кого посттравматичний психічний розлад. Це дуже ускладнює життя на мирній території. Не дивуйтеся, якщо побачите на вулиці воїна, який зупинився посеред міста і загубився. Це буває на запах солярки чи крові, або коли місце на щось схоже… І його перемикає. Він бачить флешбек, не розуміє, де перебуває. Він може бути посеред нашого чудового міста і бачити картину війни. Бувало, приходить дружина ветерана з синцем. Питають: «Звідки? – Не подала бронік уночі…» Така реакція. То вони дружин «в окопи стягують», то ще щось, кричать уночі. Їм дуже складно! Втрачається порозуміння у сім’ях. Дружина жила окремо, він – жив окремо. У них різні сподівання. Вона думає: ну от, повернеться, картоплі накопає, дітей у школу водитиме, гроші будуть, перекриємо стріху… А він думає: повернусь додому, нарешті поїм нормально. Хай мене тільки ніхто не чіпає. Доводиться вчитися наново жити разом.
Ще одна проблема: інколи діти їх не впізнають, не сприймають. Багато ветеранів закриваються у собі – не хочуть спілкуватись ні з ким. Але є й позитивні зміни після повернення: особистісна зрілість, близькість до Бога, цінність військового братерства і родини, народження нових дітей, вступ до вищих навчальних закладів – на щастя, є спеціальна програма.
Кілька порад – ніколи не називайте їх «АТОшниками»! В усьому світі їх називають ветеранами. Давайте не будемо знецінювати їхній подвиг. Навіть якщо він напідпитку. Він таким чином стрес знімає… Пам’ятайте, що війна – це дуже страшно. Не питайте їх нічого про війну і про політику. Ви знову їх повертаєте у цей стрес. Якщо заговорив сам – постарайтеся їх почути. Не сперечайтесь! Просто вислухайте. Не дратуйте. Будьте щирими! Ветерани, що повернулись із АТО, бачать тебе вздовж і впоперек.
Салюти і петарди. Вже не знаю, як з цим боротись… Я часто буваю в зоні АТО – цей звук настільки схожий! Я підлітаю на ліжку! А хлопці просто ховаються під диван і кричать усій сім’ї: лягайте! Для них це дуже важко. Не жалійте їх, а просто поважайте. Якщо це інвалід без кінцівки – не треба жаліти. Їм це не подобається. Просто поважайте і допоможіть їм. Не робіть різких звуків і ніколи не підходьте до них зі спини. Не можна стукати по плечу ззаду! Хочеш щось сказати – обійди, подивись в очі і скажи. Тоді він тебе почує. Інакше він може просто вдарити. Головне – терпіння, повага і любов. Вони – герої, і вони цього заслужили. Давайте прикрасимо їхнє життя і станемо їхніми друзями.
