До війни Сергій Зелінський працював охоронцем на невеликому приватному заводі з виробництва трансформаторів. Він не місцевий, тому на Запорізький майдан не ходив, але всіляко підтримував ідею повалення злочинної влади тих хлопців, що стояли на майданах
Бої за ДАП
Багато хто з них, до речі, потім служив разом з Сергієм у 55-ій окремій артбригаді, що дислокується в Запоріжжі. У серпні 2014 року він був мобілізований і почав служити в цій артбригаді в ремонтному підрозділі і навіть керував майстернею. Їм тоді з допомогою волонтерів довелось відновлювати майже всю військову техніку, яку одразу відправляли на фронт. Проте ті гармати, що стояли на території «Уральських казарм» і які добре було видно запоріжцям через паркан військової частини, знаходились у бойовому стані, оскільки їх постійно задіювали у навчальній підготовці нових підрозділів. А потім, коли почалися бойові дії, саме ці гармати в березні 2014 року першими були відправлені спочатку в Херсонську область, а потім під Донецьк.
Саме події під Іловайськом підштовхнули Сергія Зеленського написати рапорт з проханням перевести його на службу в зону АТО. Та й весь їхній ремвзвод після того, як хлопці досконало навчилися обслуговувати гармати, пішов тоді на фронт. Вони одразу попали у запеклі бої, які велись за ДАП (Донецький аеропорт).
Артилеристи 55-тки були підпорядковані командуванню окремої механізованої 93 бригади і вогнем гаубиць надавали підтримку десанту, піхоті та механізованим частинам.
– Скільки за день вистрілювали снарядів?
– По різному бувало – на одну гармату від 40 до 200 і більше пострілів перепадало. Бувало таке, що інколи автоботи привозили нам ящики зі снарядами прямо в поле на позицію, самосвалом їх швидко висипали і ходу звідти. А ми вже цю купу самі розбирали.
– Яка вага ящика і скільки в ньому снарядів?
– В ящику знаходився всього один снаряд (43,7 кг) і заряд (гільза) – все разом 86 кг.
– Такий ящик одному бійцеві, мабуть, важко було і зрушити з місця?
– Чого? Як гарячі пиріжки ми їх закидали! Єдине, коли треба було вести інтенсивний вогонь з однієї гармати, то снаряди доводилось підносити до неї всьому особовому складу батареї. Кожен брав по снаряду, і там лише встигай. Тоді я і зрозумів, що вірно налаштована автоматика гаубиці – це на 90% успіх скорострільності. Одна справа досильником все це запускати, втрачаючи час, а інша, коли працює спецавтоматика і гармата вистрілює до 7 снарядів за хвилину. А вручну – це лише 4 постріли.
Хто поранив Моторолу?
– Кого вам доводилось обстрілювати?
– Про це переважно знали офіцери, керування батареєю. Є система координат, по яким розвідка доводить нам цілі. Приміром, доводилося працювати по скупченню піхоти ворога в готелі аеропорту. Наша бригада тоді добряче потріпала російську частину «Вітязь». Саме в ті часи перший раз був поранений Моторола. Але хто це зробив, питання спірне, оскільки, як сказали, поранили його осколком 152-міліметрової гаубиці, а це може бути і «Гіацинт», і наша «Мста-Б», яка була в нашого підрозділу на озброєнні. Але я точно знаю, що в той час «Гіацинти» тільки ставились на озброєння після «консервації». Проте в 93 бригаді теж були свої гаубиці Д-20, тому, повторюю, питання спірне, – говорить Сергій.
Оптимальна дальність польоту снаряду, при якій зазвичай працювали наші артилеристи, надаючи нищівного удару противнику, – це 12-20 кілометрів. За доповідями розвідки їм часто сповіщали, що вони підбивали танки і «Гради», але більше все ж таки працювали по живій силі противника. Сергій згадує, що їх добре рятувала програма «Укроп», яку розробив Ярослав Шерстюк. Він був у них артилерійським офіцером, а потім перейшов у Нацгвардію. У всіх старших офіцерів батареї вже була така програма і сержанти як командири гармат переодично проходили за нею навчання, щоб у разі чого кожен з командирів гармат міг прийняти командування на себе.
Гаубиці всі такі різні
Якщо з «Уральських казарм» гаубиці забирали, як то кажуть, в повній бойовій, то за «законсервованими» хлопцям із запорізького підрозділу доводилося їхати під Житомир – це були «Гіацинти» (дальнобійність – 35 км). Їх була достатня кількість в Україні, а от «Мста-Б» для нашої країни було випущено всього близько 187 екземплярів, із яких два – музейні.
– А чим вони відрізняються?
– У гаубиці «Мста-Б» трішки менша далекобійність. По-друге, якщо «Гіацинт» розміщується на 4–колісній базі, то у «Мста-Б» лише одна вісь з двома колесами, через що вона і легша. Так, «Гіацинт» має вагу 10 тонн, а одновісева гармата – 7 тонн. Також у них різні снаряди та гільзи і механізми заряджання.
– На скільки ж б’є ваша «Мста-Б»?
– Починаючи з 24,7 км – це звичайний осколочно-фугасний снаряд, а якщо далекобійний, то летить на 27 км. Активний, реактивний може і 32 км досягти. Проте ці снаряди в Україні є, але системи ведення вогню, на жаль, немає.
Там не земля, а одне вапно
– Скажіть, те укриття, що ви собі облаштовували на позиції, вас спасало?
– Переважно від осколків. А що ж тут вдієш, коли зранку приїжджаєш на позицію, нам дають команду облаштувати собі укриття, а тільки-но почали – вже команда: «До бою!», і ним уже ніхто не займається. Тож ми намагалися застосовувати артилерийські хитрощі. Приміром, ворогу дуже важко влучити в батарею, коли вона стоїть у якомусь заглибленні чи балці.
– Кажуть, що і окопи там рити дуже важко – не земля, а одне каміння…
– Переважно так і є – півметра ще якось можна прокопати, а далі навіть ломик не бере. Там суміш глини з вапном – ні кирка, ні ломик її не бере. Піхоті, тій допомагали сапери, які для цього здійснювали направлений заряд на потрібну глибину. Але ми більше вели кочовий спосіб життя. Інколи приїдемо, пару снарядів випустимо і знову звертаємо бойовий розрахунок, щоб переїхати на іншу позицію.
– А скільки взагалі може продовжуватись артобстріл?
– Найдовше ми вели інтенсивний вогонь з однієї гармати десь з 9:30 до 17:00. Тоді в нас працювала лише одна гармата, так як командир вирішив, що вона ідеально виставлена для виконання бойового завдання. Тож всі хлопці з батареї підносили для неї снаряди.
– Яку точку ви намагались тоді подавити?
– Вона не одна була. Приміром, монастир, з якого снайпери вели вогонь, ангар, звідки наших хлопців «кошмарив» крупнокаліберний кулемет і танки, що виходили на українських бійців, які знаходились у терміналі. І знову ж таки, якщо йде активний наступ, і наші хлопці обороняються, артпідтримка – це найкраще, щоб відкинути ворога і дати бійцям перепочити. А за цей час підвезти їм боєкомплекти, надати харчування та воду, забрати поранених і таке інше.
– Знаю, що ворог намагається стріляти з населених пунктів. Ви відповідали?
– Саме так він і робив. Скажу, що на початку всієї цієї компанії наші артилеристи стріляли паганенько, але вже через два місяці гарний навідник міг поцілити артснаряд 152 мм у солдатську шапку з відстані в 20 км. Іншими словами, якщо розвідка надала вірні координати, враховуючи розліт осколків по фронту і в глибину, можна було нанести дуже влучний удар, і все – спротив подавлено.
– Чи доводилось спілкуватися з місцевими? Які в них настрої?
– Наші гармати завжди стояли далеко за межами населених пунктів – це була принципова позиція, як керівництва підрозділу, так і самого Міністерства оборони. Тому зазвичай ми стояли в полях, навіть якомога далі від інженерно–технічних споруд. Найближчі населенні пункти були близько 15 км від нас. Але інколи командири дозволяли нам з’їздити в магазин, щоб докупити продуктів та цигарок. Та й смаколиків хлопцям завжди хотілося. У нас завжди, якщо немає бою, то ранок починається з казана і триноги, де гріється чай. Швидко випили і назад до гармати.
Звичайно, спілкувалися і з місцевим населенням. Там половина людей за Україну, інша – проти. Я зробив висновок, що це і є ті люди, які були заселені до нас із Росії в напівпорожні села після Громадянської війни та Голодомору. Багато депортували звідти і кримінального елементу, щоб було кому працювати на заводах та шахтах. Це історичні факти, і нічого тут не вдієш. Тепер навіть у їхніх нащадків Росія з язика не сходить. Якось запитую в одного фермера:
– А що вона вам дала? У тебе вдома холодильник стоїть шведський, автомобіль із Китаю, трактор – німецький, пиво та горілку ти п’єш українську! Що тобі Росія?
– А при ней мы будем жить хорошо.
– А хто тобі зараз заважає? Ти навіть до магазину серед людей прийшов у калошах, які вимазані у свіжих кізяках. Такі громадяни і в Росії не потрібні!
– Що говорять на фронті з приводу кінця цієї війни?
– Звичайно, всім хочеться, щоб вона якомога скоріше скінчилася, але, якщо Росія підключить авіацію, це буде дуже довга, затяжна війна. Проте, вони своє «по зубам» отримають – справа лише в часі. Бажано, щоб ми їх догнали до кордонів, а там уже – ребята, живіть, як хочете, але вже без нас, – підсумував ветеран.
Коротка справка. Старший сержант Сергій Зелінський мав звільнитися ще 4 вересня 2015 року, але заключив контракт до кінця особливого періоду. Проте в 2017 році старі травми та хвороби далися взнаки (під час артобстрілу він стрибнув до окопу в бронежелеті і пошкодив коліно – півтора року знаходився на фронті з осколком меніска, а коли вже біль став нестерпним, звернувся до військового шпиталю). Демобілізований. Має нагороди: медалі «Учасник АТО» та «Захисник Вітчизни», а також відзнаку Президента «За участь в АТО». Завдяки спільній програмі Запорізької міської ради та ПРОМІС, яку реалізує ГО «Товариство ветеранів АТО Запоріжжя», за тиждень почне освоювати нову цивільну спеціальність – газоелектрозварювальника.
