Запорізьке обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка на чолі із народним депутатом Ігорем Артюшенком продовжує публікацію циклу нарисів кандидата історичних наук, директора Запорізького науково-дослідного центру “спадщина” Юрія Щура, присвячених забутій історії Запоріжжя та Запорізької області ХХ століття. Раніше ці нариси публікувались на новинарному сайті “Время новостей”, однак накопичення матеріалу підштовхнуло автора до ідеї видати збірку цих нарисів, орієнтовану на широкий загал. Мета цього видання – показати справжнє українське Запоріжжя, яке протягом десятків років замовчувалось і цензурувалось радянською владою. Також актуальними є нариси про уродженців нашого краю, які боролися за незалежність України і чиї імена сьогодні мало хто може згадати. Книга “Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне ХХ сторіччя” побачить світ на початку літа.
Після виходу з Олександрівська кримської групи в місті залишилися січові стрільці і кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи Вільгельма фон Габсбурга теж перебувала тут. Також в Олександрівську залишилася одна сотня 2-го Запорозького полку під командуванням сотника Гемпеля, призначеного комендантом міста.
Принц крові Австро-Угорської імперії, архикнязь Вільгельм фон Габсбург був у цілковитому захваті від нашого краю. У спогадах, складених через півтора року, він писав: “Територія давнього Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута (тепер – с. Приморське), і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на Січі”. Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду”. Такий же захват Вільгельм висловлював у своєму листі до митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.
З перших днів перебування в Олександрівську січові стрільці включилися в місцевий український рух, допомагаючи активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки “Просвіти”, співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема з тижневиком “Січ”. У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Ближні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.
Після закінчення бойових операцій у Криму на територію нашого краю повернулася 1-ша Запорізька дивізія П. Болбочана. Спершу вона дислокувалася в Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську. У Царицинському Куті на постої перебував третій гайдамацький полк, очолюваний Всеволодом Петрівим, який пізніше був військовим міністром УНР.
У своїх спогадах про похід на Крим генерал Петрів описував, як на Великому Лузі біля Хортиці місцеве населення вітало українське військове керівництво. Відбувалося це під час нової зустрічі бійців УСС і запоріжців. Дивізія, яка поверталася з Криму, везла з собою імператорську карету, забрану з резиденції Романових в Ялті. Командування дивізії, посадивши в карету Вільгельма фон Габсбурга, їхало поруч на конях, у супроводі дивізійної кінноти. Як писав Петрів, “карета, запряжена шестірнею, гналася Великим Лугом серед веселих окликів вояцтва й зібраного народу. Летіли вгору шапки козацькі, шуміло море голів і не втихало радісне “Слава”!”.
Козаки Запорозького корпусу П. Болбочана також проводили активну просвітницьку діяльність, встановлюючи зв’язки з місцевою “Просвітою”, створюючи бібліотеки, організовуючи спектаклі з творів українських класиків, навчаючи грамоті місцевих селян і навіть впливаючи на мову богослужіння. Зокрема, в с. Дмитріївці біля Мелітополя священик місцевої церкви під впливом гайдамаків з Гордієнківського полку В. Петріва перейшов від проповідей російською мовою з домішкою старослов’янських слів на українську. На це місцеві селяни відзначили, що “якось і “Писанія” зрозумілішими стали”.
Стараннями старшин (офіцерів) Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановки “Назара Стодолі”, “Гостя із Запоріжжя” та інших спектаклів. Гайдамаки створювали в селах пересувні бібліотеки, поширювали українські книжки серед жителів краю тощо.
Січовий стрілець Мирон Заклинський згадував, що попит на українську книгу був неймовірний. І не дивлячись на те, що привезені з Києва книги коштували дорого, їх розкуповували вмить. З Олександрівська розбирали книги сільські кооперативи і відразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек і книжкових магазинів також надходили книги з Галичини (їх привозили бійці УСС). Ці книги були втричі, а то й учетверо дешевше, а тому розходилися дуже швидко.
Значного розголосу на Запоріжжі отримало гайдамацько- селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 року за участі Запорозького корпусу і січових стрільців у с. Царицинський Кут.
Тут були присутні гості з ближніх сіл, Павлограда, Олександрівська і Мелітополя. У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава та масові гуляння. Тут же була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав більше 5 тис. рублів. Вся сума була передана в розпорядження сільської “Просвіти”. Найбільше гості свята були вражені джигітовкою гайдамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їхні коні неслися галопом, тощо. В абсолютному захваті від побаченого перебував і В. фон Габсбург.
Для козаків і січових стрільців Олександрівська “Просвіта” організувала кілька екскурсій на Хортицю. Перша з них відбулася 18 червня 1918 року, за кілька днів до переїзду 2-го Запорозького полку, при якому знаходився П. Болбочан, із залізничної станції в с. Вознесенка, яке знаходилося за 2 версти від Олександрівська (тепер – у межах міста). До острова солдати добиралися на пароплаві “Кочубей”. Висадившись у німецькій колонії, вони рушили островом до хреста на північній стороні Хортиці. Хрест знаходився на найвищому місці, за наказом “земського начальника Н. району Катеринославського повіту на місці бувшої Запорозької церкви”.
Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і переслідував мету вшанування полеглих предків. Того разу поруч з дерев’яним хрестом був встановлений залізний з написом “Сей хрест – знак щирої любові та вдячної пам`яті орламнебіжчикам Запорозької Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорозького пішого полку, який після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном як організована українська бойова частина і приніс зі слізьми радості молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918”. Хрест був освячений пан-отцем Миколою Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу і панахиду за упокій душ померлих і загиблих у боях січовиків. Наступною була промова Болбочана, після якої разом із присутніми на заходах жителями навколишніх сіл було влаштовано “бучні поминки прадідам-запорожцям”. Беззмінним екскурсоводом для запорожців і січових стрільців під час прогулянок по Хортиці був олександрівський краєзнавець Яків Новицький.
Крім національно-культурного, розвивався в Олександрівську і місцевий український мілітарний рух. У квітні 1918 року в Олександрівську почалося формування 2- ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу. На гроші місцевих жителів її формував сотник Ширяй. Протягом двох тижнів до її складу записалося 150 юнаків учительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл. У сотні було 14 кулеметів і 14 самокатів.
У цей же час Олександрівськ, як і вся Україна, був втягнутий у низку переворотів, політичних інтриг і змов.
Автор: Юрій ЩУР, кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру “Спадщина”
