У замовленнях в ательє є якась чарівність: ти йдеш до майстра з цікавою ідеєю чи просто з річчю, яка дуже подобається, щоб щось переробити. У процесі примірки майстер продивляється всі деталі, дає корисні поради – відчуваєш до себе увагу, підіймається настрій. Не дарма кажуть: швачка – професія на всі часи. Й дійсно, споконвіку професія завжди була затребуваною, престижною професією. А що ж сьогодні? Чи може вижити професія в еру «секонд-хендів» та захмарних цін на найелементарніші тканини? Може. Якщо від усього серця любити свою професію
Антоніна Гараба у школі любила не уроки математики чи літератури, а з нетерпінням чекала занять із праці. У той час як інші дівчата переживали, що в майбутньому виробі нерівні стежки, нервували, сварилися, що ніколи не сядуть з машинку – у Тоні все виходило якнайкраще. Любов до шиття дівчинці дісталась від мами, яка, хоч і не була професійною швачкою, проте для улюбленої доньки зшити пару гарненьких суконь для жінки не було проблемою. Так і Тоні вистачало витримки й терпіння до кропіткої праці швачки, а головне – власних влучних поглядів та ідей для майбутніх виробів. Вчителі також бачили бажання й вміння старанної учениці, навіть запрошували брати участь в олімпіадах з праці, щоб спробувати себе у вузькому колі майбутніх майстринь. Так працьовитість та бажання привели дівчину на курси у старшій школі, а згодом й до довгоочікуваного навчання в училищі.
Щоправда, після здобуття диплому Антоніна вирішила піти вчитися на, як тоді здавалося, більш престижну професію менеджера. Старанно провчившись, навіть не довелось довго шукати роботу – трапилася нагода працювати у банку. Але одноманітна офісна буденність день за днем ставала нестерпнішою. Так пропрацювавши три роки й остаточно визначившись, що банківська справа – не справа її життя, Антоніна вирішила піти. За роботою у банку до шиття руки не доходили, тож повертатися у професію було складно, але, як зазначає сама швачка, «важкий не процес шиття, а взагалі не шити».
Але тут у трудовому житті відбулася невеличка перерва – майстриня стала мамою. За «дитячими справами» було не до машинки, ниток і ножиць. Та декрет закінчився, до банку повертатися не хотілося, тож перед Антоніною стояв вибір: або повертатися до шиття, або шукати себе в іншій справі. Справа була перенесена на родинну раду, де було остаточно вирішено повертатися до шиття.
Спочатку Антоніна працювала разом із подружкою, але потім вирішила: хочеш робити добре – роби сама, і відкрила власну справу. Так вже чотири роки Антоніна працює у власному ательє з шиття та ремонту одягу.
– Це вже третє власне ательє, – розповідає Антоніна. – Спершу відкривала на ринку – там зараз працює інший майстер. На початку було важко, бо потрібно було напрацювати клієнтів. Та головне – бажання працювати та терпіння, а клієнти знайдуться.
Любити свою справу майстриню мотивує вдячність людей, коли, докладаючи зусилля, виходить бажаний результат.
– У мене є знайома, яка все життя пропрацювала юристом: цілий день лише паперова робота. Вийшовши на пенсію, вона зрозуміла, що весь робочий час проводила у справах, але побачити результат на власні очі, доторкнутися та відчути його не має можливості. Навіть хизувалася, що під час ремонту пофарбувала вікна і тепер може побачити свої старання. Ось і мені подобається, що після моєї роботи, все що я шию та вигадую, залишає результат. Йду вулицею, бачу: ось це моя курточка чи інша річ, яку я відремонтувала чи пошила. На душі радість, – розповідає Антоніна.
Робочі будні швачки різні та насичені: хтось приходить з дорогою йому річчю, щоб надати їй більш зручного чи ошатного вигляду, хтось – з власною ідеєю чи моделлю, яку вподобав.
– З проханням пошити приходять люди різного віку, які хочуть чогось індивідуального. Взагалі на пошив йде близько двох тижнів, – розповідає Антоніна. – Іноді просять терміново, я намагаюсь встигнути, щоб задовольнити клієнта. Бували й складні роботи, наприклад, з однією дівчиною ми шили весільну сукню. Працювали, примірялися близько двох місяців: драпірування, корсет. А так у повсякденні багато ремонтів. Найшвидше – укоротити брюки.
Та крім професійних навичок у роботі швачки багато спілкування з клієнтами, бажання яких – безмежні, а от розуміння деталей роботи – небагато.
– Шити часто приходять за фото з Інтернету, та не завжди вподобана модель піде клієнту, – розповідає Антоніна. – Моя робота – постійне спілкування, а люди бувають різні. Я як спеціаліст пояснюю, переконую як краще. Це не завжди вдається, звідси й негатив. Людина, яка шиє, повинна мати терпіння й не здаватися, якщо щось не виходить. Потрібно любити людей, бо під час конфліктів я маю триматися, адже клієнт має виходити з майстерні задоволений результатом.
Хоч робота і є, та виживати бізнесу у сьогоднішніх умовах, які склалися в нашій країні, – нелегко.
– Найважче – це відсутність роботи, адже у людей немає грошей. Останнім часом люди шиють з тканин, які дісталися від бабусь. До речі, часто з ними не гірше працювати, ніж з тканинами з дорогих магазинів. Я попереджаю клієнтів – висока ціна не означає якість. Тож моя професія потрібна та багато грошей на ній не заробиш. Зараз велику конкуренцію складають «секонд-хенди»: там люди купують речі за копійки. Наприклад, брюки за 50 гривень, а мені, щоб їх перешити по фігурі, потрібно стільки ж взяти за роботу. Люди вважають, що моя робота – це дорого, а дешевше шити я не можу, адже плачу оренду, податки й собі потрібно щось залишити, – розповіла Антоніна.
Та усілякі негаразди забуваються, коли дивишся в очі задоволеним клієнтам: нареченій, яка отримала сукню своєї мрії, випускниці, яка прощається зі шкільним дитинством у святковому вбранні, бабусі, яка відремонтувала улюблене пальто. А більш за все приємно дивитися у радісні очі власної донечки, яка пишається, що руки її мами можуть дарувати справжню красу.