Два роки тому, коли почалося визволення Донеччини від російських окупантів та місцевих сепаратистів, мені випала честь взяти участь у прес-турі „Донбас – це Україна”, присвяченому Дню Незалежності України. Тодішня донецька влада запросила по одному журналісту з трьох сусідніх областей: Харківської, Миколаївської та Запорізької, щоб ми на власні очі могли побачити, що залишили після себе вибиті з Донеччини сепаратисти і як відновлюється життя на щойно звільненій території.
Відновлення почали з громадського транспорту
Спочатку я зустрівся з донецькими біженцями, які знайшли захисток у щойно звільнених Святогірських дитячих оздоровчих таборах „Перлина Донеччини”, „Яструбок” та „Смарагдове місто”. Діти з Донецького інтернату розповіли, як їх намагалися силою вивезти в Росію „дяді з автоматами”, а „тьотя-керівник ДНРівців” примушувала їхню директора підписати якісь документи. Побував у лігві Гіркіна та сепаратистів – місті Слов’янську та місцевій Семенівці, які перетворилися на справжній „український Сталінград” – найбільше зруйновані зі звільнених на той час місто й село. Тоді вже відновили роботу громадського транспорту (до речі, проїзд у тролейбусах Донецької області коштував на той час одну гривню, тоді як у Запорізькій – вже дві, – авт.).
Металобрухт, що валявся скрізь, приймали за гроші
Семенівська психіатрична лікарня, де за окупації базувалися сепаратисти, була зрівняна з землею, як і житлові багатоповерхівки навколо. А на місцевій зупинці «Семенівка (лікарня)», зрешеченій кулями й осколками, висіло щойно прикріплене оголошення: «Куплю металлолом дорого, можно дом под разборку». А довкола – купи залізяччя, скільки око бачить.
У Краматорську побував у домівках, де міни потрапили в квартири та приватні будинки – загинули десятки мирних жителів, а в місцевій школі міна влучила в хімічний кабінет. До речі, вщент зруйновану школу відремонтували за лічені дні, й вона першого вересня приймала дітей. У Краснолиманському районі відвідав залізничну лікарню, де міна влучила в хірурга, який 15 років був головним лікарем. Трагедія сталася одразу після операції на другому поверсі. Ще двоє медиків потрапили під обстріл та були поранені, коли поверталися з роботи. Одного вдалося врятувати, іншого привезли мертвим (поранення в живіт).
Щира подяка донецьких запоріжцям
У Святогірській Свято-Успенській лаврі мав бесіду з Архієпископом Арсенієм, який розповів про загиблих священиків і мріяв про закінчення війни вже до зими. Розмовляв також з тодішнім головою Донецької ОДА Сергієм Тарутою, який подякував запоріжцям за допомогу донецьким біженцям та прохав мене передати їм його запрошення швидше повертатися на відвойовані в сепаратистів території, щоб підняти з руїн їхню землю.
З радістю зустріла мене секретар Святогірської міськради Тетяна Архивна, показавши, куди надходять продукти та лантухи з крупами від запоріжців. У цей час мами отримували дитяче харчування, що надійшло з Чехії.
– Ми надіслали в Запорізьку область лист-подяку, – говорить секретар міськради, – це єдина область, яка вже тричі допомогла нам, а завтра чекаємо на овочі від запоріжців. Отримали також крупи, борошно, цукор, макаронні вироби. Гречка та рис ще залишилися, бо була дуже велика партія, понад 4000 осіб отримали продукти.
Діти, що пізнали війну
У місцевому оздоровчому таборі „Перлина Донеччини” біженці саме отримували харчі на обід. Підійшов до хлопчика з дівчинкою, які стояли з торбами в черзі. Це були брат із сестричкою, Влад і Влада з Донецька. Поки чекали продукти, розповіли, що жили в приватному секторі міста. Спочатку полишати домівку батьки не хотіли, але коли „Град” знищив обидва сусідські будинки і загинули всі сусіди, батьки з дітьми одразу виїхали, тоді як бабуся з дідусем залишилися «на господарстві». Діти дуже хвилювалися за своїх стареньких.
У таборі „Яструбок”, що віддали біженцям, підійшов до молодої жінки з візочком, яка представилася Наташею з Горлівки. Вона приїхала з мамою та двома дітками, старшому – п’ять років, молодшій – місяць. Вже тут тиждень. При обстрілі добігла з дітьми полем до траси.
– Не знаю, за що страждаю з діточками, – говорить жінка, – ще при пологах потрапила під обстріл, через дві години з немовлям спустилася в підвал, знову почався обстріл. Я працювала на шахті Рум’янцева, якої вже немає, підірвали. У Горлівці було три штаби сепаратистів, а за 200 метрів від її будинку був їхній пост…
– Замовкни, – раптом підбігла до неї старенька жінка, яка весь цей час сиділа неподалік на лавочці,- тобі що, жити набридло, рота закрий, щоб я тебе більше не чула!
– Це – моя мама,- продовжує дівчина, – ми дуже боїмося.
– Ти що, мене не зрозуміла? – не вгамовувалася старенька, – хочеш, щоб прийшли й розстріляли?!
Як розповіла директор санаторію, біженці на той час тут народили четверо немовлят. Цим дітям було 10, 13 і 20 днів. Але були й загиблі серед переселенців, переважно старенькі, у них серце не витримало спеки та стресів.
– Зараз пішла друга хвиля переселенців, – продовжує директор, – цього разу – з самого Донецька. Ці значно вимогливіші, сказала б, навіть примхливіші. Якщо перші допомагали у волонтерській роботі: прибирали територію та готували їжу, то цих важко примусити щось робити.
– У нашому центрі – 470 школярів і 52 дошкільнят, – говорить директор санаторію «Смарагдове місто» Галина Демченко, підводячи до діток, які саме щось малювали.
– Так ви і є ті герої, яких сепаратистам не вдалося вивезти до Росії? – запитую малечу.
– Так, це саме нас хотіли вивезти в Росію, – говорить білява дівчинка, – але ми сказали, що хочемо жити тільки в Україні, в нашій Батьківщині. Ми – сироти з Донецька. До нашого директора Ольги Миколаївни зайшли озброєні люди, щоб примусити відправити нас до Росії. Коли її схопив серцевий напад, жінка на ім’я Олена спробувала цим скористатися, підсунувши папірця, щоб директор підписала дозвіл на вивезення нас, понад сто дітей. Ми були проти, а врятувалися в Мелітополі. Ось малюємо роботи на конкурс «З Україною в серці».
Подих війни
У таборі «Перлина Донеччини» познайомився з місцевим фотографом Василем, який дивом не позбувся руки. Сам він – зі Слов’янська. Поспішаючи на роботу, побачив поряд вогняне коло. Два осколки з міни потрапили в руку (їх ще не витягли). Та найбільше вразив Слов’янськ розкиданими по дорозі дротами, пошкодженим танками асфальтом, колишньою місцевою станцією Брусине, зрівняною з землею, житлові будинки поруч не підлягали відновленню, як і пошкоджена вибухами автостанція.
– На цьому місці, біля мосту, молилися бабусі, закриваючи своїми тілами «ополченців» (це показували російські ЗМІ), а останні, відходячи, замінували школу, знищили психлікарню, де базувалися, – говорить заступник голови Слов’янська Дмитро Сиваш. – Захопивши Слов’янськ, бандити займалися мародерством: вивозили майно з магазинів, грабували домівки місцевих жителів, забирали автівки та іншу техніку, переправляли їх та вивозили по своїх адресах. Психічнохворих евакуювали в Артемівськ.
– Чи були загиблі серед хворих? – запитав його.
– З огляду на руйнування – було їх немало.
Підійшов до багатоповерхівки без під’їзду (знищеного з другого по п’ятий поверхи).
– Тут часто були обстріли, – розповідає місцевий житель, який назвався Едуардом Козловим. – На артилерійських установках, які бойовики називали «Нонами», вони їздили містом, зупиняючись між будинками, та стріляли в усі боки, щоб спровокувати конфлікт серед місцевих, щоб ми думали, що стріляє українська армія. Ось, дивіться, вибухом знесло під’їзд, але в цей час армія була на Карачуні, тобто з іншого боку, снаряд не міг потрапити звідти. Я думаю, фахівці визначать траєкторію пострілу.
Російські журналісти «знали все наперед»
– Коли трохи стихло, виглянула з-за рогу й побачила, як чорний дим пішов зі школи, – розповідає жителька цього будинку, яка назвалася Тамарою Петрівною Славук, колишнім інженером, зараз на пенсії. – Тоді я сказала своїй мамі, їй 84 роки, що вона помре не у ліжку, а під плитою. Матуся дійсно потрапила після вибуху під плиту, але вижила, ми її витягли. До речі, на щастя, ніхто не загинув від цього вибуху, бо половина жителів виїхала, інші сиділи в підвалі. Нас ДНРівці попередили, щоб ми сиділи там і нікуди не виходили. З другого поверху молодята самі вибралися. Звідки стріляли – ми не знали, та «ополченці» зазвичай їздили з мінометом і стріляли, також і від нашого будинку, зупинялися між дитсадками. Одразу після вибуху з’явилися російські журналісти з «Лайф-ньюс», склалося враження, що чекали цього снаряда.
– Вам не страшно було? – запитав жінку.
– Страшно, – відповіла, – воно, як бджола, дзижчить, потім десь там бабахкає. Думала, Господь пронесе. А того дня навпаки було спокійно, але десь біля 19.00 ми вийшли з підвалу і сіли на лавочці під будинком, та раптом почався обстріл, і всі розбіглися. Перші вибухи були в школі, потім поцілили у наш під’їзд. А через два дитсадки в будинок влучив снаряд, утворивши з двох кімнат суцільну діру. Бабуся, 74 роки, дивом вціліла, а 46-річного сина вона «вишкрябувала» з підлоги…
Першим повернувся заступник «мера»
– Наш міський резервний фонд складає зараз 100 тисяч гривень, – розповів заступник міського голови Слов’янська Дмитро Сиваш. – Найбільше постраждав приватний сектор, а з 600 багатоквартирних будинків пошкоджені 224, 40 з них відновленню не підлягають.
– Хто забезпечує в місті порядок? – запитав його.
– Наскільки я знаю,- відповів, – 300 правоохоронців повернулися на роботу і патрулюють місто спільно з Нацгвардією. Слідчо-оперативні групи, які прибули з Києва, спецгрупи МВС, СБУ, прокуратури та армійські підрозділи виявляють серед них сепаратистів, перевіряють їх навіть на «детекторі брехні».
Школа: з руїн – у «цукерочку»
Семенівка на краю Слов’янська була суцільною руїною, вглиб села пошкоджень меншало. Вражали ворота дворів без «живого місця» від куль і осколків. Біля місцевої школи зустрів жінку з двома хлопчаками. Діток звати Ослан і Мурат, постійно бавилися, сміялися.
– Нам уже не страшно, – сказали, – готуємося до школи, ось прийшли з мамою подивитися на її ремонт. У нас, коли стріляли, корову вбило, сарай знищило.
– Я тільки у липні зміг потрапити в школу, вона була дуже пошкоджена, – розповідає директор Семенівської ЗОШ №21 Сергій Борисенко,- після чотирьох потраплянь у дах на 400 квадратних метрах не залишилося жодного «живого листа», з 92 вікон вціліли чотири, подвір’я школи перерите окопами. Зайняли її ополченці ще 14 травня, відтак заняття в школі не проводилися. П’ятого липня – пішли, замінувавши школу. А бої почалися одразу після того, як до місцевих «ополченців» прибули кримчани. Снаряд потрапив у водогонні труби, троє селян були вбиті, відновлюючи їх. Учителі, поки в школі були сепаратисти, ходили по домівках учнів, завдання давали телефоном, так і домашні роботи перевіряли.
– Зараз бачу нові дах, вікна. Хто фінансує роботи?
– Я випадково зустрів Андрія Пишного, фахівця нашого «Ощадбанку», який вже відновив школу на 80 відсотків, тож першого вересня буде свято Першого дзвоника. Раніше тут навчалися 73 учні, зараз бажаючих вже понад 80, при тому що частина учнів виїхала в Росію. Наші учні обдзвонюють одне одного, розповідають, якою стала школа після євроремонту, на який витрачено два мільйони гривень. Частина її піде під дитсадок, який зруйновано.
А потім була війна…
– У Слов’янську та інших визволених містах Донеччини відроджується мирне життя, – зазначив тодішній голова Донецької ОДА Сергій Тарута. – Ми зі знищених війною домівок переселимо наших жителів у нове сучасне селище з хорошою інженерною мережею, енергоефективністю, високою екологією, євростандартами. Наші люди повинні побачити різницю, як вони жили раніше та житимуть далі. А почнемо зі зміни всіх колишніх керівників міст, правоохоронців на перевірених патріотів, проведемо їх конкурсну атестацію та відбір місцевою громадськістю. Кадрові зміни завершимо одразу по звільненню Донецька, на яке, сподіваюся, залишилося недовго чекати…
Та невдовзі сталася трагедія під Іловайськом…
Євген ПАНТЕЛЕЄВ
