Інтерв’ю з Віктором Годієнко, який змінив спортивну форму на військову амуніцію
Запоріжець Віктор Гордієнко все життя був у спорті – тренер з карате, президент обласної федерації (його син – чотириразовий чемпіон світу). Працював керівником радіотехнічної школи при обласній «ДТСААФ». І все в їхній сім’ї було добре – до 2014 року…
І хоча Віктор не був на Майдані, проте цілком його пітримував, адже керівництво країни потрібно було вже міняти – це розуміли всі. Тож коли все почалося, на базі РТШ (радіотехнічної школи) Віктор із однодумцями став готувати батальйон тероборони міста Запоріжжя, який після створення знаходився у місті до весни наступного року. Хлопців навчали військової справи, і багато хто з них потім пішов служити в розвідку.
Сам Віктор за повісткою попав у 4ту хвилю мобілізації до Прикордонної служби Бердянського прикордонзагону, який охороняє рубіж Батьківщини вздовж Азовського моря від Маріуполя до Чонгару. Перебував на службі як на автодорожних блокпостах, так і на тих, що з моря. Зокрема, на блокпості морського порту Бердянськ.
Як готували диверсії в Бердянську
У 2015 році СБУ передало прикордонникам інформацію про можливий захват морського порту Бердянськ. Віктор був старшим прикордонної групи, якій потім ще з місяць довелось наводили там лад. Адже територія порту – це закрита зона, але через неї тоді ходили не лише рибалки, а й ті, кого там взагалі не повинно було бути. Люди, до речі, з порозумінням прийняли заборону проходу через порт, оскільки і самі здогадувались, що в місті відбувається щось не те.
– Тоді на пірсі стояв трайлер, вщент забитий мороженою мойвою (порт припису Керч – авт.). І ми від морських прикордонників та служб СБУ дізналися, що у всього екіпажу судна були нові українські паспорти, які вони отримали у вже окупованій Керчі. До того ж, всі чоловіки – молодого віку і спортивної фактури. А на борту судна у кожного в сумці знайшли великі суми грошей. Можна лише здогадуватись, для чого ці кошти призначалися в Бердянську, – говорить колишній прикордонник.
Віктор розповів, що тоді відбувалось багато порушень з моря, але прикордонники швидко зорієнтувались, що необхідно робити, і навели там лад. Та й СБУ працювала в Бердянську дуже добре – кожного місяця заїжджала нова група.
– Ми з ними в парі відпрацьовували на блокпостах. Чого, на жаль, не скажеш про ДАІшників. Як були хабарниками, так ними і залишились. Для них немає нічого святого. На блокпостах тоді стояло 4 прикордонники, СБУшник, ДАІшник, дільничний і слідчий. До останніх 2-х у мене питань не було, як правило, всі порядні люди і патріоти, а от державтоінспектори – це щось зовсім інше, – каже Віктор.
Чому не «пробили південний коридор»
Дорогою Маріуполь-Одеса курсувало тоді дуже багато автобусів. Були навіть випадки, коли випускали зеків з донецьких тюрем і автобусами перекидали на нашу територію в напрямку Одеси. Кого СБУшники встигали виявити, тих супроводжували без всяких документів у цих осіб.
– Тоді у 2015 році повинні були «пробити коридор», і була велика вірогідність різних диверсій. Наприклад, їде повний автобус молодих хлопців – перекидається з одного міста в інше, скажімо, Одесу. Я їх затримати не маю права – лише тоді, коли щось з документами негаразд. А загалом, у цьому питанні більше працювало СБУ. Бувало й таке, що знімали з автобуса підозрілих, а далі з ними вже працювали дільничні та слідчі, – згадує ветеран.
Розповів Віктор і про те, що існують автономери, які дозволяють безперешкодний проїзд, проте прикордонники зобов’язані доглянути всі підозрілі машини. А одного разу їм не дозволили цього зробити. Прикордонники зв’язувались із Запоріжжям, ті – з Києвом… В авто сиділи люди в цивільному і не мали при собі документів, а їхали вони із Запоріжжя до Маріуполя. Дійшло майже до того, що прикордонники збирались вже відкрити вогонь…
– А чого росіянам не вистачило, щоб «пробити південний коридор»?
– Люди, які живуть там на нашій території, до того часу значно змінились. Є, звичайно, ті, хто любить свою країну, а є і такі, хто в ній просто проживає – їм байдуже, хто ними править. Я сам раніше не розумів, хто такі хохли, а хто – українці. Хто – жиди, а хто – євреї. Тепер вже чітко усвідомив, що хохол і жид – це одна масть. А українець і єврей – це порядні люди. Так, як і є адекватні росіяни, а інші – кацапи та москалі. Тобто цим людям до біса, яка буде влада, це приспособленці – їм була б лише ковбаса.
Як діду «Дашкою» продірявили дах
Через 1 рік і 4 місяці перебування в погранслужбі у Віктора закінчився термін військової служби. Тож він повернувся до рідного Запоріжжя, звільнився з роботи і знову пішов захищати Батьківщину. Тепер вже у складі 53-ї бригади ЗСУ. Запитую, чому.
– По-перше я бачив, що не виконав свою роботу. Прикордонна служба – вона все ж таки має стримуючий характер, а хотілось чогось більшого, – говорить він.
53-тя бригада базувалася тоді в Сєвєродонецьку, а її підрозділи стояли в Торецьку (колишній Дзержинськ) під Горлівкою. Після прибуття в штаб і спілкування з комбригом Гордієнка призначили командиром кулеметного взводу, який він сам собі потім днів 10 там і набирав. У кожній роті було кулементне відділення і, як правило, вогнева позиція ДШК (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна, діаметр кулі – 12,7 мм) ставиться на упереждення вірогідного місця прориву ворога.
– А були випадки прориву ДРГ?
– Так. Їх було стільки, що й не перерахуєш. Наприклад, коли стояли під селищем Шуми, за яким річка, а далі – терикони і промзона Горлівки, то з ворогом ми бачили один одного і без біноклю. Робоча дистація для кулеметного розрахунку близько 300 м. ДРГ, звичайно, підходили і на 200 чи 100 м – відбивали ці атаки. Був у нас і неприємний випадок. У селі стояла хата бабки, в якої внук служить в сєпарах, а поруч хата проукраїнського діда. Звичайно, їм не позаздриш, бо інколи там такі бої були… А прикрість полягала в тому, що ми самі випадково з ДШК продірявили дах проукраїнцю. Тоді була темнота, і мій підлеглий, який у нас нещодавно, трішки не розрахував приціл. Хлопець сам із Луганська, на прізвище Чос, ось він і зчесав «півдаху» крупнокаліберним кулеметом. Знаєте, з ПКМ чи АК цей хлопець дружив, а от «Дашки» (ДШК) боявся. До того ж, я тоді поставив на ДШК запобіжники, а він їх познімав. А там така віддача, що ствол починає задирати догори, а він його – донизу. Так по дідовому даху і пройшовся. Я до нього з матюками – що ж ти, мовляв, робиш? Розумію, що хлопець не хотів, але справу вже було зроблено.
– А з місцевими ви спілкувались?
– Так. Гірше за все, що ці люди живуть у тих місцях, де йдуть бої. Вороги, коли добре отримували від нас «на горіхи», як правило, одразу оголошували перемир’я. Або ще пам’ятаю шкільне «перемир’я» перед початком навчального року. Це трапилось 29 серпня о 19:30 – у цей час ще досить видно, і спершу одна міна до нас на позицію прилетіла, потім інша, а згодом їх як почали сипати… Більше сотні – 80-го та 120-го калібру. І все це лягло на скошений терикон, де стояла наша рота. Нам тоді добре «порубало» техніку, а хлопці отримали контузії та поранення. Не подобались мені такі «перемир’я» та й точка, по всьому видно, у них була вже пристріляна. А вогонь вели зза терикону, з околиці Горлівки, де неподалік житлового сектору стояв якийсь завод, – пригадує кулеметник.
Та в найбільшій халепі він побував і зрозумів, що таке справжня війна, коли в березні 2016 року 2 взводи кулеметників 93ї бригади кинули на допомогу нашим бійцям у промзону Авдіївки. Там було особливо гаряче, і за 42 дні, на які вони були відкомандировані, із 70 чоловік 14 отримали поранення, а 1 загинув.
Що для нас тепер ОРДЛО?
– Кажуть, сепаратисти навіть можуть зі зброї «гатити» по ЗСУ, а потім розвернутись і вдарити по своїм житловим кварталам.
– Я бачив таке, коли донецькі зі своєї вогневої точки били з РПГ (ручний гранатомет) по своїй же території. Куди саме потрапляли – не знаю, адже по спалахах бачу тільки вихід та прихід. Але те, що все відбувалось на їхній території – це факт, – запевняє колишній боєць.
Розповів він і про те, що їхній батальйон розташовувався на стадіоні в Торецьку, а за ним стояли житлові 5-поверхові будинки. Так ось туди досить часто залітали міни і все інше.
– Як же можна працювати по житловій зоні? Ми цього не робили ніколи. У Торецьку люди тоді вдень вільно ходили з однієї території на іншу, а ось ввечері в місті починала вилазити різна шваль. Після того і запровадили блокпости, – говорить Віктор.
– Яким Ви бачите вихід із цієї війни?
– Тут же важлива не сама територія, яку можна звільнити, а люди, які тепер там проживають. Як то кажуть, коли у хворої людини гангрена ноги і вилікувати її вже неможливо, то що з нею роблять? Розумієте, пройшло вже 6 років війни, і ті, хто там був ще 10-річними дітьми, вже стали юнаками, яких постійно зомбували «руським міром». Ця катавасія там буде тягнутися ще довгі роки. Тому я завжди кажу: якщо ви хочете мати собі таку ж болячку – відкривайте ворота України. Якщо перші рік-два цих людей ще можна було якось змінити, то зараз вже запізно. Ви що, не бачите, як там і зараз іде зомбування «по ящику»? Якщо на лінії розмежування люди постійно дивляться російські телеканали, а наших там майже немає. Хіба це правильний державний підхід? Це велике недопрацювання. Приємно, хоч в армії став уже зовсім інший підхід до військової підготовки і всього іншого, – резюмував ветеран АТО.
Читайте також: Запорізький казкар про магію письменництва та новорічні дива
