У селі Мар’ївка поліцію зустріла пенсіонерка Надія. Вона вже тиждень доглядає 86-річну сліпу бабусю, яку з власної хати виставив рідний син: «Вітька-скотина невдячна! Вона його пожаліла, у 5 рочків з дитячого будинку забрала. А він все життя спаскудив».
Вийшла шкутильгаючи й Олександра Лук’янівна та ледь чутно, розповіла, як син знімав з неї чоботи та курточку й кричав: «Де, гроші сховала? Відповідай, бо вб’ю!».
Почувши таке неподобство, патрульні, не зволікаючи, пішли до Вітька. Той вийшов, спочатку розмовляв досить сміливо, кажучи, що «мамка бреше». Але норов п’яниці швидко вщух, після того як старший сержант поставив його на місце: «Тобі скільки років? Вже давно пора за розум узятися, а ти мати звинувачуєш. Показуй, де жила». Очі Вітька забігали, він сказав що в нього «гостює кум», але у хату провів. Що такого сказав сержант куму, я не почула, але той через секунду був на іншому кінці села.
Мене теж запросили подивитись, де жила бабуся: холодна, брудна кімната без будь-яких зручностей. Але переляканий Вітько запевнив: прибере та мамку забере вже завтра.
Та чи потрібно їй це? Жінка не хоче повертатись: із чужою людиною їй спокійніше, ніж із рідним сином. Від останньої фрази бабусі в мене заболіло серце: «Де ж та смерть ходить? Хіба можна до такого доживати?».
Прощаючися з Надією, поліцейські сказали: «Тільки якісь проблеми – не зволікати та дзвонити!» Бабусю ображати більше не дозволять.
