Незважаючи на те, що в значній масі підпільні організації 1930-х років були вигадані в кабінетах слідчих ДПУ-НКВС, підпільна боротьба проти радянського режиму мала місце. У 1929 році на території тодішнього Маріупольського округу на Донбасі була розкрита повстанська організація «Українська демократична народна партія (УДНП)». Партія була створена в 1925 році в с. Новотроїцькому сучасного Бердянського району. Учасники організації були колишніми активістами просвітянського руху, які об’єдналися навколо Петра Вербецького, діяча Української центральної ради, чиновника Гетьманату Павла Скоропадського. У 1926 році були затверджені Програма та Статут УДНП. Члени організації, серед іншого, займалися випуском листівок.
В обвинувальному висновку вказувалося: «Враховуючи загальний стан у країні, нестачу деяких продуктів харчування, хлібні ускладнення, невдоволення куркульства політикою Радвлади на селі, проведенням колективізації, хлібозаготівель та ін., «УНДП» своєю метою ставила зрив цих заходів шляхом виступів на зібраннях, сходах, агітації серед окремих прошарків населення. Для успішності своєї діяльності організація розпалювала національну ненависть, агітуючи проти євреїв та великоросів, нібито винних у поневоленні українського народу, закликаючи населення до боротьби за Україну, яка належить тільки українцям».
Центр організації знаходився в с. Новотроїцькому Андріївського району Маріупольського округу, осередки були створені в селах Нововасилівка та Новоспасівка (Осипенко) на Бердянщині. Здійснювалися спроби поширити діяльність організації на Волині та в Бердянському педагогічному технікумі.
ДПУ до відповідальності у справі УДНП були притягнуті 28 осіб віком від 23 до 46 років. Відносно 13 осіб як ідейних ворогів Радянської влади, «соціально небезпечних» і невиправних слідчими було запропоновано застосувати «вищу міру соціального захисту» – розстріл. Рішенням Особливої наради ДПУ УСРР, яка відбулася в серпні 1929 року у м. Маріуполі, 13 членів організації було засуджено до 5 років таборів і 3-х років заборони проживати в країні.
Обвинувальний висновок у цій справі було розіслано в якості зразка місцевим відділенням ДПУ, оскільки йшлося про організацію, яка існувала насправді і члени якої намагалися діяти.
Досить цікавий епізод, пов’язаний із Запорізькою областю, зустрічаємо в матеріалах Конгресу українських націоналістів (28 січня – 3 лютого 1929 року), на якому була створена Організація українських націоналістів. Одним з зачитаних на Конгресі рефератів був «Організація Українських Націоналістів» авторства Петра Кожевникова. Автором було запропоновано українські землі, на яких планувала проводити свою діяльність ОУН, поділити на такі адміністративні одиниці, як «краї». Було передбачено функціонування «Запорізького краю» з центром у Запоріжжі-Олександрівську, який мав охоплювати лівобережну частину Катеринославщини та Таврію (з Кримом) і суміжні українські території Донбасу.
На сьогоднішній день нам незрозумілими залишаються дві позиції. По-перше, чому в 1929 році оунівці користувалися назвою «Олександрівськ», якщо з 1921 року місто називалося «Запоріжжя». По-друге: важко зрозуміти логіку Кожевникова щодо Запоріжжя як адміністративного центру, оскільки націоналістичні традиції тут були менші, ніж у сусідньому Дніпропетровську (Катеринославі). Можливо, було враховано селянську активність у рамках махновського руху під час революції? Вважаємо це питання на сьогоднішній день відкритим.
Повертаючись до фактів антирадянської діяльності на території Запорізької області в 1930-х роках, зупинимося на самостійницьких листівках, які поширювалися в краї. У 1930-1932 роках тут було зафіксовано появу чотирьох листівок Українського революційного комітету (УРК) і однієї від імені Української соціал-демократичної робітничої партії (зарубіжної фракції).
У 1930 році Комітет звертався до українських селян із закликом не давати хліба більшовикам, оскільки на територію України насувається марево голоду. Текст цієї листівки виявився пророчим. У наступному році з’явилося звернення до інтелігенції, яка проживала на території України, із закликом включатися в боротьбу за відновлення УНР. Відзначимо, що в тексті звернення йдеться не тільки про власне українську інтелігенцію. Листівка містить заклики до представників національних меншин підтримати українців у їхній боротьбі за незалежність, обіцяючи меншинам максимальні права.
У 1932 році було випущено чергове звернення до селян із закликом до боротьби з більшовицьким деспотизмом і до відновлення УНР. Зауважимо, що ця листівка починається з напівгумористичного звернення до практичного селянина: «Прочитавши не скури, а підкинь сусіду». Без уваги Комітету не залишилися й українці-червоноармійці, яких також закликали до боротьби за незалежність України. Схожі заклики містила листівка Української соціал-демократичної робітничої партії, звернена до робітників і селян.
Відзначимо, що розповсюдження листівок Українського революційного комітету в Україні було помічено ще влітку 1929 року, про що писала тодішня європейська преса. Одну з листівок зі зверненням до червоноармійців було передано в український музей у Чернівцях, що дозволило привести її текст в газеті Українського народного союзу «Свобода» (Нью Джерсі, США). Листівка мала графічне оформлення: «Жінка в національному строї, з тризубом на головному уборі, показує червоному командирові рукою на Кремль. Шеренги червоної армії повним кроком марширують в напрямі до Кремля з багнетами на поготівлі. У мурів Кремля димлять кулемети, а самий Кремль горить. Біля жінки, тримаючися за її спідницю, стоїть дитина (хлопець). Під цим малюнком нижче напису «Кремль» наліплено марку, очевидячки в доказ того, що відозву цю дійсно випущено Українським Революційним Комітетом. Марка ця виглядає так: На темно-синьому полі намальовано золоте сонце з синім тризубом посередині, а під ним на синьому полі жовтими фарбами напис «Хай живе Українська Народна Республіка».
Розповсюдження листівок антирадянського напрямку було помітним явищем і в інших республіках СРСР. Але українські листівки відрізнялися, зокрема, від російських актуалізацією національного питання і закликами до боротьби за незалежність України.
Деякі листівки, які поширювалися на території України, були віддруковані в друкарні, що свідчить про їх «урбанізоване» походження. Розрізняються вони і за ступенем грамотності: у деяких чітко простежується сільський стиль, інші ж явно вийшли з-під пера інтелектуала. Об’єднуючим фактором тут виступала ідея боротьби проти політики радянської влади, зокрема на селі, і відновлення української державності.
Друга половина 1930-х років характеризувалася продовженням репресій проти будь-яких проявів вільнодумства. 18 січня 1935 року місцеві партійні органи отримали закритий лист ЦК ВКП (б), в якому говорилося: «Треба покінчити з опортуністичним благодушшям, яке виходить з помилкових припущень про те, що в міру зростання наших сил ворог стає нібито все більше ручним. Таке припущення в корені не вірне… Не справа більшовиків почивати на лаврах і ловити гав. Не благодушшя потрібно нам, а пильність, справжня більшовицька революційна пильність». У Запорізькому краї це проявилося в масових репресіях, жертвами яких стали представники різних класів і професій: робітники, селяни, інтелігенція. Значна маса заарештованих звинувачувалася в націоналізмі, прояви якого слідчим бачилися мало не у всьому.
Італійський дослідник Андреа Граціозі досить точно реконструював мету великих політичних операцій, соціальних та етнічних чисток 1930-х років, яка полягала в тому, щоб «відновити контроль над країною, очистити будівельний майданчик від відходів соціалістичного будівництва і заздалегідь запобігти будь-якій можливості виникнення п’ятих колон у разі війни, яка вважалася неминучою».
Досвід антирадянського руху 1920-х – першої половини 1930-х років вказував, що на перший план виходять повсякденні форми опору. У другій половині 1930-х років боротьба за існування і виживання стає актуальнішою політичних актів. Хоча, зрештою, вона все одно сприймалася як опір, принаймні в офіційному радянському трактуванні та дискурсі.
Для нової хвилі політичної антирадянської активності необхідно було потрясіння, щось нове, що виходило за вже прийняті межі. Таким потрясінням стало приєднання в 1939 році частини Європи у вигляді Східної Галичини.
Юрій Щур, кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру “Спадщина”
