Тисячі українських матерів дивляться на світлини своїх загиблих на полі війни за свободу синів і бачать їх маленькими. Ось він, її малюк, іде до неї першим непевним кроком, а потім зростає в її пам’яті – від дитсадка до свого юнацтва. Ось на ходу він скидає куртку і вдягає військову форму Збройних сил України: в його долонях – рідна українська земля, сплюндрований Донецький край, криваве перехрестя, поле битви за країну. Материнське серце пройшло через сумніви, вагання, тривожні роздуми, і материнська мудрість не зупинила свою дитину: не бажала вона юнакові нещирого й порожнього життя тих, хто обминає межові ситуації своєї країни, бо зараз європейська історія пишеться вугіллям з попелищ Донбасу.
Галина Гончаренко
Загибель сина збудила в Галині Гончаренко живі сили, які вилились в її активній громадській діяльності. Її ідея – створити в Запоріжжі волонтерський центр «Привал солдата» на залізничному вокзалі Запоріжжя-1 (пр. Соборний, 6-К) – знайшла підтримку в комітеті волонтерів при Запорізькій облдержадміністрації, у губернатора області, у керівництва залізниці, яке і виділило приміщення і зробило там сучасний ремонт.
Блискавично розповсюджуються по Україні схожі волонтерські центри: Київ, Одеса, Дніпропетровськ, Харків, Миколаїв. Але запорізький «Солдатський привал» – такий єдиний в Україні. Захисник Вітчизни в зоні АТО постійно відчуває за собою те, за що він бореться: свій дім, сім’ю, країну, і Галина Гончаренко разом з активісткою запорізького майдану Інною Лук’яновою добровільно, безкорисно, починаючи з 5 листопада 2015 року, не шкодуючи ані своїх фінансів, ані свого часу, влаштовує для учасників АТО в «Солдатському привалі» справжній рідний дім – хоч на добу, хоч на годину: є де відпочити, поснідати, випити кави або чаю, причепуритися. І назва символічна, бо привал – це перерва на відпочинок на довгій дорозі. Прихистив «Солдатський привал» за час свого існування близько 1400 солдатів.
Волонтери «Солдатського привалу» – люди, піднесені силою духу. У них – нова якість мислення, яка є основним чинником трансформації українського суспільства в суспільство громадянське. Волонтери добре розуміють, що сьогодні фортецею Вітчизни є груди рядового українського солдата.
Чергують запорізькі волонтери у три зміни безкоштовно, не сумніваються в майбутній перемозі над сусідом-агресором, відчувають могутність свого руху і силу своїх рук, масштаби їх діяльності постійно розширюються: вони плетуть також так звані «кикимори», які активно використовуються в місцях активних бойових дій.
«З такими людьми ми переможемо», – читаємо в «Книзі відгуків» волонтерського центру. Залишають свої записи вдячності і солдати окремого батальйона спеціального призначення «Ніхто крім нас», і Національної гвардії, і патрульного батальйону, і ДУК «Правий сектор», і полку «Азов», і танкісти, артилеристи, льотчики, – список безмежний.
«Після такого прийому ми завжди будемо на захисті України і збережемо спокій у наших домівках», «Ми – сильний народ, і ми переможемо», «Розуміння проблем ЗСУ свідчить про ваш високий патріотизм та активну життєву позицію»; «Ваша підтримка надає військовослужбовцям рішучості, сміливості, мужності до боротьби щодо збереження територіальної цілісності та незалежності України», – такими словами оцінюється безмірний вклад людської енергії запорізьких волонтерів у формуванні майбутнього. Україна – ось той твердий і непохитний грунт, який підтримує в своїй діяльності таких людей, як Галина Гончаренко, Інна Лук’янова та велику команду запорізьких волонтерів, титанічна праця яких назавжди увійде в сучасну історію Запоріжжя та України.
Автор: Тамара ПІШВАНОВА, член Національної спілки краєзнавців України
