Наближається Новий рік, свято тепла і затишку, це, напевно, найсімейніша подія року, тому Асоціація прийомних сімей Запорізької області вирішила провести для своїх підопічних справжнє свято, а саме турнір з боулінгу серед прийомних сімей, який відбувся 18 грудня.
Асоціація прийомних дітей Запорізької області – це добровільне об’єднання організацій, котрі підтримують сімейні форми влаштування дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківської опіки, а також самих сімей, в який знаходяться на вихованні такі діти.
Цілі Асоціації – сприяння сімейному влаштуванню дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківської опіки, підтримка і розвиток сімейних форм влаштування, захист прав таких дітей і їх сімей.
– Ми намагаємось проводити подібні заходи для того, щоб сім’ї між собою ділились досвідом, налагоджували спільний зв’язок. Ми обрала саме такий захід, щоб задіяти дітей-підлітків, адже наближаться новорічні свята, і якщо малюки більш організовані в цей період, то підлітки випадають з цієї метушні, їм нудно, – зазначила Анна Андреєва, координатор Асоціації.
Ми на власні очі побачили, що Асоціації повністю вдалося розважити дітей, адже ще до початку заходу приміщення, де зібралися сім’ї, освітили яскраві посмішки дітей, які з нетерпінням чекали на початок змагань.
Поки дітлахи веселились, граючи в боулінг, розважаючись із аніматирами, ми вирішили дізнатися трохи більше про те, що ж означає, взяти до себе в сім’ю чужу дитину:
Лазарєва Світлана Петрівна, прийомна мати:
– У моїй сім’ї п’ятеро дітей. Першу дитину ми взяли у 2007 році, потім в 2012, через 5 років, коли ми зрозуміли, що ми можемо виховувати, з’явилась впевненість в собі як в батьках, і в 2012 році, в січні, у нас з’явилося ще двоє дітей, це брат і сестра Каріна та Максим. На жаль, у мене помер чоловік у 2012 році, а потім нам довелося переїхати з Донецької області в Запоріжжя у 2014 році. Але тут у нас з’явилося ще двоє дітей.
– У якому стані дитина потрапляє в сім’ю?
– Кожна дитина – це різна історія, і у кожної дитини різний стан, тобто всі діти з травмами, до кожної дитини потрібен спеціальний підхід, всі ці трагічні історії життя різні, і діти по-різному на них реагують. Одні й ті ж способи виховання дітей підходять одній дитині і абсолютно не працюють з іншою. Тут допомагають терпіння і любов – два основні фактори. Також велика психологічна допомога потрібна батькам, тому Асоціація прийомних сімей, психологи надають допомогу, це надзвичайно важливі складові, тому що коли прийомні батьки залишаються сам-на-сам зі своїми проблемами, настає вигоряння й інколи можна потрапити в ступор, здається, що ти нічого не можеш зробити, і коли ми спілкуємося з прийомними сім’ями, коли ми працюємо з психологами, розуміємо, що з цими проблемами стикається кожен і справа не в тому, що ви погані батьки. Я хотіла б подякувати фонду «Щаслива дитина» й Асоціації за те, що вони приділяють стільки уваги прийомним батькам, нам це дуже необхідно.
– А як діти знаходять спільну мову один з одним?
– Це підлітки від 14 до 17 років, їх п’ятеро, тому ситуації бувають різні, для них це хороша школа, щоб навчитись спілкуватися, навчитись терпінню, толерантному відношенню один до одного. Для мене труднощі в тому, що діти приходять в сім’ю в дорослому віці, вони разом із собою приносять і свій негативний досвід, і ті моменти, які ми з дітьми, які були в сім’ї, вже пройшли, вони повертаються разом із новою дитиною, тому під час роботи з такими дітьми не слід забувати й про інших.
– Що підштовхнуло Вас взяти дітей на виховання?
– Впевненість з’явилася, коли ми побачили зміни, які трапились із Олексієм, першою прийомною дитиною. Ми йшли на те, щоб подарувати цим дітям сім’ю, адже інтернат, яким би хорошим він не був, не може дати дитині, яка там виховується повноцінну турботу, тож потім дитина не розуміє, що таке відносини, що таке прощати, що таке рідні люди, тому я різкий противник інтернатної системи виховання. Усі діти мають рости в сім’ї.
Сім’я Домаскіних:
– Більше 8 років назад, коли переїхали у великий будинок, й старші діти підросли, у нашій сім’ї з’явилася перша прийомна дитина . Зазвичай дитина в сім’ю потрапляє травмованою, якщо з дитячого дому, то це синдром госпіталізму, вона не знає елементарних речей, відстає у мовному розвитку, психічному.
Між собою діти знаходять спільну мову, як і в будь-якій іншій сім’ї – сваряться, миряться. Більше проблем не в середині сім’ї, а в школі, коли нестандартна дитина потрапляє в колектив, де 35 чоловік, і вчителю важко враховувати ці нюанси. Тому більше проблем не в сім’ї, а в суспільстві, куди вони потрапляють, тому такі заходи дуже корисні для нашої категорії дітей. Вони позитивно впливають на знаходження спільної мови.
– Як часто ви відпочиваєте з родиною?
– Зазвичай фонди запрошують, наприклад, у неділю були всією сім’єю в новому театрі на виставі. Коли є можливість, намагаємось дітей соціалізувати і щоб вони, як можна більше, брали активну участь в житті міста, в різноманітних заходах.
Легко любити того, хто любить тебе і важко полюбити того, хто тебе не любить
Одна з сімей поділилася з нами секретом любові:
– У нашій сім’ї шестеро дітей. Взяти першу дитину нас надихнули наші друзі, взагалі, взяти дитину в сім’ю – це означає дати їй шанс стати повноцінним членом суспільства, у наших друзів досить багато дітей, ми, дивлячись на них, знали, що це не завжди просто, але бачили результат.
– Як це, полюбити чужу дитину, як свою?
– Легко любити того, хто любить тебе і важко полюбити того, хто тебе не любить. Коли ти віддаєш свою любов, яка нічого не потребує натомість, дитина це відчуває, коли дитина сповна наповнюється любов’ю, вона починає ділитися цим почуттям з оточуючими.
У нас була малогабаритна машина, і ми розуміли, що її пора міняти. Ми християни, ми віруючі люди, ходимо до церкви і почали з дітьми молитися за те, що нам потрібна велика мишина. Наш старший прийомний син, йому шість років, він по-дитячому, по-справжньому почав про це молитися, дитячою мрією була велика біла машина, і коли наш тато приїхав на великій білій машині, я бачила ці великі від здивування дитячі очі і віру в те, що дива трапляються.
Також Сашко дуже любить робити мені подарунки при чому кожного дня – це або малюнок, або ліплення, так він кожного для показує свою любов.
– Як часто ви маєте можливість відпочивати сім’єю?
– Часто, останнім часом, особливо завдяки людям, які можуть організувати такий захід, де сім’я може відпочити, для нас дуже приємно мати можливість побувати на такому святі.
Також нещодавно нас запрошували в гості на Закарпаття, там ми відвідали захід де мали можливість розказати про свою сім’ю. У нашому місті є дуже багато дітей-сиріт, на Західній Україні таких дітей майже немає, а у нас залишається дуже мало охочих взяти таких дітей в сім’ю, і трапляється через те, що часто по телебаченню показують негативний досвід того, як дитина потрапляє в сім’ю, й батьки бояться взяти на себе таку відповідальність. Але ми на такі заходи намагаємось запросити людей, які планують взяти дитину в сім’ю, щоб вони поспілкувались, дізнались про усі нюанси. І, якщо вони наважаться брати дитину, ми будемо всіляко їм допомагати, адже, взявши дитину в сім’ю, ми змінюємо світ.
Сім’я Зарецьких, мама Валерія:
– Ми з чоловіком виховуємо двох біологічних дітей та восьмеро прийомних. Першу дитину ми взяли в 2011 році, довго збирали документи, так як ми довго не були офіційно працевлаштовані, тому протягом досить довгого проміжку часу вмовляли роботодавців влаштувати нас офіційно.
Були проблеми, були труднощі, але ми – сім’я.
Не зважаючи на ситуації, які ми не розуміли, які нас лякали, бажання допомагати дітям не ставало слабшим, і протягом п’яти років ми доросли до дитячого дому сімейного типу, єдине, що трапилось за цей час – ми втратили все, що у нас було в Донецьку: майно, роботу, тепер ми живемо в Запоріжжі і все налагоджується.
Щодо відносин між дітьми, то кожна дитина хоче показати, що вона найкраща, вона більше тебе любить – це здорове суперництво. У нас діти дуже активні, ми дуже любимо відпочивати, ми намагаємось організовувати спільний відпочинок. Найцікавіше це те, як діти розвиваються, і як вони міняються.
– Чи траплялися у Вас які-небудь смішні випадки?
– Був такий кумедний випадок: ми пішли в магазин, я купила велику упаковку сосисок, вдома поклала в холодильник і повезла частину дітей на гурток. Потім повернулись додому, діти голодні, ми збираємося вечеряти, і з думкою «У нас же є сосиски» я відкрила холодильник, де з великої пачки залишилося декілька штук, при чому всі діти, які були вдома, зробили вигляд, що нічого не відбувається. Потім дітлахи, навіть коли ходили на уроки з німецької мови, розповідали це вчителеві, і вона дала завдання написати твір про те, що ж сказала мама, коли не побачила сосиски. Найголовніше це те, як ми до цього відносимося. Я бажаю, щоб батьки мали сили і прагнення бути з дітьми.
Ми також сподіваємося на те, що у нашому місті з’явиться більше людей, які наважаться відкрити серце дітям, які так потребують любові і піклування.
