Він – юний Герой сучасності. У свої неповних 19 залишив все – родину, навчання, кохання і подався туди, де людське життя, як на терезах – або ти, або тебе… Сашко Гошилик – кавалер ордену «За мужність» 3–го ступеня та власник нагороди «За жертовність та любов до України». Сашко – активний боєць і словом, і ділом, один із тих, хто потрапив у список – базу даних головних ворогів так званої «Новоросії». 

У ліцеї його пам’ятають «вундеркіндом». На фізичному факультеті Київського університету ім. Шевченка його знають як активіста і перспективного студента. У добровольчому батальйоні «Донбас», бійцем якого він донедавна був, розповідають легенди про те, як легко «Гашик» виграє в усіх бійців шахові партії. Від листопада Сашко був на Майдані, а в травні став добровольцем батальйону «Донбас». Вранці 2 вересня минулого року він з групою бійців вийшов з іловайського оточення. З нагоди Дня героїв, який в Україні відзначають 23 травня, спілкуємось з юним і відважним Олександром Гошиликом.

Після Майдану – за зброю

Я був активним учасником Майдану, і коли зовнішній ворог почав проявляти агресію, питання про те, чи варто брати зброю, у мене навіть не виникало. Залишалось лише вибрати, в який батальйон піти. Так вийшло, що першим на мої дзвінки відреагував батальйон “Донбас”, куди я й потрапив 18 травня 2014 року. А далі – два місяці «учебки» і виїзд у зону АТО.

Я не був наймолодшим у батальйоні. Як не дивно, там було й декілька хлопців, які ще не досягли повноліття. Проте через мій вік мене тривалий час тримали в резерві. Лише після виїзду в зону АТО колишній командир моєї навчальної роти взяв мене до свого мінометного взводу зі словами: “Ну, в мене поки вільних місць немає, проте це така посада, що, я думаю, вони скоро звільняться”. Звичайно, я довго не розмірковував і з радістю перейшов в “основу”. За майже два роки служби (демобілізувався я всього місяць тому) воював по-справжньому всього місяць, у період, коли українські війська активно наступали. Брав участь в боях за Первомайськ і був учасником Іловайського котла. Перше бойове хрещення я отримав під Первомайськом під час штурму. Тоді вперше почув свист куль і реально перелякався. Раніше чув, як падали міни. Та осколки не долітали, тому я не розумів небезпеки.

На людські емоції часу не лишалось

Коли я побачив труп друга, подумав: “Мені повинно бути жаль його”. Це було під час Іловайського “зеленого коридору”. Мені потрібно було взяти РПГ з кузова автомобіля, який чудово обстрілювався, а там лежав він. Тому часу на роздуми не було, і єдине, що я встиг зробити, це просто переконатись, що він мертвий, перевіривши його пульс… Коли кожної секунди ти можеш загинути, місця на людські емоції просто не залишається. Ти робиш лише те, що повинен. Якщо зупинився або задумався, автоматично став трупом.

В Іловайську було багато смертей лише через те, що хтось втомився зберігати своє життя. У нас загинуло двоє хлопців, а третій отримав важке поранення внаслідок того, що, коли вони “проводили чаювання” на вулиці, почався артилерійський обстріл, проте ховатись ніхто не захотів. Такий собі мовчазний протест проти суцільної небезпеки, який завершився трагічно…

В Іловайську я за день настільки втомлювався, що навіть під час того, як по нас гатили «Гради», я спав, і мене будили, щоб перебратись в бункер.

Коли я бився, не важливо, чи то стріляв з міномета, чи то з автомата, ніяких переживань не було. Я робив максимум, щоб вижити і щоб вижили мої побратими. В такі моменти виключається особиста неприязнь чи ще щось. Ти просто готовий зробити максимум для перемоги. Це на рівні підсвідомості. І розуміння того, що в твого побратима такі ж думки, дає тобі сили. А переживання і страх приходять після того, як бій стихає.

Для прикладу: в Червоносільському я почав боятись тоді, коли, поклавши автомат на землю, сів під будинком. Лише після цього я зрозумів всю трагічність ситуації і необхідність змиритись із смертю.

Війна виховує. Заставляє відірватись від матеріальних проблем і поринути в світ сили духу. В магічний світ. Коли людина перестає думати і живе моментом — вона щаслива. А небезпека і близькість смерті і є необхідними каталізаторами для досягнення такого щастя. Тому безліч воїнів мріють повернутись в бойові дії і знову відчути повноту життя, злетіти на крилах мужності до Бога.

Бойовий дух – вчора і сьогодні…

Теперішній бойовий дух бійців нікчемний. Генерали будують плани лише на відступ, а солдати не розуміють, за що вони воюють. Коли закінчилась революція, безліч добровольців готові були йти на смерть заради ідеї свободи, яку й символізував Майдан. Для них тотальна перевага в силі зовнішнього ворога не була проблемою чи причиною боятись, тому що в їхніх душах палала ідея. Проте з приходом Порошенка до влади більшість розчарувалась, оскільки в глобальному плані нічого не змінилось, а ідейні почали готуватись до війни з його режимом. Тому бойовий дух залежить виключно від того, що в тебе за плечима. Якщо там знаходиться ідея, то він високий. Проте, якщо там сидить олігарх, який досі тримає свої заводи на території ворога, то він гасне.

Місцеві жителі й полонені

Для тотальної більшості місцевих головне не те, під якими прапорами вони будуть сидіти, а те, щоб зупинилась війна. Саме тому вони на стороні сильнішого. Коли ми заходили у звільнені міста, нас зустрічали привітно, тому що сподівались, що війна для них закінчилась.

Що стосується полонених, то тут також своя картина. В Іловайську я певний час охороняв полонених. Це – звичайні хлопці з Донбасу, яких (за їх словами) заставили воювати. То одному потрібно було сім’ю годувати, а це був єдиний метод заробити в республіках, то другий по п’яні записався добровольцем, а коли протверезів, втекти уже не зміг. Взагалі безліч різних історій, які об’єднує лише одне — брехня заради того, щоб вижити. Я не побачив ідейного ворога, єдиним, для кого хоч якось можна було приклеїти дане поняття, був словак. Проте і він молов багато дурні. Говорив, що в усій армії Новоросії є всього два танки. Хоча в той же день наш батальйон підбив три, а ще двом пощастило втекти.

Політика і війна

На державні пільги жалітись гріх, проте з політики держави видно, що втрата територій її повністю влаштовує. Без тотальної реформи в Збройних силах і без реформації всього політичного устрою ми й далі будемо зобов’язані добровільно, з одними палицями зустрічати агресора. Сучасна держава захищає інтереси олігарха, а не громадянина.

На даний момент йти в політику (а саме балотуватись на виборах) — це зрада. Оскільки в теперішній системі без грошей для потужної рекламної кампанії на виборах ти не переможеш. Значить, потрібно звідкись брати ці гроші. А в кого бере більшість? Правильно, в олігархів. І балотуються на виборах від олігархічних партій. Тоді питання: а чиї інтереси будуть захищати вони?

Чи скоро все закінчиться?

Французька революція тривала 10 років. А логічним її завершенням став прихід до влади Наполеона через 6 років після її закінчення. Тоді чому ми очікуємо на швидкий кінець? Для мене все тільки почалось. Коли ми виходили з оточення в Червоносільському, ми засіли в кущах, і мої побратими почали говорити, що вже навоювались, що коли ми вийдемо і залишимось живими, то вони повернуться в цивільне життя. Проте я не міг так. Я згадав безліч побратимів, які не зможуть повернутись додому, хлопців, що полягли за свободу. І тоді пообіцяв собі, коли виберусь, на цьому не зупинюсь. Пообіцяв, що зроблю максимум для торжества ідеї, за яку ми боролись. Тому тоді мої мрії про спокійне життя в якомусь провінційному містечку перетворились на бурне революційне майбутнє.

Життя після війни

Після демобілізації частина бійців мого батальйону(разом з начальником штабу “Лєрмонтовим”) створила громадянський рух “Новий Вогонь”, до якого я з радістю приєднався. Боротьба продовжується, тепер – у тилу. В планах – написання книги про війну, але це буде не скоро.

Розмовляла Н.Кузьмин