Славетне місто Запоріжжя для багатьох відомих в Україні та світі людей стало рідним
Багато талантів називають його своєю малою батьківщиною, хтось тут народився, або жив тут тривалий час, але запам’ятав на все життя, бо саме в цьому місті з ним сталося щось визначне. «Запорозька Січ» розповість і про тих, хто завдячує Запоріжжю, і ким, своєю чергою, пишається Запоріжжя.
Олександр Цфасман
У 1906 році в Олександрівську в родині перукаря Наума (Нохіма-Іцхока) Вульфовича Цфасмана і Поліни Ізраілевни Цфасман (уродженої Гохгілернт) народився майбутній відомий композитор, аранжувальник, диригент, один з родоначальників радянського джазу, художній керівник джаз-оркестру Всесоюзного радіо (1939-1946).
З 7 років Олександр навчався гри на скрипці і фортепіано. У 12 років вступив на фортепіанне відділення музичного технікуму в Нижньому Новгороді, куди сім’я перебралася під час Громадянської війни, рятуючись від єврейських погромів.
Хлопчик зумів виробити свій неповторний фортепіанний стиль. Його барвистий піанізм впізнається миттєво і запам’ятовується на все життя.
Леонід Утьосов
У лютому 1914 року в Олександрівську найбільшою розвагою містян було відвідування театру Войталовського – дерев’яної будівлі на 300 глядачів, в районі нинішньої площі Свободи. Напередодні Першої світової війни там гастролював пересувний театр Азамат-Рудзевич «Мозаїка». У репертуарі – драми, оперети і комедії, в яких сяє 18-річний актор Льодя Вайсбейн – Леонід Утьосов.
У нашому місті Леонід Осипович познайомився зі своєю музою і коханням – Оленою Голдін, з якою прожив у шлюбі майже пів століття.
Їхній роман почався навіть не в Олександрівську, а ще «на підступах» до нього. Пересадка була в Нікополі, де актор зайшов у кафе. Незабаром увійшли ще двоє – чоловік і маленька чорнява дівчина. Чоловік знав, хто такий Утьосов і, показавши на нього супутниці, щось шепнув. Дівчина скорчила зневажливу гримасу.
Вдруге цю чорняву дівчину Утьосов зустрів уже в Олександрівську – на сцені театру Войталовського. Вона виявилася актрисою з чудовим псевдонімом – Олена Ленська. Помсту за нещодавнє «фу» Леонід Утьосов вибрав незвичну – запросив красуню на обід в ресторан. Поки обідали, за вікном почався «доленосний» дощ.
На відміну від ще «безквартирної» Олени, Леонід на той день знайомства вже знайшов собі притулок в Олександрівську – в прибутковому будинку Лещинського.
Галантний кавалер, навіть незважаючи на різницю у віці (йому – 18, їй – 21), не розгубився: «Може, моя пропозиція здасться вам безглуздою, але давайте зайдемо до мене і перечекаємо негоду. А потім я допоможу вам знайти кімнату». Шукати кімнату Олені вже не довелося – на другий день знайомства вона погодилася вийти за Утьосова заміж. «Вона увійшла в мою кімнату і більше з неї не вийшла. Начебто дощ йшов 49 років. Вона стала моєю дружиною», – згадував Леонід Осипович у своїй книзі «Спасибі, серцю!».
Володимир Войнович
Автор роману-анекдоту про пригоди солдата Івана Чонкіна народився в 1938 році в Душанбе. А в 1941 році з батьком і матір’ю переїхав до Запоріжжя і жив тут до евакуації на початку війни. Вдруге Володимир Войнович з’явився у Запоріжжі вже підлітком – у 13 років. «Місто для мене рідне. Я жив у Запоріжжі до 19 років, звідси пішов у армію. Тут я закінчив ремісниче училище, працював на алюмінієвому заводі і на будівництві житлового будинку. Тут стрибав з парашутом в аероклубі на Космосі. Тут у мене була перша любов. З дівчиною ми познайомилися і гуляли в Дубовому гаю», – згадував Войнович.
Як зізнався письменник, ані Париж, ані жодне інше місто у світі ніколи не викликало у нього стільки захвату, як Запоріжжя в ті роки.
«Ми приїхали з Середньої Азії, де були газові лампи і не було жодних зручностей. А в Запоріжжі – електрика, радіо, гаряча вода, багатоповерхові будинки. Пам’ятаю, як я в армії доводив ленінградцям, що Запоріжжя – найкрасивіше місто СРСР», – ділився письменник спогадами. До речі, про запорізький період життя Войновича можна прочитати в одній з його книг – «Автопортрет. Роман мого життя», виданій у 2010 році.
Яків Пункін
В перші дні Другої Світової війни на території Радянського Союзу 19-річний запорізький хлопчина Яків Пункін потрапив до німецького полону. Потім були 4 роки концтаборів, тиф, невдала спроба втечі, 3 тижні в крижаному карцері майже без води і їжі. Коли ж Якова звільнили, він важив усього 30 кг. А вже через 4 роки – у 1949 році, повернувшись до рідного міста, Пункін стає чемпіоном СРСР з боротьби. Ще через 3 – нашим першим олімпійським чемпіоном, вигравши Олімпіаду в Гельсінкі.
«Людина без нервів», як його охрестили фінські журналісти, виграв на турнірі всі 5 поєдинків. Свого суперника по олімпійському фіналу запоріжець поклав на лопатки коронним прийомом – кидком з прогином, так званим, «гвинтом». Його, крім Пункіна, не міг виконати більше ніхто в світі. Секрет неповторного прийому – в нервовому тику Якова, який був наслідком фронтової контузії нашого земляка: у борця сіпалося плече, суперникам здавалося, що кидок піде вліво, а Пункін раптово розвертав його вправо.
Леонід Жаботинський
За одне тренування Жаботинський підіймав по 35 тонн «заліза» і протягом 11 років утримував у своїх руках титул найсильнішої людини планети. Він був кумиром багатьох хлопців, серед яких і відомий Арнольд Шварценеггер.
«Ну що ж, наші дівчата знають, за кого заміж виходити!», – такими словами на початку 60-х зустрічав у Запоріжжі уродженця Сумщини Леоніда Жаботинського тодішній голова облради профспілок і майбутній директор «Дніпроспецсталі» Микола Єльцов. Приїхавши одного разу на змагання в Запоріжжя, важкоатлет Жаботинський зустрів тут любов всього свого життя. Місто за порогами подарувало Леоніду не тільки дружину Раю, але і всесвітню спортивну славу – переїхавши до Запоріжжя, спортсмен ставить свій перший світовий рекорд, вперше стає чемпіоном СРСР і призером чемпіонату світу. А головне – у 1964-му запоріжець виходить на олімпійський поміст. Там наш земляк став автором головної сенсації XVIII Олімпійських ігор. Для перемоги Жаботинському необхідно було зробити щось на ті часи фантастичне – штовхнути на 7,5 кг більше, ніж світовий рекордсмен Юрій Власов. Москвич, витративши всі свої спроби, зупинився на неймовірному результаті – 210 кг. Жаботинський замовляє 217,5 і з останньої спроби таки підіймає цю вагу над головою! Головному тріумфатору Токіо після такої перемоги довірили особливо важливу місію – нести прапор СРСР на церемонії закриття Олімпіади. Тут він відзначився знову – мало того, що проніс 16-кілограмовий прапор через весь стадіон в одній витягнутій руці, так ще і, проходячи повз ложу імператора, відмовився схиляли прапор. Через 4 роки Леонід Іванович знову пронесе прапор країни по олімпійському стадіону – на відкритті Олімпіади в Мехіко, яку так само виграє.
Володимир Ященко
3 рази на найбільших змаганнях наш земляк стрибав вище всіх на планеті – встановивши 3 світових рекорди майже за 1 рік!
Сам Володимир Ященко зізнавався, що не докладає особливих зусиль, а просто літає над планкою. За це його і називали генієм стрибків у висоту. На жаль, через отриману травму дуже швидко закінчилася його спортивна кар’єра. І дуже рано Володимир Ященко пішов з життя. Він помер у віці 40 років.
Володимир Ященко почав займатися стрибками у 12 років. А у 1976 році у віці 17 років встановив світовий рекорд для юніорів – 222 см. І раптом у 1977 році – світова сенсація! 18-річний хлопчина із Запоріжжя Володимир Ященко злітає вище всіх на планеті – 2 м 33 см! Причому, звичайним перекидним способом, а не модним в той час, та й більш ефективним, «флопом». Сталося це на матчі збірних команд юніорів СРСР і США в американському місті Річмонд, в 30-градусну спеку. Протягом 10 хвилин цей поки ще особливо нікому не відомий Ященко б’є спочатку рекорд Європи, а потім і світу – 2.31 і 2.33.
А в червні 1978 року під час матчу з легкої атлетики між командами США і СРСР Ященко поліпшив свій же світовий рекорд для відкритих майданчиків, подолавши планку на висоті 234 см.
Через півроку-рік на чемпіонаті Європи він встановив світовий рекорд для залів – 2.35.
За підсумками 1978 року Володимир Ященко був визнаний кращим спортсменом планети і отримував від прихильників по 3 тис. листів на день. На узбіччя життя його викинула система – його змушували виступати на всіх без винятку змаганнях, щоб як рекордсмену світу своєю участю їх «прикрашати».
Результат – травма меніска, численні операції, після чого фізична травма переросла в психологічну…
Олександр Никоненко
Академік Національної академії медичних наук України, член правління Українського товариства хірургів, член Координаційної Ради з трансплантології, багато років головний позаштатний трансплантолог Міністерства охорони здоров’я України Олександр Никоненко родом не з нашого міста, але все життя живе і працює в Запоріжжі. Він відомий в Україні і за кордоном хірург і вчений, наукові досягнення якого відіграли велику роль у розвитку перспективних напрямків трансплантології, серцево-судинної хірургії та ендокринології. Блискучий практик і фахівець Олександр Никоненко вперше в Україні виконав успішну операцію з пересадки серця, а у 2011 році одночасно провів з колегами трансплантацію печінки, нирки і підшлункової залози.
Автор понад 520 наукових праць, 4 монографій, 4 посібників та 4 авторських свідоцтв. На підставі особистого досвіду і власної практики видав посібник із трансплантації печінки, для впровадження цієї операції в інших хірургічних центрах України. Вперше у світі видав «Атлас патоморфології ниркових трансплантатів», який має велике науково-практичне значення.
Олександр Гусаков
Запорізький оториноларинголог зі світовим ім’ям Олександр Дмитрович Гусаков майже 60 років повертав людям здоров’я і слух.
Багато методик, які сьогодні широко використовуються для лікування захворювань вуха у всьому світі, вперше були впроваджені в практику фахівцями Запорізького міжобласного центру мікрохірургії вуха і сурдології, який з дня його заснування очолював професор, доктор медичних наук, завідувач кафедри оториноларингології Запорізької медичної академії післядипломної освіти Олександр Гусаков. Понад 2 тис. хворих на отосклероз знову стали чути завдяки протезам найменшої кісточки слухового апарату, які професор робив власноруч і безкоштовно дарував своїм пацієнтам.
Професор Гусаков помер 1.11.2020. Його зламала не старість, він програв у боротьбі з вірусом.
Олександр Авраменко
Про сучасну українську мову – по-сучасному!
Автор шкільних підручників з української мови та літератури народився в Запоріжжі у 1971 році. Вступив до Запорізького національного університету, який закінчив з відзнакою в 1995 році. У 1996 році став лауреатом конкурсу «Вчитель року». Потім навчався в Українському вільному університеті (Мюнхен, Баварія), який закінчив з відзнакою. У 2007 році став лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Григорія Сковороди.
Протягом 2002-2016 років мовознавець Олександр Авраменко був автором і ведучим передачі «Загадки мови» на Першому каналі Національного радіо України. З 2009 року Олександр випускає збірки аудіодиктантів. Він є автором унікального самовчителя «Українська за 20 уроків». З 2015 року веде мовну рубрику «Експрес-урок» на телеканалі «1+1».
Зараз Авраменко очолює робочу групу з розробки програм Зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури. Також він є упорядником посібників для проведення державної підсумкової атестації в українських школах.
Alyosha
2010 року співачка Alyosha представила Україну на пісенному конкурсі Євробачення. Співачка народилася у Запоріжжі у родині міліціонера, працівника ДАІ Олександра та Людмили Кучер, робочої на авіазаводі. Батько Олени – рибалка, та тому в дитинстві дівчина продавала рибу. Брати Олени займалися карате та кунг-фу, вона їм допомагала тренуватися, вони ж брали її в свою компанію та називали її Льошка, частіше просто Льо. У шкільні роки вона співала у хорі та займалася у музичній студії «Юність». Закінчила факультет естрадного вокалу у Київському національному університеті культури і мистецтв.
2011 року Альоша здобула звання «Співачка року» у рейтингу народних уподобань «Фаворити Успіху» в Україні.
Співачка має голос діапазоном 4 октави. Вона є авторкою багатьох власних пісень, а також пісень Наталі Могилевської, дуету Олексія Потапенка та Анастасії Каменських.
Юлія Ратнер
У 17 років модель із Запоріжжя Юлія Ратнер стала обличчям Valentino. Сьогодні вона одна з найбільш затребуваних молодих фешн-моделей світу і живе десь між Парижем, Лондоном і Нью-Йорком.
Її дідусь – Леонід Анатолійович Ратнер – славетний радянський і український гандбольний тренер. За словами дівчини, він теж зіграв свою роль у її кар’єрі.
«Дідусю я вдячна за те, що з легкістю тримаюся перед камерами. З самого дитинства у нас вдома регулярно бували журналісти, що, своєю чергою, не могло не вплинути на моє вміння триматися перед об’єктивами.Але хочу зазначити, що людина, якій я цілком і повністю зобов’язана своїм успіхом – моя мама. Саме вона повірила не тільки в мене, а й мені, коли все це почалося. Вона була зі мною, коли більше нікого не було, з самого початку, опорою і підтримкою, і залишається нею донині. Якби не вона, я б так і залишилася нікому не відомою дівчинкою із Запоріжжя», – каже Юлія.
Олена Жупіна
Дворазова чемпіонка світу (1996, 1998) у стрибках з вишки і в синхронних стрибках, учасниця Олімпійських ігор 1996 року в Атланті, бронзова призерка Олімпіади-2000 Олена Жупіна народилася у 1973 році в Запоріжжі. Спортивну кар’єру закінчила у 2005 році, проте досі разом з дітьми ходить поплавати в басейні «Славутич» СК «Мотор Січ».
– Був такий час, що тренери з різних видів спорту ганялися за перспективними дітлахами. Я, як виявилося, підійшла для спортивної гімнастики, а чому б і ні… струнка, симпатична 4-річна дівчинка.
Здавалося б, переді мною відкриваються чудові перспективи – і літала як метелик, і кульбіти крутила, але от біда, – закрили нашу секцію.
Хтось придумав, що вона безперспективна в Запоріжжі. А хтось інший вирішив, що стрибки в воду – в самий раз. Ось і загнали всіх у басейн. І я про це не шкодую. Але якби у мене з’явилася б можливість прожити друге життя, я б швидше за все залишилася в гімнастиці. Але втретє – обов’язково перейшла б у стрибки», – розповідала в одному з інтерв’ю Олена.
Читайте також: Як виглядають 10 унікальних храмів різних релігій у Запорізькій області – фото
