Строкову службу Віктор Гаркуша проходив на підводному човні, який базувався в Полярному, Мурманської області. Йому вже виповнився 71 рік, а любов до човнів залишилася бо він і досі займається їх реставрацією у відділі комунікації Запорізького музею судноплавства, що на Хортиці. А ще він великий патріот своєї Вітчизни: неодноразово приїздив на Майдан у Київ, а в Запоріжжі розмалював свою вулицю Задніпровську в національні кольори. Він радо з внуком зустрічає військові колони, що їдуть нашим містом, займається волонтерством.
Волонтерством Гаркуша почав займатись ще на Евромайдані. Він тоді 31 грудня приїхав до Києва і одразу пішов на Майдан. Та не з пустими руками, а ніс з собою: чоботи, куртки, світера…
– Одразу тільки зайшли на Майдан, там всі заспівали гімн України – згадує Віктор Гаркуша. – Біля головного поштампту стояли козаки, переважно діди і серед них, той самий Михайло Гаврилюк, який, на моє здивування, ними командував. Я підійшов до них і запропонував теплу одежу. Вони погодились, я їм її і віддав. Тоді весь Хрещатик до КМД вщент був заповнений людьми. Були там і наші хлопці-запорожці.
– Я потім до Києва ще 4 рази приїздив, давав кошти, а сестра моя готувала бутерброди і носила на Майдан, хоча в неї і проблема з ногами. Мене там теж попередили – якщо ідеш в місто, то знімай стрічку с національною символікою, бо можуть бути погані наслідки.
Після анексії Криму, коли почала готуватись до бойових дій наша 55-я артилерійська бригада, Гаркуша почав уже передавати теплі речі на Уральські казарми. До того ж, їх співробітник Валерій Нєфєдов (начальник відділу реставрації музею) пішов служити туди. Не тільки Гаркуша, а й інші працівники Національного музею «Хортиця» несли все, що можна, заповнили цілу машину і повезли тоді в розташування під назвою Близнеці.
– Я був у камуфляжі і вартовий мені, навіть, честь віддав – згадує Гаркуша. – Хлопці сміються: «Він, мабуть, тебе з кимось перепутав».
– В’ячеслав Зайцев (тепер депутат міської ради – авт.), який працював у нас екскурсоводом на «Січі», теж тоді пішов на АТО. А коли проводив екскурсії, він часто розповідав, як козаки куліш варили. Я потім підійшов до нього і кажу: «В’ячеслав, якщо ти ще так будеш розповідати, я слюною подавлюсь».
– А чим ви ще допомагали 55 бригаді?
– Ми відвозили артилеристам генератори і все що вони просили. А потім, як почались бойові дії , то прямо в кабінеті музею, де працює Олена Кравцова люди залишали для бійців продукти, різні солодощі і та інше без всякого жалю. Я, приміром, особисто не міг іти на війну, бо знав що мене не візьмуть, оскільки 1946 року народження. Але вірішив, хоч чимось, а допоможу: то мед передам, то одежину. По первах вона бійцям була дуже потрібна і ми багато її посилали. Ви ж самі знаєте, яка армія тоді була – не одіті, не обуті захисники. Співробітники музею частенько скидались і грошима на потреби воїнів АТО, закупали їм необхідні речі, а ті приїздили машинами і забирали їх. А коли я дізнався, що на території АТО стоїть «суцільне болото», то поїхав на проспект Металургів в «Самопоміч» за чоботами. Приїхав, а продавчиня говорить: «Не потрібно купувати, ми вже закупили все це для них». Зайшов, а там частина приміщення завалена чоботами. Та я 1000 гривень в їх скриньку, все ж таки, поклав.
– До виготовлення маскувальних сіток, теж, мабуть, долучались?
– Так, зробив був раму шириною 4 метри і 2 у висоту, а у мене не виходить нічого і все.
А тут, саме Валентина Степанівна Вінніченко, яка організовує екскурсії по нашому місту, привезла до нас екскурсантів, подивилась на мою раму і запропонувала допомогу. Вони з дівчатами плели вже камуфляжні сітки і мали певний досвід. Навіть для снайперів виготовляли всілякі чучела. Тільки попросила у мене білу матерію. Думаю, де її брати? Зайшов в секонд-хенд, заглянув у коробки, а її там повно – підодіяльники, простинки… Я все це купив і відвіз Валентині Степанівні. Хай плетуть, бо там ще вміти треба.
– Або, побачив, як наші хлопці ремонтують «швидку» для АТО – я допоміг їм грошима.
– Багато заробляєте?
– Ні. Проте пенсію намагаюсь не витрачати і частину грошей віддаю на потреби бійців. Мені для такого діла не шкода. А зараз я збираю кришечки з пластикових пляшок. Уже 3 п’ятилітрові банки назбирав – на протези для воїнів АТО.
– Скажіть, а як ви ставитесь до байдужих до патріотизму людей?
– Знаєте, навіть у нашому музеї патріотами всіх не назовеш. Там де я мешкаю їх теж менше, чим хотілося б. Коли до влади прийшов Порошенко і запоропонував, щоб люди вивішували національні стяги та символіку, я по своїй вулиці Задніпровській бетонні стовби пофарбував в національні кольори. Коли через місто поруч проходили військові автоколони брав внука і радо зустрічав їх. А яке душевне піднесення в ті хвилини відчував – неможливо передати.
– Чи відвідують зараз ваш музей закордонні туристи?
– До війни їх було більше. Туристи теплоходами пливли по Дніпру до Запоріжжя, а потім автобусами їхали до Кінного театру, а ми ж поруч – заходили і до нас. Були туристи з Ізраїлю, Греції, Америки та багатьох інших країн. І дуже дивувалися музейній колекції якорів та човнів, що у нас знаходяться.
На фото: Віктор Гаркуша біля козацького вітрильно-гребного човна, що побудований в 1737 році на Брянській судоверхві російським майстером по кресленням «Запорізької чайки»
