Подвиг учасників Другої світової війни оспівували в різні часи й у різних жанрах
Про відважних воїнів знімали фільми, писали книги, пісні та вірші, ставили пам’ятники, писали картини. Але передати атмосферу, емоції та події тієї війни краще за все можуть розповіді очевидців воєнних подій. Ветерани-запоріжці розказали про війну, яку вони пропустили крізь себе, та ту, яка їм сниться й зараз у найстрашніших снах. Всі ці люди проходили зі смертю пліч-о-пліч, та жага до життя й свободи їх завжди переборювала
«Свою» пулю не почуєш
Володимир Вишневський, учасник Другої Світової війни:
«Чи пам’ятаю я свій перший бій? Багато їх було, але перший пам’ятаю. Правда, не пам’ятаю, де це було, але, як зараз, перед очима: сидимо в окопах, які тільки-но вирили. До речі, дуже дякую командиру, який огрів мене палицею по спині за те, що я лінувався рити окоп. Німці в лоб стріляють, зверху бомблять. Ми, напівзасипані, притулившись до стінки окопу, перечікуємо. Командир кричить: «Німці пішли в атаку, стріляємо!». А куди стріляти, як не висунешся, кулі так і цвіркають. Це потім ми дізналися, що яка цвіркнула, не твоя. Свою не почуєш! Виставили гвинтівки над бруствером і куля в бік німців. Голови не висовуємо. Було дуже страшно. Дурень той, хто говорив, що не страшно. Жити всім хотілося.
Перед атакою давали 100 грамів (горілки, – прим. ред.). Хтось пив, хтось міняв на махорку, але в запас, як кажуть деякі «ветерани», не залишали. Невідомо, чи повернешся з атаки.
Ось ви запитуєте, як на фронті було з харчуванням і проживанням? Та по-різному. В основному харчуванню приділяли велику увагу, годували добре. Але бували випадки, коли чекаємо-чекаємо старшину, а його все немає. Тільки вночі приповзе з бочками. А бувало його вбивали, тоді добу без їжі.
Були солдати, які з термосами на спині повзали, розливали суп по казанках. На двох бійців – один казанок. У наступі, в основному, харчувалися сухим пайком. З собою давали сухарі, цукровий пісок і консерви американські. У деяких була тушкованка, в деяких – «пальчики» 4-6 штук (маються на увазі сосиски, бо не знали їх назви, – прим.). Галети їсти доводилося.
З житлом теж було по-різному. В окопі, якщо пощастить – в землянці, а частіше під шинелькою, підстеливши під себе що-небудь – ганчір’я, сіно, гілки. Взимку робили землянки і топили піч-буржуйку.
Із санітарією були складнощі. Не вистачало води на миття, обличчя хіба що вдавалося помити, і в результаті з’явилися вошки. На «прожарювання» часу не було. Зазвичай, старий одяг знімали і кидали. Інший одяг брали з убитих наших або німців.
Мене часто запитують, які обов’язки у зв’язківця в бою? Відповідаю: для керівництва бою командиру потрібен зв’язок. Ось його і забезпечували. Стріляють, бомблять – зв’язок повинен бути! Пам’ятаю випадок: німці готуються до атаки. Звідки знаю? Та просто: якщо затихли, значить, щось замислюють. Між командиром батальйону і командиром полку стався обрив зв’язку. Я і ще один зв’язківець пішли перевіряти, що сталося. У мене в руках апаратура, у другого – котушка. Йдемо, смикаємо злегка – тягнеться. Дивимося, а попереду 2 німці сидять і, мабуть, нас чекають. Ймовірно, «язика» хотіли взяти, а ми тихенько йшли, не говорили нічого, тому вперед їх побачили. Підкралися, кинули гранату. Тільки виправили зв’язок, як німці вдарили з мінометів. Дуже вони це любили. Ми побігли в полк. Котушку, звичайно, кинули.
Вперед, піхото!
На фронт Євген Решетніков в перші дні війни не потрапив, тому що молодий ще був – 16 років. 2 роки провів в окупації. А брат Василь, який був старший на 6 років, у 1943-му, коли Євгена звільнили, вже став прославленим льотчиком – Героєм Радянського Союзу. Євген, на відміну від брата-льотчика, потрапив в піхоту. Одразу його взяли на навчання: дали кулемет «Максим», показали, як треба його збирати-розбирати, як усувати прості неполадки. Умундирували й відправили боротися.
«У бою за місто Оппельн роту піхоти й нас, кулеметників, посадили на танки. Цей десант я довго не міг забути. На танку треба було самому не впасти, ще й утримувати станковий кулемет, а це 70 кілограмів.
Танки розвинули максимальну швидкість, а нам і вчепитися як слід нема за що, і у фріца, який відкрив шквальний вогонь, на увазі. Краєм ока уловлюєш, як то з одного, то з іншого танка валяться солдати, збиті німцями. Коли танки нарешті зупинилися, ми, як горох, скотилися з них. Піхота – «ура» і в атаку, а ми – на пагорб, встановили кулемет і почали придушувати вогневі точки супротивника. Багатьох у цьому бою втратили, але наш розрахунок, на щастя, уцілів. За взяття Оппельна нам було оголошено подяку Верховного Головнокомандувача І. В. Сталіна».
У березні 1945-го під містечком Вакінау сержант Євген Решетніков був поранений в голову. Отямився, коли його з поля бою – а це була відкрита місцевість – перетягнули в балку. Медсанбат. Госпіталь. На щастя, в госпіталі він пролежав всього 3 тижні. А ще більшим щастям було те, що після поранення він знову потрапив у свій рідний 904-й полк. 9 травня на кордоні з Чехословаччиною Євген Решетніков святкував Перемогу.
Але бойові дії тривали: його частину направили на прочісування навколишніх лісів, щоб вибити з них німецьких солдатів, що ховалися. Війна скінчилася під Судетськими горами – це був 1-й Український фронт. Через Чехословаччину вони пройшли в Австрію, де зустріли новий, 1946 рік. З Австрії Євген Решетніков переправився в Білорусію, містечко Городечно.
Гра зі смертю
Підводник Афанасій Кусаков знає, чим загрожує човну міна, яка не вискочила з мінної труби. А ще він пам’ятає, як противно скрегочуть по бортах човна якірні ланцюги від розставлених у фарватері німецьких мін. Пам’ятає спільний мітинг в День Перемоги – радянських моряків з американцями й англійцями. Правда, після урочистих промов горілку пили окремо.
У вересні 1940 року опинився Афанасій Кусак на Далекому Сході – в навчальному загоні підводного плавання під Владивостоком. Там і війну зустрів.
Школу за фахом «мінер» закінчив у липні 1941 року й отримав напрямок на підводний човен Л-19 (серія підводних човнів «Ленінець»).
«Човен міни викидав по фарватеру, – згадує Афанасій Сергійович, – і на якорі вони стояли під водою. Тоді на Далекому Сході важкі були обставини. Ми не виходили з моря. Чекали, що ось-ось Японія нападе на Радянський Союз. Так продовжувалось до кінця 1943 року. Потім ми отримали наказ законсервувати човен. Всю нашу команду в січні 44-го відправили на Північний флот на підводний човен Л-20. У лютому прибули до місця призначення – місто Полярний. Швидко там освоїлися і почали ходити в походи».
Задачею Афанасія Сергійовича було ставити мінні загородження в норвезьких фіордах проти німецьких кораблів. «Пам’ятаю, на одній з наших мін підірвався дуже великий німецький транспорт. Але німці теж свої мінні поля ставили. Небезпека підірватися на них була велика. Ніколи не забуду противний скрегіт за бортом. Це значило, що наш підводний човен пройшов впритул з якірним ланцюгом, на якому була закріплена міна. Пройди ми трохи вище, напоролися б на саму міну. Тоді – вибух. Смерть», – розповідає Афанасій Сергійович. Але, за його словами, навіть це не було найстрашнішим епізодом.
«Лячно було, коли наша міна не вискочила, а застрягла в мінній трубі. По-перше, коли вона підходить до краю труби, перед викиданням в морі, біля неї відкривається бойок і ставиться на бойовий взвод. Тоді від найменшого удару міна може вибухнути. По-друге, вона і так, без взводу, теж могла вибухнути. Почала кататися по трубі й гуркотіти. У цій ситуації і спливати було не можна – море сильно штормило. Причому хвилі в такому випадку відчуваються і на глибині до 20 метрів. Мені як мінеру довелося протискуватися у вузький лаз, який вів у мінну трубу, і повзти в повній темряві по цій трубі метрів 6. Намацав міну і за допомогою молотка і дерев’яних клинів зафіксував її в трубі. Це була гра зі смертю. Коли я виліз з труби, весь екіпаж підводного човна зітхнув з полегшенням. А командир оголосив мені подяку», – з гордістю розповідає Афанасій Сергійович про свою нагороду. Їх в Афанасія Сергійовича багато: орден Леніна, орден Жовтневої революції, орден Трудового Червоного Прапора, орден «Знак пошани», Грамота Президіуму Верховної Ради УРСР. Військові: 2 ордени Великої Вітчизняної війни другого ступеня, медаль «Адмірал Ушаков», медаль «За оборону радянського Заполяр’я» і ще близько 2 десятків медалей, отриманих за війну вже після її закінчення.
Піхота – зі всіх пекел – пекло
Микола Маслов – учасник Другої світової війни. Він розповідає про свої спогади тих подій. Адже війна була одна на всіх, але кожен відчував її по-різному.
«Ну, що я можу сказати? Про війну можна говорити багато. Це горе, звичайно. Це було велике, всенародне горе. Спочатку відступали, що сприймалося дуже трагічно. Всі люди розуміли, що війська відступають, великі втрати несуть. Звичайно, це велика трагедія! Убиті, поранені, покалічені, горять села, горять міста!
По-перше, війна – це пекло. А піхота – зі всіх пекел пекло. Смерть чекала навіть там, де її й бути не повинно. Ось приклад. Були ми на перепідготовці в тилу. Ротою понад 100 осіб поїли в їдальні. Вийшли, стали перекурювати. Ротний відігнав нас метрів за 150-200 від будівлі: «Не прийнято!» Тільки з невдоволенням відійшли – бомба, пряме попадання в їдальню. Весь персонал, що нас обслуговував, – на смерть, ми всі живі. Основна зброя піхоти – гвинтівка. Так, наша безвідмовна гвинтівка зразка Бог знає якого року. Ну, і кулемет. Намучилися з ним! Начебто все просто: стрічку вставив, затвор пересмикнув, держак натиснув і «тра-та-та». Взимку складність була в тому, що вода замерзала – стовбур не рухається. Антифриз-то потім з’явився. Ще сальник треба було перемотувати. Туго намотав – не рухається, слабо – протікає. Влітку при тривалій стрільбі вода закипає. А ця тканинна патронна стрічка на 250 патронів відволожиться і потім не входить в гніздо. Тож спеціальні такі «розправителі» гладкі були. Ось вставляєш і крутиш, розширюєш цю тканину. І потім туди патрон. Це ж повільно все! Ніяких машинок для набивання не було! Звісно, траплялися перекоси, а це затримка у стрільбі.
Особлива розмова про пляшки із запальною сумішшю. Вкрай неефективний засіб. Швидше, жест відчаю. Півлітра або літр спеціальної горючої рідини. Запал, як олівець, резинкою прикріплений, якій перед кидком треба запалити. Потім стало простіше. Винайшли самозапальну рідину. Пляшку цю треба було на танк кинути, найкраще на моторний відсік. Коли це дочекаєшся, щоб танк до тебе задом повернувся. Вони намагалися «відпрасувати» траншеї, а вже потім йти вперед. Мало хто виживав після цього «прасування».
Був такий випадок. Сиджу я і зі мною солдат. Танк повзе прямо на наш окоп. Ну, громадина, зі свастикою. З гармати стріляє, з кулемета стріляє. Солдат не витерпів: «Біжимо!» А куди? Якщо вискочиш – він одразу розстріляє. Ну, а якщо на старий окоп наїде, то, можливо, не зачавить. Але, слава Богу, метрів 10-15, не доходячи до нашого окопу, він звернув убік.
Особливо важко було взимку. Ані поспати, ані поїсти. Хліб замерзав так, що сокирою рубали.
Нам казали: «Артилерія проведе артпідготовку, авіація відбомбить, і ви за танками в атаку підете». Може, на папері й було так, але часто, особливо в перші 2 роки війни, ми без танків і без авіації ходили в атаку. У нашій роті залишилося 35-40 осіб. Без артпідготовки, тихо пішли. Вівсяне поле. Німці не стріляють, ми теж. Ну, коли вже метрів 100 пройшли, німці бачать, що їх атакують, і відкрили вогонь з кулеметів, з автоматів. Залягли, відстрілюємося. Артилерії немає, танків немає, авіації немає – нічого немає. Ось тобі й підтримка! Потім, правда, підійшов полк самохідної артилерії, зайняв вогневі позиції й почав придушувати вогневі точки. Тут вже легше стало. Для атаки спочатку видавали захисні жилети. «Штурмові», як їх називали. І ми ходили в бій з цими жилетами. Вони незручні, і їх швидко скасували».
Читайте також: Запоріжжя вшановує пам’ять героїв Другої світової війни
