На початку року Міжнародна літературно-мистецька Академія України визначила нагороджених міжнародною медаллю Олександра Довженка за 2020 рік
Серед тих, хто отримав високу нагороду, відома поетеса, журналістка, громадський діяч Любов Геньба з міста Гуляйполя Запорізької області. У документі зазначено, що премію їй присвоїли за значну багаторічну літературну і громадську діяльність, популяризацію української літератури і культури, за вагомий внесок у розбудову української національної культури та відродження української духовності. Про витоки свого світогляду та поетичного дару, про нелегку жіночу долю Любов Григорівна розповіла у відвертому інтерв’ю виданню “Запорозька Січ”.
– Любове Григорівно, яка нагорода для вас найцінніша в житті?
– Як говорив мій земляк Нестор Махно: «Ми воюємо не за нагороди». Коли мене запитують «Скільки коштуватиме ваша нагорода?», я відповідаю: «Пишу не заради грошей. Творчі люди, як правило, мають більше духовного багатства, ніж матеріального. Звичайно, є виняток із правил, але я – той класичний варіант митця, який іде за покликом душі».
– Яким було ваше дитинство? Хто ваші батьки?
– Народилася я і виросла в оазисі глибокого скіфо-сарматського степу. У мальовничому хуторі Грушеве – і пишаюся цим. Бо мої земляки жили так, що хати не зачиняли, і душі не закривали. І там не могло оселитися зло. Через степи, поля, повз скіфські кургани їздила на велосипеді щодня до школи у Гуляйполе, а це (уточнення) 10 кілометрів в один кінець. Ще у віці 5 рочків дуже хотіла пізнавати науки, тож повела ватагу дітлахів надвечір повз скіфський курган, туди, ген, аж у Гуляйполе, бо саме там мали дати знання. Той курган мав не лише історичну цінність, а визначав найвищу географічну точку. І в ньому роками була діра, нам малим було лячно перед незвіданим, а бабуся моя казала: «Там вічність заховалась…». І все це формувало мій маленький світогляд про великий Всесвіт.
Згодом думки зарясніють віршами;
«Де початок мого родоводу?
В тих степах, де ходив Тамерлан
Може вгледів бабусину вроду
І накинув на неї аркан…».
– Все своє свідоме життя вивчаю не лише історію краю, а й причетність до неї свого родоводу. Мої предки – переселенці з Київської губернії – оселилися в цих степах у 1879 році. Прізвище Геньба дуже рідкісне. В Україні однофамільців немає. А от у Воронезькій області – так. Бог подарував мені право бути донькою гарних батьків Лесі та Григорія. Тато був тракторист, передовий комбайнер, майстер на всі руки, а ще романтик: писав вірші, гарно співав. Збірки Тараса Шевченка, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, у обідню пору, під шерех вітру і шелестіння метеликів читав і вивчав напам’ять. Мама мала неабиякі артистичні дані. Тож у мені визрівали і талант акторки, і пісенно-поетична складова. А життєву мудрість, народно-прикладне мистецтво – то вже заслуга бабуні Ганни. Допитливість не давала мені всидіти на місці, тож я «хвостиком» чіплялася за бабусину спідницю і мерщій у ГАЗона до дядька Пугача, бо там, за горизонтом буде і річка текти у далину, і Марічка нестиме воду через кладку, що хлопець проклав… Це будуть перші герої моїх віршів. «Якщо захочеш, погукай хоч піснею, чи кладку через річку проклади. Можливо нам кохати ще не пізно… Можливо вбрід ще можна перейти…»
Мій внутрішній стержень – все життя будувати.
– Коли ви зрозуміли, що Бог подарував вам талант?
– Ще в юності я зрозуміла, що поцілована Богом, що він кинув в мене золоту зернинку. Але життя розставляло свої крапки.
7-класницею я принесла до нашої районки свої перші віршенята. Григорій Лютий, вже тепер знаний в Україні поет, тоді працював над випусками малотиражок і вів літературне обєднання для початківців. З його легкого благословення мене відкрили у Спілці письменників Запоріжжя ще у 1976 році. Дорогий моєму серцю Петро Павлович Ребро зустрічав нас, молодих, розпростерши руки, ставився до нас, молодих, з доброзичливою батьківською опікою. А Микола Лиходід напророчив мені членство у Спілці письменників України. Зореносними стали рядочки з вірша
«Там, де грушами пахли сади,
Де село називали Грушеве…»
А Григорій Іванович Лютий, з притаманною йому вимогливістю констатував: «Пізнаєш кохання – буде з тебе толк!». Свою цілісність і сформованість як письменник я відчула, коли мені було за 30. Ось тоді вибухнули вірші: ліричні, філософські, громадянські, а за ними – перші збірочки. Друга збірка «Іменем твоїм» проклала шлях до Києва, у Спілку письменників (1997 рік). В цей час я дуже плідно працюю і у мистецькому, і на літературному поприщі.
– Ви все життя присвятили мистецтву. Чи були поневіряння, періоди пошуку себе?
– Так, мистецтво в моєму житті – це головна домінанта. Театральне, художнє, пісенне, словотворче воно не давало мені спокою ніде. Сцена – це той материк, з якого моя душа линула до людей, несучи заряд на майбутні творчі успіхи. Виступала як актор, сценарист брала участь у багатьох режисерських постановках концертних програм та літературно-мистецьких святах. Під силу були підмостки і обласної філармонії, і театру ім. Магара, і ТЮГу, і Київских сцен.
Коли життя давало крен: «або вмерти, або жити далі», сцена, глядачі і слухачі давали мені енергію, я оживала завдяки ній і далі йшла своїм шляхом.
Мої друзі і прихильники стверджують істину: «ти – сильна жінка», а я в унісон: «сильна… якби хто поніс…». Хоча не перестаю думати і так: «Будьте добрими до світу, навіть якщо він готовий розіпнути вас…». Вважаю, що любов до світу, любов до людей, до Батьківщини і любов як найвище людське почуття і тримає мене на землі.
– Вашу жіночу долю можна прогледіти по віршах?
– Та жінка, яка реалізовує в собі люблячу маму, і кохану, і дружину з пиріжками та борщами, і поетесу з віршами. Не один вірш написаний за домашніми турботами…
«Я обриваю запізнілі вишні,
Щоб наварить вареників тобі.
І стигнуть у долонях стиглі вірші,
Зелені, жовті, навіть голубі.
Під вишнею стою, як на причасті,
Молюсь на кожен зірваний рядок,
Сусідський півень розходивсь від щастя
І ще, і ще, і ще, і ще,
І змовк…»
Бути живим – це подарунок долі, а бути щасливим – це мій вибір. Я стояла перед ним, ой, як часто. Невдачі почалися з перших днів заміжжя. Смертельно хворі батьки чоловіка, а потім і він сам. У 24 – я вдова із сином на руках і прірва… Далі молодість вирівняє пряму, здавалося, щастя поруч… Та ні. Настане той день і час, коли я стану непотрібною, не коханою… І знову ж таки, завдячу Лютому. Він підкаже: «Не маєш права бути жінкою у сльозах, маєш бути письменницею у віршах. Якби тобі не боліло…». І визріло, викричалося, збулося. Міні-поема довжиною у життя «Цвіте терен…» стала тою провідною ниточкою у світ одкровень народно-пісенного епосу. Вона була представлена на форумі вчених у Львові, як один з кращих творів сучасників увійшла до наукових видань, до вивчення у вишах.
І одна за одною народжувалися нові книги: «Душа іде на сповідь», «Обвітрені сувої половчанки», «Вальс бажань», «На гостинах у долі». Остання стала Лауреатом літературно-мистецької премії ім. Петра Ребра у 2018 році. Нині готова до друку наступна збірка.
– Любове Григорівно, навчіть любити життя так, як Ви.
– Просто, – працювати над самоудосконаленням себе. Жити в гармонії зі світом краси і щастя. Щастя посміхається усім, залишається лише докласти сил для його існування. Життя без любові – порожнеча, дорога в нікуди. Отже я обрала життя. А у ньому мало б місце кохання. Таке доросле, незрозуміле, але оте, що «і в горі, і в радощах…». Я зробила крок, злякалася, втікала, від нього, чи від себе, і все ж долю возом не об’їдеш. «Вже є, як є, по-іншому не буде, а буде так, як вибрала судьба…»
Сьогодні я його побачила в своєму чоловікові… Ми пережили з ним етапи дуже складні. Але я прийшла до нього, щоб творити з ним світ краси, мистецтва, любові, сім’ї. Це наше з ним загальне кредо.
Можу сказати, що Володимир Михайлович надав мені сил жити. Долаємо кілометри степового простору заради десятка гарних фоторобіт.
Бо «Ти мій мужчина, до коріння мій, до сухожиль ти брат мені по крові, І від морських і до душевних хвиль ти жебониш мені у кожнім слові…»
Долаємо кілометри дорослого життя, повз нас ідуть «і орди , і народи…» та хай собі ідуть, топчуть ряст свого поля, а на наше я не дозволю заходити, хай колоситься новими віршами, новими картинами і злетами, бо, повірте, маємо таке право.
Бо наше життя – належить нам, а ще Україні, яка болить у кожному рядку, яка дзвенить, як набат – БУДУ!…
P.S. Після розмови з поетесою в моїй душі бушували вітри войовничих змагань, шаленного кохання, незвіданих відкриттів і ще чогось незбагненно-щемного, про що знають лише поети, а ми лише можемо споглядати і читати. Спробуйте і Ви зануритися у світ і цвіт Любові Геньби.
Вірші до наступної книги «Високосна юдоль»
(добірка з Осені болю)
Я стою на початку свойого кінця,
Іще тільки стою на початку.
Доля в тіло моє вже давно вбила цвях.
А життя лише ставило латки.
І боліло мені, і було як було…
І горіла, як вся Україна…
Це десь в іншім житті:
Біла хата, село, а тепер ми із ними – руїна.
І кочують народу мого жебраки,
По усенькому білому світу,
Все іде, як іде, і минають роки,
Десь ростуть ненароджені діти.
І наважилась я закричать на весь світ:
«Зупиніться, багаті і ситі!»
Це Шевченко для нас залишив «Заповіт»…
Та степи, бачте, кров’ю залиті…
Ходять цвіту земного красиві мужі,
В кулях в тілі, отам на тім світі.
Боже милий, спаси мій народ, збережи,
Кістку кинь ненажерливій свиті!
Я пройшла по стежках, де буяла любов,
Де сонців в кожнім гені по вінця.
Я бажаю вам, люди,
І коли піді мною не стане землі,
І піду мандрувати по світу,
Ви приходьте у гості в мої білі сни,
У вишиваних льолях із літа.
Залишаю вам сонце, і море, і степ…
Сині хмари розсуну, як стіни.
Залишаю тепло на болючій землі
Із величним ім’ям – Україна.
***
Придумаю вінок із квітів тамариксу,
Туніку одягну і сонце на уста.
І спробую побуть так, як Таїс Афінська:
Для підданих – велика, для грішників – свята.
Зварю в’язкі меди, настояні на травах,
В жертовнику візьму вогню для каганця
І буду виглядать в очах твоїх лукавих
Чи смерті, чи тепла, чи царського вінця.
Але набридне це, я знаю, дуже скоро.
Яка мені печаль до тих македонян?
Як падать – стрімголов,
А як злітать – угору.
Жаль, ощасливить світ судилося не нам.
Бо у моїм роду – поляни і древляни,
І небо в полинах, повітря – хоч малюй.
Від почуттів моїх загоюються рани,
Бо голосом віків землі своїй молюсь.
Чекання
Приїжджай до мене на борщ,
Колихатимем ніч потроху.
За вікном бубонітиме дощ
У литаври самого Бога.
У касирки квитка спитай
На однісінький рейс – до раю…
І зупинка дуже проста –
Коло серця мойого скраю.
***
Я вийду за тебе заміж і стану дружиною для поцілунків, лунків,..
Я приручу твоє серце, щоб стати на щабель ближчою до Бога,
А у хвилини сімейного дозвілля я стану семидільницею, семитільницею на твоєму тілі.
І ніхто хай не здогадується, у якому віці, на цій сторінці я ще була молодою… Гей-гойя, гей-гойя …
***
З моєї постелі грішної ростуть вірші,
тягнуться до тебе,
до Божого причастя,
до щастя.
І стою я тоді перед світом,
намолена тобою,
і ряснію, ясню, і квітну любов’ю…
***
А нам з тобою вже ніяк тепер,
Бо неділимі ми, як Україна,
Я жду тебе у п’ятницю, четвер,
У всі віки, які чекать повинна.
А ти мене попробуй розбери…
Таких, повір, найперших розбирають…
Гудуть в моєму тілі явори
І золоті веселки визрівають…
Громи лежать – не треба їм меча,
Приручених пасу в розкішнім слові…
Я – українка, з мене степ почавсь:
Із вічного, із вірного, з любові…
Читайте також: Запорізький казкар про магію письменництва та новорічні дива
