Прем’єра піднесеної і зворушливої, атмосферної вистави «Іван Франко. Дон Кіхот», присвяченої вічному революціонеру, видатному письменнику, драматургу, публіцисту, перекладачу та політику Івану Франку, відбулася 11 листопада на малій сцені театру ім. В.Г. Магара.
Всім справжнім поціновувачам театрального мистецтва та творчості українського генія треба обов’язково побувати на цій виставі. «Іван Франко. Дон Кіхот» – драма на одну дію за творами Франка (1856 – 1916), спогадами про нього. Режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Віктор Попов, виконавець головної ролі – народний артист Юрій Бакум.
Геніальні люди народжуються нечасто. Вони, немов цвіт людства, спалах сліпучого світла духовності серед мороку наскрізь матеріальної буденності. Головний герой – чоловік, що навіть у старості був привабливим для молодих жінок. Письменник і громадський діяч, якого любили й ненавиділи сучасники всіх рангів, національностей і суспільних верств. Геній, якого багатьом хотілося вважати безумцем. І зараз в Україні і за кордоном його ім’я не дає спокою багатьом.
Вистава з промовистою назвою «Іван Франко. Дон Кіхот» торкається однієї з найбільш загадкових сторінок життєпису генія – його останніх днів. Останні друзі – доктор Бронислав Овчарський, якого блискуче зіграв Євген Дзиґа. Життєво передав почуття племінника – Василя Франка – актор Михайло Савицький. Є й чудова любовна лінія: останнє кохання Івана Яковича – медсестра Зоня (Олеся Плохоткіна). Автор п’єси – Наталія Ігнатьєва – завліт театру.
Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею. І писав не для слави, а заради душі. Його головний герой – Слово, що не стало останнім, що пережило століття і повернулося новим заповітом до нас, сучасників. Іван Франко, як той Дон Кіхот, хотів змінити громадський лад, мріяв про соборну незалежну Україну. «Письменнику-руйнівнику старого ладу треба було як лицарю прожити деякі речі, і тоді йому полегшає. Я йому дозволив виговоритися», – каже доктор Бронислав Овчарський. «Працювати треба… Голова мені ще служить. Нам пора для України жити! Час будувати свою державу, нове товариство. Але нам рішучості і духу бракує, що тіло рве до бою. А мені болить усе, чим я жив», – тужив герой Івана Яковича.
– Я сьогодні схвильований, але й радий, щасливий, що нарешті з режисером-постановником Віктором Поповим здійснили цей задум, – говорить газеті «Запорозька Січ» Юрій Бакум. – Він давненько виник, але все не складалося. На малій сцені йде вже четверта поетична вистава. Це давня мрія старшого покоління акторів нашого театру. Пам’ятаю, народна артистка України Тетяна Мирошниченко (1933-2009) мріяла про Поетичний театр.
Це новий для нас спосіб, підготовка окремих програм за творчістю українських і російських письменників. Тому його відкриття свого часу – данина пам’яті талановитій актрисі нашого театру. Всі вистави – різні за змістом та формою подачі. Ми раді, що й зараз є змога щось пошукати в експериментальних течіях.
Вирішили, що Іван Франко – це Дон Кіхот, щоб підняти ідеологічні теми, притаманні його творчості. Хоча в літературі він більше відомий як Каменяр, а також автор неперевершеної любовної лірики. І взагалі – це поет світової величини! Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка – генії, світочі, які до наших днів мають впливають на нашу свідомість, життя.
Скажу більше – усі справжні письменники – Дон Кіхоти, що жертвують собою заради ідеї, усіх нас. Для Івана Франко є характерним сміливість, а іноді – безрозсудність, героїзм і патріотизм. Зрозуміло, що і тоді, і зараз були поети, письменники й інші громадські діячі, що прислуговують владі. Вони може й живуть краще… У великих геніальних людей, як Іван Франко, чи Тарас Шевченко не було легкої долі. Кобзар писав: «Доле, де ти?!». У них ніякої не було…
Але Франко як трудоголік не здавався. Скільки він написав! Зараз в Україні готується 100-томник його творів, писаних українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами до видання. Він прожив трохи більше 60 років, причому 40 із них свідомо займався творчістю. Кажуть, ніколи не видавали такого обширного зібрання! У запорізькій бібліотеці мені жартома бібліотекарка сказала: «Якось негарно видавати більше, ніж у Володимира Леніна!».
Відомо, що перший геній України, коли покинув шпиталь для січовиків, помирав дома без грошей, у вузькому колі друзів, у майже холодній хаті. Як зазначив на сцені доктор Овчарський, письменник уходив із життя від нездійсненності свого ідеалу. Бо людина живе не тільки фізично – своїм тілом, але й психічно. Іван Франко з його молодим племінником Василем, який не зміг залишатися на узбіччі історії й пішов на фронт, були ідеалістами. Великого Каменяра мучив комплекс Дон Кіхота (відомо, що автор написав поетичний однойменний твір, переспівуючи Сервантеса), тому він марив ідеальною Україною. «Моя ціль – людське щастя!» – казав Франко. Він оспівував «героїв духа», поетизував «лицарів обов’язку».
Він все відав цій мрії, але що отримав навзамін?! Хоча Україна – це не тільки хліб і сало, але й великий незламний дух її народу… Івана Франка, який захоплювався соціалізмом, мало любили земляки, але європейці оцінили гідно. І єдиного з українських поетів хотіли найменувати на здобуття Нобелевської премії з літератури (1915), але не встигли…
Цікаво, що в 1905 році Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…». Історія про Івана Франка – невтомного будівничого душ українського народу, який експериментує з формою вільного вірша, актори змогли втілити по-театральному, зі свіжим поглядом на історію і літературу. Юрій Бакум також згадував, що у нього є кілька поетичних програм про письменника, які він читає у школах і співає під гітару, але вистава – це квінтесенція знань, відомих і невідомих за шкільною програмою.
«Я буду щасливий, якщо наша робота зуміє вразити людей і вони відкриють для себе Франка по-новому!» – підкреслив талановитий актор. Остання сповідь письменника – вистава «Іван Франко. Дон Кіхот» – з лірикою, прозою і філософсько-гуманістичними роздумами про українську державність, дійсно, варта того, щоб її переглянули як можна більше запоріжців. Хай ця робота знаходить відгук у душі, хвилює, спонукає до роздумів і підводить до певних висновків. Це теж сторінка в огляді Франкової праці, вона доповняє постать його величі.