Є така професія – рятувати людські життя. Щодня лікарі швидкої приходять на роботу щоб творити добро, надавати допомогу кожному, хто цього потребує. Для них немає поганих і хороших, багатих і бідних, є пацієнти – просто люди, які раптово стали беззахисними перед хворобою, пораненням, тощо. Ці, начебто очевидні речі я розуміла завжди. Та усвідомити, наскільки складна та важлива робота швидкої мені вдалось провівши з ними одне чергування.
Давайте познайомимось
Я потрапила до бригади № 704 на Хортицькій підстанції швидкої допомоги, яка складається з лікаря, фельдшера, санітара та водія. Бувають й фельдшерські бригади, дитячі, бригада кардіології: усього на хортицькій підстанції швидкої допомоги їх 8. Чергує зміна добу та три дні відпочиває. Та в періоди епідемій, коли число викликів за добу може сягати 200, чергування додаються.
Одним з найважливіших складників роботи є час, а точніше оперативне надання допомоги. З цим фактором на підстанції проблем немає – особисто вимірювала. З часу виклику до місця прибуття проходило хвилин 10. Що правда, без складностей на шляху не обходиться: водії наче ігнорують яскраву червону смужку на автомобілі, весь час підрізаючи. Про «ввічливість» одного з них нагадує велика вм’ятина з лівого боку новенької швидкої – мабуть, водій легковика теж комусь життя рятував.
Спершу познайомилась з санітаром бригади Ольгою Кривенко, яка вже 3 роки працює у швидкій. 
Робота подобається, та є й свої складності: « Працюємо з людьми, а у кожного свій характер. Дехто викликає нас замість дільничного лікаря, нарікаючи на якість обслуговування. А в наших лікарів досвід великий, наприклад Лілія Анатоліївна вже 24 роки працює у швидкій. Її поважають колеги, усі фельдшера навчаться у неї та навіть є пацієнти, які викликаючи швидку вимагають саме її».
Лілія Стрілець до підстанції працювала у профілакторії, та зазнається – було нудно. Ті ж самі пацієнти кілька тижнів, ті ж процедури: « На швидкій цікаво працювати, адже кожний виклик – це нова історія».
Фельдшер у 704, молодий хлопець – Сергій, надзвичайно талановитий, зазначає Лілія Анатоліївна: «Він для мене став наче рідний. Сергій схоплює усе на льоту: один раз показав і все, він одразу ж запам’ятовує». Мріє талановитий фельдшер стати справжнім лікарем, щоправда поки що доля цьому не сприяє – Сергій тричі поступав у медичний. На контракт коштів немає, та хлопець не засмучується: «Нічого. Цього року ще спробуємо». Спостерігаючи за наполегливим та старанним хлопцем в мене не виникає сумнівів – він досягне своєї мети, лише потрібно трішечки часу.
Ось така в мене команда. Щоправда буде не справедливо якщо я не розповім про ще одну дуже важливу у житті лікарів людину – їх керівника, голову профсоюза лікарів Анатолія Анатолійовича Сидоренко. Лілія Анатолівна зазначає, що він справжній борець за їх інтереси, особливо зараз, коли у нашій країні намагаються провести недолугу реформу.
Сам Анатолій Анатолійович з теплом розповідає про своїх підлеглих: «Наш колектив працює злагоджено та оперативно, рятує людей у такий складний для країни час – це наші головні задачі. Крім того, ми притримуємося часових норм: стараємось вчасно приїхати, поставити діагноз й вирішити чи можна залишити вдома пацієнта, чи вести у стаціонар. Не завжди, нажаль, вдається виконати роботу на п’ятірку та загалом ми прагнемо до продуктивної діяльності. Кожного дня на оперативці ми спілкуємось, ділимось позитивними емоціями – психологічно підготовлюємось, щоб кожен мав змогу продуктивно відпрацювати 24 години, почути добре слово від людей й з відчуттям виконаного обов’язку жити щасливо. Людина має йти на роботу й з роботи з задоволенням – ось така тактика на нашій підстанції».
Ви – надзвичайні люди!
Ні. Ми – лікарі швидкої!
Взагалі бригаді рідко вдається довго затримуватись на підстанції. Та поки є трошки вільного часу – розпитую Лілію Анатолівну та інших працівників бригади про особливості роботи.
Одне з турбуючи питань – це небезпека, адже досі на слуху журналістів випадок, коли два роки тому психічно хворий чоловік вбив вагітну лікарку: « В мене був випадок ще на початку кар’єри, ми приїхали на виклик а повсюдну кров. Фельдшерка питає, що сталося. А тут з кімнати чоловік з сокирою, каже, зараз ляжете якщо його не врятуєте! Виявилось, він психічно хворий, зарубав батька та сам й просить його врятувати». Тому на подібні виклики, наприклад де ножове поранення, лікарі їдуть з поліцією, адже в кожного вдома чекає родина.
Постраждалі бувають різні й ситуації теж. Буває пацієнт знаходиться у важкодоступному місці, допомогти потрібно терміново, а рятувальників чекати не має часу – тоді людину лікарі особисто тягнуть на носилках: «Якось самогубець стрибнув з моста та впав на берег – ми самі його витягали. Чи у балці підлітки зловили передоз – дівчина померла до нашого приїзду, а хлопця ми дістали й вчасно запустили серце» – каже лікарка.
Інколи трапляються горе-батьки в яких дитина задихається, а вони відмовляються госпіталізуватися. Та швидка допомога нікого не кидає у критичному стані, адже потрібно стабілізувати стан пацієнта.
Часто доводиться працювати з літніми людьми. Деякі з них, самотні чи просто забуті родичами люди, якім потрібно живе спілкування зазначає Лілія Анатольївна: «Була жінка з астмою, так вона якось викликала нас за двадцять хвилин до Нового року, бо не було з ким зустрічати. Та це окремий поодинокий випадок, частіше нас й справді викликають з проблемами з серцем, тиском. Такі люди потребують не лише медичної, а й психологічної допомоги. Дідусям та бабусям потрібно співчуття, вони вважають себе нікому непотрібними. Так буває візьмеш бабусю чи дідуся за руку, погладиш – вони заспокоюється, з’являється розуміння, довіра й людина швидше відновлюється».
Я була зворушена. Адже як буває: усюди нарікають на лікарів, вважають що їм байдуже на пацієнтів та насправді це не так – ще один випадок, коли потрібно на власному досвіді відчути такі речі. І знаєте, це була не просто промова – через деякий час на виклику я побачила, як це працює.
Як й у будь якій справі не обходиться без курйозів: «Ще у дев’яностих вибухнув магазин. Господар відлетів та невдало впав на штир який проколов йому нирку. Я приїзал одразу до місця події – атам купа металобрухту та нога стирчить. Мене гукають у інший бік. Я зібралась, представила море крові. Підходжу – а крові немає. Як так? Мені лікар каже: ще в постраждалого протез відчепився, а не нога».
Ще трошки «чорного гумору» мені розповіла санітарка Ольга: «Приїхали на виклик, жінка у відчаї розповідає: в’язала, та крючок залишила у пряжі й забула. Потім шукає – немає! Сідає на крісло й… він майже на всю довжину встромлюється їй у ногу. Ми її
повезли до лікарні, а вона у дорозі й каже: «Ну й нахрєна мені ті шапочки знадобились?!!». Як кажуть: і сміх, і гріх.
704 на виклик!
За розмовами на усю підстанцію пролунав голос диспетчера: «704, 704 виклик». Це нас! Дізнаємось в диспетчера хто дзвонить – чоловіку 86 років погано з серцем. Швиденько рушили до службового автомобілю й через 10 хвилин вже на місці.
Підіймаємось до господарів – зустрічає стурбована господиня. Бабуся провела нас до кімнати де був хворий – Іван Сергійович, учасник війни. Привітавшись, лікар почала міряти тиск й турботливо опитувала, які саме болі турбують дідуся: жагучі, колючі, чи пов’язані вони з диханням. Дідусь вдихнув, каже посилились. Лілія Анатоліївна заспокоїла старенького – проблема не у серці: «Наше серденько, дідусю, як пташка у клітці – його не можна дістати рукою, а отже якщо ваш біль можна відчути»… і жінка почала натискати на грудну клітину у міжребер’ї та знайшла «де болить»: «Це неврологічний біль, можливо остеохондроз». Дідусь каже дружині, що вона була права, на що лікар швидкої допомоги додала: «У вас талановита дружина! А який звичайний тиск?». Іван Сергійович, наче дитина: «Зіна, який в мене тиск?». Лілія Анатоліївна посміхнулась: «І шо б ви без неї робили?», та чоловік не приховує, каже і так знає, що нічого б не робив: лежав та й годі. Тим часом тиск поміряли, виявився більш-менш допустимим. Помітили у чоловіка на поличці з ліками й старий-добрий септефрил. Лілія Анатольївна попередила, якщо часто першить у горлі – це теж може бути через проявом остеохондрозу, який розростається може давити на нерви. Щоб запевнитись, що серце у безпеці робимо кардіограму. Тут лікарі просили дайте мисочку та шампунь. А довго думала, не витримала й запитала: навіщо нам шампунь? Вони посміхнулись – щоб причепити присоски на грудну клітину, або прийдеться голити. Кардіограма показала порушення але не суттєві – вікові. Від болю зробили укол.
Лілія Анатоліївна повідомила діагноз: « Ніяких порушень динаміки серця немає, міжреберна невралгія. Та це не страшно». Жінка подякувала лікарям й ми вирушили на наступний виклик.
Наступний виклик видався більш тяжким. Бабусі 90 років, ще місяць тому вона разом зі своїїм сином, який її доглядає гуляла, ходила на базар, щоб подивитись, які там зараз ціни. Та зараз жінка лежала під ковдрою, видно лише руки та маківку. Син повідомив – у матері виявили рак шлунку. Вік вже не дозволяє лікуватися й жінка поступово згасає. Міряємо тиск – занадто низький, потрібно ставить крапельницю. Та у такому віці знайти вени на тілі жінки, а тим більше встановити катетер – ювелірна робота. За справу взявся Сергій. Узявши руку бабусі він почав пошук вен. Старенька, як могла, допомагала: стискала кулачок й не скаржилась на біль від голки.
Але пошук виявився марним й за справу взялася Лілія Анатоліївна. Досвідченій жінці вдалось знайти шлях и підключити крапельницю. Санітар мені шепнула – це можна сказати подвиг. Ми стабілізували стан жінки й врятували її, адже у такому віці й з таким діагнозом навіть низький тиск може закінчитись невідомо чим. Й транспортувати таких хворих небезпечно. Цікаво, як на нашому б місці вчинили парамедики?
Далі терміновий виклик– рушили з сиренами. Готуємо травматичну базу, все необхідне для невідкладної допомоги, адже нам повідомили – людина випала з вікна. Мені стало не по собі, по тілу мурашки.
Приїхали на місце – звичайна девятиповерхівка, тихий двір. Під вікнами, трохки далі від тротуару лежить тіло. Не рухається. Набирась сміливості й підходжу з лікарями. Нажаль ми безсилі вже безсилі.
Що ж трапилось? Очевидець повідомляє, що йшов й почув крики дітей які вказували на вікно. Він обернувся й побачив падіння.
Сусіди впізнали – це їх сусідка Раїса Миколаївна. Жінка після інсульту вже намагалась вистрибнути та її зупинила. Нажаль зараз нікого поряд не виявилось.
Тіло схоже на манекен: наче сидячи жінка нахилилась близько-близько до землі. На одній нозі був відкритий перелом й кістка, прорвавши одяг, вивільнилась назовні. Страшно.
Ми накрили тіло й поїхали – сусіди й поліція чекали родичів.
День видався дуже напружений, хоча як зазначає бригада – це була легка зміна. Точніше лише частина зміни, адже в них попереду ніч чергування, а я їхала сповнена враженнями: раділа за врятованого дідуся, турбувалась за помираючу стареньку та намагалась забути кадри з самогубства. Робота лікарів швидкої допомоги – неоціненна, адже у мою зміну, вони допомогли слабким та беззахисним літнім людям. Сподіваюсь, ця система буде жити, й як показує життя – вона має жити.
Дарина Буцанова
Фото: Володмир Шеремет
