1930-ті роки увійшли в історію нашого народу, перш за все, як пік комуністичних репресій. У цей час, як пізніше писав один з керівників УРСР та СРСР Микита Хрущов, «Україною наче Мамай пройшов». Запорізький край не став винятком. Вишукування шкідників і ворогів відбувалося ще під час будівництва Дніпрогесу, де, зокрема, була «розкрита» «польська резидентура» і «фашистська організація молоді».
Відзначимо, що іноді репресії на Дніпробуді були викликані реальними фактами антирадянщини. Так, 17 липня 1932 року Запорізький міський відділ ДПУ виніс заключну постанову в справі працівника Дніпробуду М. Головка. Він звинувачувався в тому, що будучи розкуркуленим, влаштувався на роботу на Дніпровському будівництві і серед працівників проводив антирадянську агітацію, «использовывая для своей агитации наши трудности». Основний сенс висловлювання М. Головка зводився до проблем селянства при проведенні політики радянської влади, що було «оцінене» Дніпропетровським обласним судом у 1,5 роки позбавлення волі. Такі випадки не були поодинокими.
Поруч із іншими, у Запоріжжі було «викрито» філію «Спілки визволення України», процес над якою відбувався в Харкові в березні-квітні 1930 року. За матеріалами радянських органів держбезпеки, запорізька СВУ охоплювала своєю діяльністю весь округ і намагалася повалити радянську владу «шляхом створення осередків». Під час розслідування було заарештовано 21 особу, серед них – секретаря комсомольського осередку окружного виконавчого комітету. До місцевих осередків СВУ, які було «розкрито» в Андріївській, Михайлівській та Новогупалівській сільських радах, належали в основному молодь та вчителі, які до цього були активістами товариства «Просвіта». В Успенівській та Андріївській організаціях нараховувалося 20 осіб, половина з яких була засуджена до розстрілу, а решта отримала від 8 до 10 років позбавлення волі. Зокрема, по справі СВУ-СУМ у Запоріжжі до відповідальності у 1930 р. притягувалася український філолог Євгенія Чемерис. У провину їй ставилося знайомство під час навчання в Києві з фігурантами процесу по лінії «Спілки української молоді».
Найбільш розгалужену «організацію» наприкінці 1920 – початку 1930-х років мав «Обласний повстанський комітет», діяльність якого охоплювала Запорізький, Дніпропетровський, Криворізький, Тульчинський і Вінницький округи України з центром у Запоріжжі. Керівна частина «комітету» складалася з представників інтелігенції та студентської молоді. До кримінальної відповідальності було притягнуто 25 осіб, 9 з яких розстріляли, інших – заслали на Соловки.
Варто відзначити, що незважаючи на міфічність більшості викритих організацій, радянське керівництво мало всі підстави для побоювання наростання антирадянських настроїв. Зокрема, в 1930 році в Запоріжжі спостерігалася надзвичайно складна страйкова ситуація, коли значна частина робітників піддавалася істотному зменшенню заробітної плати, що викликало масове невдоволення. На початку 1930-х років активне пожвавлення страйкового руху спостерігалося і на залізничних магістралях Півдня України. Зокрема, співробітники ДПУ фіксували випадки великих страйків на станції Бердянськ.
Почастішали випадки селянського невдоволення, і органи держбезпеки вишукували ворогів на селі. У записці ДПУ УРСР про організаційно-господарський стан колгоспів за матеріалами агентурного вивчення їх діяльності у 1931 році повідомлялося, що в колгоспі «Промінь культури» Мелітопольського району є угруповання куркулів чисельністю до 10 осіб, до якого примикають антирадянськи налаштовані громадяни. У період хлібозаготівель угруповання намагалося організувати «бабій бунт». З боку учасників угруповання була помічена агітація антиколгоспного характеру. В цілому ж в донесенні зазначалося, що факти «шкідництва» були виявлені в 19 колгоспах з 200.
Про посилення боротьби з «куркульсько-петлюрівськими та контрреволюційними елементами» 22 листопада 1931 року доповідав глава ДПУ УРСР Станіслав Реденс генеральному секретарю ЦК КП(б)У Станіславу Косіору. Така робота проводилася згідно з постановою політбюро ЦК КП(б)У «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» від 18 листопада 1932 року. Основна мета заходів полягала у виявленні «контрреволюционных центров, организующих саботаж и срыв хлебозаготовок и других хозяйственно-политических мероприятий». На проведення операції було мобілізовано весь чекістський апарат, з метою викриття контрреволюційного керівництва та «куркульсько-петлюрівського» повстанства.
Серед наведених Реденсом окремих агентурних розробок, що підлягають ліквідації під час операції, фігурують матеріали по сучасній території Запорізької області. Зокрема, за характеристикою «Українська контрреволюція» у Василівському районі було виявлено повстанську групу, яка складалася з колишніх петлюрівців і махновців на чолі зі старшиною Армії УНР Бутом. Чекісти оперували даними, що група має вогнепальну зброю. Ліквідації підлягали 7 осіб із зазначеної групи, у тому числі 2 куркулі і 5 середняків з антирадянським минулим. У смт Якимівка встановлено контрреволюційну групу, яка мала на меті підняти антирадянське повстання. До складу групи входили 1 куркуль, 3 колишніх махновця і 1 службовець. Планувалося ліквідувати всю групу.
Окреме місце у доповідних ГПУ займала «селянська контрреволюція», яка полягала у саботажі хлібозаготівельної кампанії, крадіжках і розбазарюванні колгоспного і державного майна. На території сучасної Запорізької області такі контрреволюційні групи були виявлені в колгоспах ім. Чубаря, ім. К. Маркса, артілях «Червона Зоря», «Ударник» і «Широкі лани» Чубарівського (Пологівського) району. Така ж ситуація була в артілях ім. К. Маркса та ім. Будьонного Михайлівського району та багатьох інших населених пунктах та районних центрах від Запоріжжя до Мелітополя і Бердянська. Відкинувши ідеологічні нашарування, властиві звітності радянських органів державної безпеки, тут бачимо цілеспрямовану політику з ліквідації будь-яких проявів антирадянської налаштованості. Радянська влада боролася з українським селом, вбачаючи в ньому загрозу тотальної радянізації, пам’ятаючи його роль у подіях Української революції та повстансько-партизанському русі.
Окремо варто зупинитися на запорізькому відлунні сфабрикованої співробітниками радянських спецслужб справи «УВО» (Української військової організації). Арешти за приналежність до «УВО» почалися наприкінці 1932 року і тривали протягом двох-трьох років. На квітень 1933 року працівники ДПУ УРСР «розкрили» 255 «осередків УВО», кинувши за ґрати 592 людини. У директиві голови ДПУ УРСР Всеволода Балицького «Про зв’язок «УВО» з Польщею та Німеччиною» йшлося: «Ликвидируемая ГПУ УССР «Украинская военная организация» (УВО), по директивам Закордонного центра, подготовляла к весне 1933 г. широкое вооруженное восстание на Украине для свержения Соввласти и создания «Соборной Украинской Народной Республики».
У Запоріжжі 25 грудня 1934 року був заарештований житель 6-го селища Дніпробуд, уродженець с. Городянки Малої Рудковського повіту Львівської округи (на той час – територія Польщі) Василій Возний, який працював в електровідділі заводу «Запоріжсталь». В анкеті заарештованого слідчий в розділі «національність» акуратно записав «Галичанин».
Перший протокол допиту в повній мірі розкриває життєві перипетії Возного до арешту: проживав в Західній Україні, дотримувався лівих поглядів, був радянофілом. Працював у газеті «Воля народу», яка наприкінці 1920-х років була перейменована в «Сельроб». Тут же працював його брат, разом з яким вони були арештовані у вересні 1932 року львівською дефензивою за антипольську діяльність. Після звільнення брати Возні виїхали в УРСР. Під час харківської розробки справи «УВО» одним з його фігурантів став Іван Возний, така ж доля в Запоріжжі спіткала його брата. Заарештований Василь Возний не визнавав своєї приналежності до українських націоналістів, тому слідчі НКВС долучили до справи копії протоколів допиту інших «активних членів УВО» з Києва та Харкова.
Возний довго не визнавав себе винним і заперечував покази інших заарештованих уродженців Західної України. Однак, під тиском слідства, через деякий час зізнався, що відноситься до «Української організації націоналістів” (не ОУН, а саме УОН), в яку вступив в 1925 році у Львові (Справжня ОУН була створена в 1929 році). Надалі під час допитів він дав свідчення про існування терористичної групи і підготовку терактів проти керівництва УРСР та СРСР, зв’язок із закордонним керівництвом і його вказівки щодо інтеграції в радянські адміністративні та партійні органи членів організації, які проживали в УРСР і Запоріжжі зокрема. Слідчі НКВС після цього рапортували керівництву УГБ НКВД УССР: «В 1934 г. была вскрыта украинская контрреволюционная организация «ОУН» (Объединение украинских националистов), проводившая активную террористическую работу с целью свержения советской власти».
Возний 2 серпня 1935 був засуджений до розстрілу, вирок виконано в той же день. На нашу думку, слід привести відповідь Василя Возного на запитання слідчого з приводу терористичної діяльності, який повністю розкриває сутність «доказової бази», якою оперували чекісти: «Сам лично я не знаю, был ли Сказинский руководителем террористической группы в Харькове, или нет, но раз на него есть такие показания и к тому же он интеллигент, то вполне возможно, что он руководил террором против вождей Партии и Советской власти».
У той же час, незважаючи на те, що в значній масі підпільні організації 1930-х років були придумані в кабінетах слідчих ДПУ-НКВС, підпільна боротьба проти радянського режиму мала місце.
Юрій Щур, кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру “Спадщина”
