Чорнобильська катастрофа. Трагедія, що сколихнула світ, не має часових меж, адже й сьогодні люди відчувають її. Головний удар мирний атом завдав тисячам безневинних жителів. Та цього було замало. Він продовжив свою «чорну справу» на тих, хто відчайдушно, не боячись його невидимої нищівної сили, вступив із ним у боротьбу – на наших ліквідаторах.
До аварії ми були молоді, красиві та юні
Молодий, статний юнак Василь повернувшись із дворічної служби у рядах радянської армії наприкінці сімдесятих. Відмінник служби – старший сержант з ідеальною характеристикою. Як тільки не вмовляли старшини, він не залишився у далекому Калінінграді будувати перспективну кар’єру офіцера. Подумки він весь час повертався на рідну землю – до рідної хати у Нижній Хортиці.
Та все ж за натурою військова людина, своє життя Василь без служби не представляв, тож вже через два тижні вступив у ряди запорізьких пожежників. «Романтика» – здавалось тоді, а у реальності – відповідальність за себе, товаришів, людей та боротьба з безжальним полум’ям. Сміливості бійцю завжди вистачало – ще б пак – 80 кілограмів суцільних м’язів! Бувало драбина затримається, а дим з вікон верхніх поверхів клубами валить. Тож де там терпіння – на 8 поверх по балконах, а там – через кватирку швидше двері відчиняти.
Так й пропрацював Василь два роки та перейшов на іншу посаду – пожежним інспектором. Серед трудових буднів і на навчання вистачало часу – вступив у Львівське пожежне училище. Так працював та періодично їздив на сесію на Західну Україну. На третьому році навчання, під час одного з чергових меж сесійних зборів у санаторії на Прикарпатті, хлопці, як «поміж іншим», почули, що сталася «якась» аварія, тож навіть не придали значення.
Через два тижні Василя покликав начальник: «Потрібно їхати». Тоді почуття глибокого патріотизму у хлопців перевищувало чутки та попередження про те, що відбувається у Чорнобилі. Та й що говорити – правда приховувалась і лише європейські ЗМІ, які були недоступні для радянського читача, били на сполох повідомленнями про радіаційний фон.
Бо служба покликала
Наслідки аварії, що сколихнула світ, Василь побачив на власні очі. Та це було пізніше. А перед виїздом ще потрібно було пройти медкомісію. Як виявилось, брали до Чорнобилю не всіх. Якщо у людини була патологія, вона там моментально проявлялася. Язва, серце, тиск – підвищений фон робив свою справу та люди моментально виходили з ладу.
Відмовлявся кожен десятий. Найстрашніше, що загрожувало – звільнення. Але тих, хто все ж поїхав не приходилось умовляти, відчуття патріотизму зашкалювало. Жінки – плакали, чоловіки думали – так треба, обійдеться.
Так групу міцних, здорових хлопців, серед яких був і Василь, направляли до Чорнобилю. Чергували вахтовим методом: два тижні там, два вдома і так протягом трьох місяців. Вважалось, що за час перебування вдома організм мав відновитися, очиститися від радіаційного фону. Ніяких додаткових застережливих процедур, навіть елементарних капель йоду розведених 1:100 – про небезпеку не попереджали.
Поїхав Василь згідно своїх функціональних обов’язків – пожежним інспектором на третьому блоці, що знаходився буквально у 200 метрах від четвертого.
Місто-примара
До пункту призначення хлопці їхали потягом: спілкувалися, жартували й не здогадувались, із чим доведеться зіткнутися. Під’їжджаючи до станції, погляду відкрилася моторошна картина: за кілька кілометрів вдалині чорнів зруйнований четвертий блок, схожий на величезну труну. А навколо нього – жовтогарячий ліс. Василь ніколи не бачив, щоб ялинки були руді. Довго спостерігати за аномальним лісом не довелося – через місяць їх всі прибрали бульдозерами. Величезні дерева з коренем виривали з землі, та закопували під тонами ґрунту.
Сама станція знаходилась у живописному місті: поліський густо-зелений ліс, мальовнича річка Прип’ять. Донедавна це був куточок «райського життя» – живеш серед природи, робота поряд. У місті енергетиків люди не відчували потреби у товарах, які не були доступні радянській людині.
Та тепер все змінилося – будинки та вулиці пустіли. Через це місто, яке було еталоном радянського містобудування, перетворилося на макет з бездушними коробками-будинками.
Жити Василю з товаришами довелось у самому Чорнобилі у будівлі колишнього гуртожитку. Довго хлопці звикали до суцільної тиші та відсутності людей. Єдині місцеві мешкали навпроти їдальні: у собачій будці влаштувалися півень та кілька курок. А так – ні душі. Ще довше звикали до природних аномалій: навколо росли кульбаби до поясу, бутон у яких був з міцну чоловічу долоню.
На в’їзді у трьохсоткілометрову зону був шлагбаум, стояв патруль. На станції переодягались: у кожного білий одяг, біла кепка, бахіли, пелюстка на обличчі. При вході стояв турнікет та апарат «Русь» – величезна рамка, яка відображала силует людини. На ньому було показано, де саме в організмі засіла радіація. Василь приходив та йшов зі станції, тому особливо «не світився», форму міняв кожні 3-4 дні. А інші робітники третього блоку (газозварники, ремонтники та інші) палали на картинці яскраво-червоним кольором.
Найскладніше було у перший візит. Через 3-4 дні перебування хлопцям важко було спілкуватися: щитовидка починала брати на себе весь негативний вплив і поступово пропадав голос. Фізично ніхто не відчував ні запаху, ні звуку, лише самопочуття нагадувало про обставини, у яких опинились рятувальники. Та людина й до такого звикає: попередники та сторожили радили, куди ходити та як себе вести. Робота та компанія відволікали, допомагали не зациклюватися – все одно вже приїхали, що поробиш.
Василю виділили територію на складських приміщеннях, де він проводив пожежну профілактику. Також доводились працювати в самому місті, інспектуючи вулиці. Виходиш: моторошно, навіть трохи страшно – ні душі навколо. Лише поливальна машина, яка періодично омивала дорогу.
Якось попросили старшини зробити біля гуртожитку майданчик для сміття. Порадили у ближчому дворі взяти тачку та інструмент. Зайшов Василь з товаришем у двір, а там весна робить свою справу: древа квітнуть, все оживає. І лише відчинені наскрізь двері та безлад у хаті, після збирань на поспіх, нагадують про пережите нещастя. На вулицях патрулювали співробітники міліції, охороняючи все навколо від вандалів. Навіть у самих хлопців перевіряли сумки при поверненні додому, щоб раптом не було крадіжок.
На шиї у кожного висів спеціальний дозиметр та олівець, які здавали й згідно показань фіксували рівень отриманої радіації. Під час перебування у Чорнобилі показники періодично стрибали: в гуртожитку наче високі, а на станції (ближче до четвертого блоку) – низькі. Хм… Хіба так буває? Хлопці розуміли, що це робилось, щоб приховати правду.
Зібрані дані одразу не повідомляли, лише наприкінці місії проінформували захмарні цифри, а ще через 10 років після трагедії запропонували помножити на десять.
Повернувшись через три місяці, пожежники-ліквідатори отримали невеличку премію та позачергову відпустку. Ось такі «лаври» чекали на них. Та хлопці не придали значення – свою справу вони зробили, а там життя розставить крапки й все буде справедливо. Тоді молоді, юні, красиві не знали, що їх чекатиме через десяток років.
Аварія наздогнала за 15 років
Сьогодні Харитонов Василію Сезоновичу шістдесят років. Після Чорнобилю він продовжив служити у рідній першій самостійній державній пожежній частині з охорони Жовтневого району (сьогодні – головне управління ДСНС). Перші роки після катастрофи самопочуття пожежного інспектора було «хоч куди» – і на роботі справи йшли, встигав пожежним спортом займатися. Та через 10 років після трагедії довелося йти на пенсію через хворобу, причиною якої і був Чорнобиль.
Через деякий час почались інші проблеми зі здоров’ям – почав здавати суглоб. Сьогодні Василь Сезонович мріє як найшвидше зробити операцію. Та поки не вдається, пенсії і так ледь вистачає на ліки, а Закон «Про статус чорнобильця» щось в Україні ніяк не запрацює.
Зараз на заслуженій пенсії колишній пожежник багато часу проводить з улюбленими онучками та мріє про онука, якому передасть своє прізвище. У вільний час відпочиває на дачі: там у Василя Сезоновича є човен з мотором та річка, де можна порибалити у своє задоволення.
Та все одно через 20 років на пенсії сниться Василю Сезоновичу рідна, перша пожежна частина: гучна сирена у новій будівлі (що деякий час будила мешканців сусідніх будинків), перевірки на роботі. Прокидається й розуміє – сон. І як бути: радіти, що наганяю не буде, чи сумувати, що це все у минулому? Все ж таки «вторая мама – пожарная охрана».
P.S.
Наостанок, я запитала Василя Сезоновича, якщо б він знав про наслідки Чорнобилю, він би поїхав туди. Він посміхнувся та відповів: «Є люди, у яких на роду написано, що він має рятувати. Ось у мене було таке завдання – така доля моя».
