У мене, як людині народженій у пострадянський час, 1 травня асоціюється з відпочинком на природі у колі родини. Я з братами граю у м’яч, кидаю камінці у річку. Тато тим часом смажить з дядьком соковий шашлик, мама з подругою збирає квіти. Недалеко від імпровізованого мангалу відпочиває на теплому весінньому сонечку бабуся та дідусь. І день сонячний, й родина разом – та чомусь стареньким сумно. Кажуть «Тепер це не свято», а я й питаю «Яке свято?». Батьки посміхаючись переглядаються – вони теж пригадують, як це було…

Першотравень відзначали у кожному місті пишними демонстраціями – Запоріжжя не виключення. В цей день робітники могли трошки розслабитись після перевиконаних  планів на соціалістичних змаганнях.

До параду готувались завчасно – кожне підприємство прикрашало спеціальний автомобіль стрічками, кульками, макетами: в кого літак, в кого ракета. Кожному цеху – портрет Леніна та транспарант: «Нам нужен мир!», «Пусть всегда будет сонце!», «Мир, труд, май!» та інші.

Колона трудящих нашого міста збиралася на вулиці 12 квітня. Йшли демонстранти туди хто по вулиці Перемоги, хто по 40 років Радянської України. У пункті призначення в очікування тих хто запізнився, починали співати пісні, танцювати. Найнетерплячіше, не очікуючи закінчення параду, не пропускали можливості хильнути чарочку.

Запорізькі трудівники двома колонами по обидві полоси тодішнього проспекту Леніна рухались до Жовтневої площі. Поряд з трудовими колективами йшли школярі: першокласниці вбрані у національне вбрання 15 радянських республік, хлопчаки з високо піднятими підборіддями несуть герби. Кожен розмахує гілочкою, на якій саморобні яскраві квіти з гофрованого паперу.

Найменших демонстрантів батьки несуть на плечах. Задоволена малеча усміхається й розмахує у повітрі яскравою кулькою та прапорцем.

А ось йде прогресивна молодь – студенти училищ вдягнені у спортивну форму: на кожному блакитна шведка та чорні шорти.

Часто демонстрація переростала у надзвичайне видовище – по проспекту рухались  мотоцикли на яких спортсмени виконували трюки: наприклад стійку на руках.

Навколо – тисячі усміхнених запоріжців, на грудях кожного червона стрічка – символ приналежності до свята.

Після офіційної частини всі розходились: хто на природу, хто додому за святковий стіл, а хтось – у найближчий двір. З комор та закутків холодильників діставали всі припаси – адже як ніяк свято!

Спогади про демонстрації і маївку, це не туга за СРСР, а ностальгія за часом, коли наші батьки були молоді й веселі. Коли вранці ти, підстрибуючи від радості, одягаєш перші білі гольфи після зими, забуваєш  плащ. Коли смішні батьки, плутаючись у кульках, ведуть тебе за руку по площі, навколо їх колеги і друзі, і ще молодий тато одним ривком садить тебе на плечі. А ти абсолютно точно впевнений, що дитинство й щастя ніколи не скінчаться.

Час йде. Але бажання відчути себе частинкою величезної родини під назвою Запоріжжя не проходить. У минулому році в День Незалежності України тисячі запорожців знову вийшли на парад: однією колоною, у вишиванках і ошатних сукнях, костюмах різних народів і спортивній формі – ми гордо йшли по улюбленому проспекту. І вже наші діти, тримаючи в руках повітряні кульки і квіти, насолоджувалися тим, що поруч з ними – їхні батьки, молоді і щасливі. І вірили, що це ніколи не закінчиться.