Запоріжець Олександр Таран є прикладом наслідування не лише для молоді, а і дорослих людей. У 57 років, маючи вже онуків, він пішов в військкомат і попросився на фронт. Там відмовили: «Ідіть, діду, додому, ви вже застарий!». Тоді він самотужки подався до Києва, де формувався добробат «Донбас» Семена Семенченко і, давши фору багатьом молодикам у фізпідготовці, пройшов відбір на розвідника. Сьогодні Олександр Федорович – гість редакції «ЗС»
Як дід став розвідником
Його цивільне життя мало чим відрізнялось від долі інших людей: після середньої школи строкова служба в військах ППО (1976-78 роки), потім закінчив економічний факультет Донецького інституту радянської торгівлі і 21 рік працював в об’єднанні «Спорттовари», а потім в буремні 90-ті, як і багато хто з нас, став приватним підприємцем. Так тривало аж до початку Майдану 2013 року. Спершу до Києва поїхали його син та брат, а він возив їм та друзям-майданівцям гуманітарну допомогу, поки на розвилці на Полтаву та Золотоношу біля посту ДАІ не потрапив у халепу. Міліція його зупинила, а тітушки побили і спалили автобус.
Потім з першого ж дня він був на Запорізькому майдані в загонах самооборони. А в квітні 2014 року пішов до військкомату, щоб взяли в військо, але там, як ви вже знаєте, йому відмовили. Саме в цей час Семен Семенченко привіз до Запоріжжя поховати місцевого прикордонника із зони АТО. А після цього комбат сказав: «У кого є документи з собою, сідайте в автобус і можете їхати з нами». Тож кілька людей з нашого міста поїхало з ним в село Петрівці, що під Києвом, де і формувався батальйон.
– У мене, на жаль, документів із собою не було, – згадує Таран. – Поки поїхав додому за ними, автобус вже пішов. Та не біда, наступного дня взяв рюкзав і поїхав туди сам.
У Петрівцях була двотижнева підготовка бійців, а потім нас повезли в Слов’янськ, після цього в Бахмут, Попасну, Мар’їнку, Лисичанськ…
– А як ви стали розвідником?
– Нас відбирали для цього ще в Петрівцях. Спершу в кандидатах було 120 душ, а залишились всього 18. Я пройшов усі фізичні навантаження, які потрібні для розвідника, і спочатку був заступником командира відділення, а потім і командиром.
– Які ж вимоги перед вами ставили? Можливо, підтягнутись 10 раз на турнику та й годі?
– Десять – це мало. До того ж, там у повному бойовому спорядженні потрібно було за певний час пробігти крос на 3 км, потім влучно відстрілятись, і багато ще інших різних вправ. Тут головне, щоб бажання було.
– А першу розвідку свою пам’ятаєте?
– Так, це були вилазки в Мар’їнку, і на ту сторону кілометрів за 12 ходив. Нам тоді дали завдання замінувати деякі мости, але наказу їх підірвати ми так і не отримали.
Ми їм хліб, а вони нам плювок у спину
– Яке перше враження, коли приїхали на Донбас?
– По-перше, нам тоді в місті Ізюмі (Харківська область – авт.) для передислокації дали 7 БТРів, з яких до міста призначення доїхав лише один. Так що настрій вже було зіпсовано. Та коли роздивились, то побачили, що місцевим жителям від цієї війни ще гірше.
– Добробатам держава провіант не видавала. Що ви там їли?
– Тільки завдяки волонтерам і трималися. Спершу нас годували сухпайком «Візіт» з галетами, які я тепер і в голодний рік їсти не буду. А взагалі там велика проблема була з хлібом та водою.
– Як місцеве населення до вас ставилось?
– Знаєте, в Луганській області був випадок, коли бабка винесла нам п’ять пиріжків. А я запитую: «Що, це все? – Так, більше немає». Вона віддала нам останні пиріжки з вишнями. Тоді ми з хлопцями полізли в рюкзаки і віддали їй все, що у нас було.
А були і такі бабки, коли даєш їм хліб, цукор чи макарони, повертаєшся, а вона тобі в спину плює. Різне там бувало. Нам же волонтери харчі машинами привозили, що самі не змогли б і з’їсти. Тоді Семен каже: «Роздавайте людям». Пам’ятаю випадок у Попасній, де питної води взагалі не було, і навіть технічної. Магазини теж не працюють. Запитую: «Де берете воду?». Кажуть, десь там село неподалечку є, і дехто навіть бізнес на цьому робив. Набирали в молоковози воду і продавали потім людям. Тож ми знайшли цього водовозника і змусили поїхати з нами по воду. Він, правда, опирався: «Не поїду, бо там же…». Але змусили. Набрали води, привезли в Попасну на площу і хотіли роздати її людям, але до нас із місцевих ніхто не підійшов. А ми жили поруч, у мерії. Я вже кажу хлопцям: «Ідіть набирайте, пийте, щоб вас побачили і не думали, що ми їх потравимо». Ми вже і умивались нею, і що тільки не робили. А люди стали підходити тільки, коли стемніло. От так ми там «їли дітей», але перше, що зробили – привезли їм воду. Потім до нас прийшов керівник АТБ і запитав, чи можна відчиняти магазин, завозити товар, мовляв, нікуди не підете звідси? Кажемо: «Ні». Тож наступного дня діти вже бігали містом з морозивом та цукерками.
– Це відбувалось у липні 2014 року?
– Так. Попасну ми тоді довго брали – це вдалося лише з третьої спроби. Нам протистояли загони сепаратистів та росіяни, війська яких влітку вже були там. Це підрозділи «Восток», «Призрак»… Ми навіть привозили в Запоріжжя їх прапори на згадку, які вони покинули. У прокуратурі в них був штаб. А зброї стільки набрали, що вистачило б надовго. Вони опір чинили особливо на вузлових залізничних станціях. Те ж саме і в Іловайську.
Іловайський «котел»
– Ви потім туди і пішли?
– Так, проте вже виступили з Курахово. Ми теж потрапили в «котел», де я і отримав поранення ніг при виході з нього. Відверто кажучи, ми знали, що ворог чекає на нас в «зеленому коридорі», але нам дана була команда іти. Хоча була можливість вийти і іншим шляхом. У нас була і зброя, і бойовий комплект.
– Чому ж Семенченко не повів вас ним?
– На той час комбат вже був поранений і лежав в шпиталі імені Мечнікова в Дніпрі з осколочним пораненням. Вважаю, це була тупість – слухатись того наказу. Краще б ми там залишались, і якщо б і загинули хлопці, то було б за що, а так… Нас розстріляли, як у тиру. Прикро, що при цьому в Києві як раз проводили парад. Можливо, це так потрібно для іміджу держави.Таран
– Багато бійців батальйону ще отримали поранення та загинули?
– Та й досі не знають! От і я маю свідоцтво УБД (учасник бойових дій – авт.) тільки завдяки тому, що потрапив спершу в польовий шпиталь, потім у шпитать Мечнікова, а згодом і за кордон, бо тут вже хотіли відрізати ноги. Я лікувався в Естонії, а там запитують: «Так кого ви нам привезли?». Тож мене швидко зарахували до однієї військової частини на два тижні, щоб там взялися лікувати. І багато хлопців з добробатів УБД не мали. Ті, хто після поранення чи полону знову пішли воювати в ЗСУ, тільки тоді його отримували. Я, приміром, отримав УБД тільки наприкінці 2016 року.
– Як ви вирвались з «котла»?
– Мені пощастило, що нас, 24 тяжко поранених бійця, загрузили в останній «Урал». А потім, я навіть не пам’ятаю, хто нас вивіз. Знаю лише, що нам вдалося вирватися завдяки тому, що водій вийшов з колони і поїхав собі степом. Звичайно, нас обстрілювали, тент машини був геть посічений кулями, але ні в кого з нас не влучили. Прийшов до тями уже в якійсь занедбаній лікарні, а потім машиною нас перевезли в Розівський шпиталь Запорізької області. Там мені зробили невелику операцію, щоб зупинити кров, а потім геліокоптером відправили в Мечнікова. Згодом в Естонії мені зробили кілька операцій з пересадки кісток, м’язів, шкіри та іншого. Після цього була реабілітація в шпиталі Києва, а потім мені все це набридло, і я поїхав додому. З того часу і веду цивільне життя.
«Во поле березка стояла…»
– Ви з побратимами створили «Запорізьку міську організацію ветеранів АТО», чим будете займатись, окрім допомоги ветеранам?
– Ми розуміємо, що війна так швидко не скінчиться, доки у нас є такий агресивний північний сусід. Тож ми з представниками Естонії намагались і будемо намагатись впровадити в нашій країні Кайтселійт (добровільне воєнізоване формування, як і Збройні сили, входить до складу Сил оборони Естонії – авт.), але держава нас не чує. А тим паче Міністерство оборони. Естонці взяли приклад з давньої козацької структури і зробили в себе армію резервістів. У ній люди, які відслужили строкову службу, але мають бажання захищати свою державу. Раніше вони раз на кілька місяців проводили вишкіли, а тепер кілька разів на місяць. За 40 хвилин там можуть «поставити під рушницю» 29 тисяч озброєних, цивільних громадян. Це в кілька разів більше, ніж вся їх дієва армія. У кожного кайтселійтівця стоїть дома зброя: кулемет чи автомат.
– Ви цю ідею будете втілювати в нас?
– Так. Ми запрошували представників з Естонії, які проводили в Києві, в інституті українознавства, вже третю лекцію на цю тему. Вони готові допомогти спеціалістами – це ж, вважайте, підрозділ НАТО. Але наші генерали на їх лекціях здебільшого засинають, бо їм нецікаво. Державі, схоже, теж це не потрібно. А без рішення влади нам зброю не нададуть.
– А патріотично-виховну роботу з молоддю будете проводити?
– Так, у нас молоді хлопці, які пройшли АТО, вже цим займаються. Вони навідуються в школи по всій Запорізькій області: Мелітополь, Оріхів, Бердянск… Нам навіть допомогли придбати для цього макети зброї, так як у більшості шкіл їх вже немає, оскільки там давно забули про такий предмет, як НВП (навчально-військова підготовка – авт.). А хлопчикам дуже цікаво. Тож їм хоча б покажуть, як тримати в руках автомат та розібрати його.
Звичайно, дітям більш цікаво спілкуватись з молодими бійцями, а от такий дід, як я, вже більше, мабуть, підходить для патріотично-ідеологічної роботи. Приміром, я нещодавно прийшов до онуки в дитячий садочок на «утренник» і чую, як дітки співають «Во поле березка стояла…». Це так вразило, і до речі, не тільки мене. Тож я з батьком однієї дівчинки підійшов до завідуувачки і запитую, чому не співають українських пісень? А вона у відповідь показує мені методичку для дитячого садка від 1986 року, де чітко написано, що навчати дійтей потрібно тільки саме цих російських пісень та танців. Вона сама нам каже: «Допоможіть, будь ласка. Зверніться до кого завгодно, хай це виправлять. Ми намагаємось це зробити, але поки що зобов’язані працювати за цією методичкою». Я теж хочу, щоб моя онука розмовляла українською мовою не лише вдома, а і в садочку та потім у школі. Тому гадаю, тут потрібно звертатись до депутатів міськради. Хай Запоріжжя на сході країни буде першим осередком, де відбудеться мовна перебудова, починаючи з дитячого садка.
Коротка справка. Олександр Таран – старший розвідник добробату «Донбас», воював з травня до вересня 2014 року (був поранений під Іловайськом). Отримав орден «Лицарський хрест добровольця» та ІІ групу інвалідності.