Важко уявити справжню самотність, коли в тебе є велика родина та безліч друзів. Але час іде, і трапляються в житті ситуації, коли людина у літньому віці залишається без близьких, без уваги. На допомогу таким людям приходять соціальні працівники, які й замінюють близьких не тільки фізичною працею, а й духовно підтримують життя людей своєю увагою та небайдужістю.

Коли більше нема кому…

Вранці прихожу до Запорізького міського територіального центру соціального обслуговування, відділення соціальної допомоги вдома Вознесенівського району  – усі працівники на зборах, обговорюють плани роботи. Я сьогодні працюю зі Світланою Сапаєвою. Цього року виповнюється 18 років, як жінка працює у службі. Майже двадцять років тому, коли дочка пішла до школи, Світлана не стала сидіти вдома: «Спочатку було важко, та я дуже швидко втягнулася. Та й зараз – і люди звикли, і я до них».

Перед тим як вирушити, б’ємо на сполох –  не можемо додзвонитися до однієї бабусі. Жінка турбується, адже нещодавно бабусі було погано, та лікарі вчасно приїхали й надали допомогу. Ще дзвінок – не бере слухавку. Колега обіцяє проконтролювати, адже нам не можна затримуватись.

Світлана попереджає мене: підопічні її знають та довіряють, а чужих трошки соромляться, все ж таки у кожного свої хвороби й негаразди. Та й не дивно, що працівницю соціальної служби завжди раді бачити, адже з нею приходить така необхідна допомога, яка вносить у життя самотньої безпомічної людини стабільність.

Навідується жінка кілька разів на тиждень: «Ми купуємо продукти, ходимо у лікарню, платимо за квартиру, оформлюємо субсидії. В помешканні двічі на тиждень робимо генеральне прибирання, а серед тижня – вологе. Є дуже важкі пацієнти, яким ми і їжу готуємо, годуємо».

Так, за розмовою дійшли до пункту призначення – ринку. Навколо галас, на прилавках – чого тільки немає, людей повно навколо, всі щось обирають, хтось свариться.

Світлана дістає списочок – там все необхідне на сьогодні. Продукти різноманітні – домашня сметана, м’ясо, овочі, фрукти, крупи, хліб та інші необхідності.

«Спочатку сметану подивимось, пішли», – за 20 років працівниця знає усі найкращі точки з якісними товарами та добрими цінами.

Ось на овочах затримались – продавці впізнають постійну клієнтку, вітаються й пропонують найкраще. Іноді можна наштовхнутись і на не дуже привітних: купуємо яблука, продавець «не в дусі»: «Я ці по три штуки не відпускаю», та все ж продає нам. Світлана посміхається: «З нею зажди так – людина така, головне уваги не звертати».

Ціни Світлана записує – уся бухгалтерія записується у зошит, так і ведуть бюджет. Потрошку наші пакети наповнюються й стає важкенько, та удвох справляємось.

Залишаємо базар та рухаємось у бік жилих будинків, де на нас вже чекають господарі.

Посмішка та щира допомога – панацея від усіх хвороб

Приходимо до першої квартири – мешкає тут Юрій Миколайович, чоловік середніх років з однією ногою. Вдома у чоловіка безліч цікавих плакатів з рок-гуртами 60-80 років – каже, нагадування захоплень молодості. Світлана розкладає по місцях покупки, приймає замовлення на наступний тиждень. Трошки спілкуються про оплату комуналки та ми йдемо далі.

Наступний будинок Михайла Павловича. За ним Світлана доглядає 15 років, ще з часів, коли була жива його дружина. Галина Василівна казала жінці: «Якщо зі мною щось станеться – ти не кидай Михася». Обіцянки працівник соціальної служби дотримується: прибирає, доглядає. Кожного вівторка вони разом варять борщ, роблять вінегрет – усе, що любить дідусь.

Після хвороби у 80-річного дідуся дуже слабкі ноги. Та помічниця підбадьорює: «Він  молодець. Був слабкий і не вставав із ліжка, а зараз подивіться, який живчик».

«Михал Паличу» дуже приємно, що його хвалять за досягнення: «У мене було бажання – ходити. Спочатку друг стільчик приніс, я на нього спирався. А зараз вирішив, що мені потрібно частіше дихати свіжим повітрям, тож хочу потихеньку виходити на вулицю».

У під’їзді Михайла Павловича живе ще один підопічний, якому ми принесли продукти, – Петро Валентинович. Чоловіку 50 років, та він вже переніс 2 інсульти. Ось розповідає, що після зими тільки почав ходити на базар та неприємно засмутили ціни: «Червоний перець – 120 гривень кілограм». Світлана каже, що чоловікові до смаку цей овоч, і він любить готувати їжу саме з ним. А ще Петру потрібно багато ходити, щоб розвивати м’язи.

Мене трошки чоловік засоромився, почав тривожитись, тож ми надовго не затримались, запланувавши на понеділок прибирання.

Йдемо до Дар’ї Борисівни, дзвонимо у домофон, щоб жінка потихеньку йшла відчиняти. Питаємось, як здоров’я: «Ой, дочечко, бачиш, як я ходжу».

Поки Світлани миє підлогу, я спілкуюся з бабусею. Розповіла мені Дар’я Борисівна про своїх рідних, про внучатого племінника, який дуже полюбляє бабу Дашу, часто дзвонить і питає, як вона себе почуває. А здоров’я в неї недуже – все на праці «уграла».

Тим часом Світлана замінила батарейку в годиннику, начистила та поставила варитись картоплю. Бабуся  багато чого розповіла про своє життя: хворобу чоловіка, роботу, дачу. Та зараз не виходить: сусіди провідують і Світлана – її помічник та опора.

Весь цей час Світлану не покидають думки про бабусю, яка не брала вранці слухавку, тож домовляємось наприкінці роботи забігти до неї. Зайшли до двору, – а вона на нас із віконечка споглядає! Світлана забігла: «Ольга Пилипівна, хіба можна так лякати?». Та бабуся відповіла, що не винна – телефон зламався. «Головне, що все добре», –  перестала нервувати соціальний працівник. Дізнаємось, чи все є у Ольги Пилипівни та жінка жартує: «Хто у нас господиня? Ти сама знаєш, що купувати».

Склавши новий список покупок, ми зі Світланою ще трохи прибралися й попрощалися з жінкою.

Ось таким видався день. Так, самотність це важко, сумно, несправедливо. Але дні, коли про людину дбають, допомагають, цікавляться її здоров’ям, настроєм, – найсвітліші. Тоді у стареньких та хворих людей з’являється бажання жити, ставити нові цілі, як, наприклад, вийти на вулицю після складної хвороби й насолодитися весняним сонечком.

Не самотні!

На сьогодні на обслуговуванні центру перебуває 398 жителів Вознесенівського району. Це самотні, літні люди, інваліди, яким навіть за хлібом нема кому сходити.

Виконуюча обов’язки завідуючої Олена Івась:

– У нас 134 соціальних працівники, які обслуговують цих людей. Робота пов’язана з навантаженням як емоційним, так і моральним. Та дівчата справляються: і на ринок сходять, і за квартиру заплатять, і із субсидією допоможуть.

Зранку працівниці центру приходять на планування, а потім йдуть до ринків, магазинів, аптек. За кожним працівником закріплено 10 підопічних. Бувають і важкі, які вже не ходять, не можуть самі тримати ложку, тож дівчата їх годують і допомагають усім необхідним.

Дарина Буцанова