У Запоріжжі проживають понад 19 тис. ветеранів війни та визволителів міста
На жаль, щороку ця цифра меншає. У часи Другої світової війни мільйони людей, які боролися за свободу та право на життя, йшли в бій з ворогом та рятували воїнів у «тилу», щоб ми народилися в мирі та злагоді, а також пам’ятали подвиг наших захисників. «Запорозька Січ» розповість вам історії 8 людей, які незламно стояли за життя та волю у воєнні часи
У війни не жіноче обличчя
Війну Олександра Семенівна Скрипнюк закінчила у званні старшого лейтенанта медичної служби. У 1952 році переїхала до Запоріжжя. 40 років пропрацювала у санепідемстанції нашого міста.
Олександра Семенівна і сьогодні пам’ятає ті страшні й героїчні події. Військовий шлях вона розпочала у 19 років на 8-й день війни фельдшером. Її призначили до Волзької військової флотилії. Олександра Семенівна ходила на санітарно-транспортному судні №9, яке пізніше перейменували у пароплав №22. Вона займалася евакуацією поранених бійців із Калінінського та Західного фронтів.
«Сама не знаю, як ми це витримували. Пароплавом ми перевозили поранених по Волзі. Замість запланованих 250 осіб брали на борт 500-700, бо поранених було дуже багато. До нас потрапляли лише важко поранені – в груди, голову, живіт. Страшно згадати!», – ділиться спогадами жахів війни Олександра Семенівна.
У жовтні 41-го, під час евакуації поранених із Калініна, до них на пароплав прийшли жінки з дітьми, щоб не потрапити в полон. Судно було переповнене і незабаром сіло на мілину.
«Жінки і діти плачуть, всі бояться полону. Я досі чую це відчайдушне виття… До мене тоді командир підійшов і сказав: «Олександро, тобі бойове завдання знайти гармошку і дати концерт на 30-40 хвилин. Співай так голосно, як тільки зможеш, щоб вгамувати паніку і підняти бойовий дух!». І я заспівала популярну тоді мексиканську пісеньку «Челіта». Після того у мене з’явилося прізвисько «Челіта», – згадує Олександа Семенівна.
У травні 1942-го року їхнє судно направили на Сталінградський фронт. «Я ніколи не забуду цього пекла. Там за 4 місяці моє волосся стало повністю сивим, хоча мені було лише 20 років», – із жахом розповідає вона.
У Сталінграді Олександра Семенівна отримала контузію. Її вибуховою хвилею відкинуло в трюм. «У мене від плеча і до стопи з одного боку шкіри взагалі не було. М’язи були розрубані, пошкоджений тазостегновий суглоб. Перші дні пролежала, а потім встала та пішла працювати, бо не вистачало медпрацівників», – не без болю ділиться колишня військова медсестра.
Після поранення її розшукав начальник і запросив працювати до себе у шпиталь в Горьківську область. Там Олександра Семенівна і зустріла Перемогу.
Скрипнюк Олександра Семенівна нагороджена орденом Вітчизняної війни II-го ступеня, орденом Богдана Хмельницького IIІ-го ступеня, 3 медалями «За оборону Москви», «За оборону Сталінграда» і «За перемогу над Германією у Великій Вітчизняній війні 1941 -1945 рр». Одержала 6 знаків від Всесоюзного комітету ветеранів Великої Вітчизняної війни та Міжнародної української спілки учасників війни.
В його житті – 3 війни
Іван Оникійович Залужний – капітан І-го рангу, полковник морської піхоти Військово-Морського флоту СРСР. Майстер спорту СРСР зі стрільби. У травні 2018-го року він святкував свій 100-річний ювілей. Був учасником Другої світової та радянсько-японської воєн.
Іван Оникійович народився у селі Кисличувата Дніпропетровської області. У дитинстві пережив Голодомор 32-го-33-го років. Доросле життя починав вже у Запоріжжі. У 20 років був призваний до армії. У той же рік і розпочалася його служба на війні, ще напередодні Другої світової. Перший бій був на озері Хасан, де відбулися зіткнення між радянськими військами та Японією.
Після закінчення бойових дій командування надало йому можливість отримати цінні знання воєнної науки. Спочатку послали у полкову школу, а потім – вчитися на офіцера. Коли почалася війна 1941-го року, Іван Оникійович вже був молодим офіцером у званні молодшого лейтенанта.
У 1942 році брав участь у Сталінградській битві у складі 297-го окремого стрілецького полку Шкотовського сектору берегової оборони Тихоокеанського флоту. «Земля горіла під ногами! Мене там сильно поранило і контузило. А скільки моїх товаришів з тієї битви вже не повернулося…», – згадує про ті буремні події Іван Оникійович.
Закінчив свій бойовий шлях він у 1945-му році на Далекому Сході. Командував кулеметним взводом 355-го окремого батальйону морської піхоти Тихоокеанського флоту.
«Якось у боях із японськими самураями при визволенні північнокорейського міста Сейсін ми потрапили у жорстке оточення. Атаки противника відбивали всіма можливими засобами. І кулеметним вогнем, і бойовими гранатами. Навіть справа дійшла до рукопашного бою, – розповідає Іван Оникійович. – За цей запеклий бій мене нагородили Орденом Червоного Прапора. У нагородних документах так і написали: «Перебуваючи в оточенні, відбив всі атаки противника кулеметним вогнем. Сам особисто закидував японців гранатами й колов багнетами…”».
Всю війну поруч з ним були його побратими. Вони з товаришами були впевнені у перемозі, однак й гадки не мали, через що доведеться пройти задля досягнення цієї мети. За цю перемогу вони віддали дуже високу ціну. «Для нас, ветеранів, День Перемоги є найдорожчим днем усього життя, його ми чекали 1418 днів та ночей. Ми будемо завжди пам’ятати про ті страшні часи», – стверджує Іван Оникійович.
Але на цьому війна для нього не скінчилася. Найгірше сталося у 2014 році, коли Іван Оникійович розміняв свій 10-й десяток. Єдиний його 23-річний онук, командир взводу Нацгвардії, лейтенант Іван Гутник-Залужний, воїн АТО, ціною власного життя врятував 50 бойових товаришів. Саме тоді про ветерана Івана Оникійовича Залужного дізналися, без перебільшення, в усьому світі. Його промову на похованні онука неможливо було чути без сліз.
Іван Оникійович Залужний – кавалер ордена Червоного Прапора. За бойові заслуги перед Батьківщиною нагороджений двома орденами Вітчизняної війни II-го ступеня, орденом Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького III-го ступеня та орденом «За мужність» III-го ступеня. Отримав 18 медалей.
Дивом вижила, рятуючи інших
Цього року Євгенія Сергіївна Гірник святкуватиме свій ювілей – 100 років від дня народження. Євгенія Сергіївна – визволителька міста Запоріжжя, яка пройшла всю війну від початку – 22 червня 1941 року до її закінчення – травень 1945 року. Вона була медсестрою евакуаційного госпіталю. Одна з тих, кого солдати Другої світової лагідно називали «сестричка».
Повістку на фронт Євгенія Сергіївна отримала на 2-й день війни. На той час їй був 21 рік. Одразу після мобілізації у 1941-му молодій дівчині довелося відмовитись від омріяної кар’єри викладача. Разом із подругами вона закінчила медичні курси та почала працювати в операційній у шпиталі міста Бердянськ.
«Наш «передовий» край – операційний стіл. Свого першого пораненого не пам’ятаю. Дуже вже багато їх було. Ми обробляли рани, перев’язували. Годували поранених, читали їм газети, писали за них листи. Адже хворого важливо не прооперувати, важливо – виходити», – згадує про свою роботу в госпіталі Євгенія Сергіївна.
У лютому 1942 року йшли важкі бої під Москвою – куди і був направлений їхній госпіталь. На Калінінському напрямку госпіталь потрапив під страшний обстріл, під час якого Євгенія Сергіївна дістала поранення. Після цього її чекала дорога на Кавказ через Сталінград, де вона своїми очима побачила весь жах страшної війни.
У 1943 році медсестру відправили на Азовську флотилію. У цей час почалося звільнення України. З Ростова вони вирушили у напрямку Бердянська, але під час переходу екіпаж підірвався на міні. Євгенія Сергіївна дивом врятувалася, тому що була на кормовій частині під протипожежним навісом. У трюмі перебували дівчата-шофери, всі вони загинули. Тих, хто залишився в живих, врятували рибалки.
Під час звільнення Запоріжжя точилися запеклі бої. Долаючи відчайдушний опір супротивника і ведучи вуличні бої 14 жовтня 1943 року о 9:30 визволителі увійшли до центру Запоріжжя. Дуже багато поранених тоді надходило до госпіталю. Операції йшли цілодобово. Медпрацівники ледве стояли на ногах, але знали, що від них залежить успіх всієї перемоги. «Звичайно, кінець війни особливо запам’ятався, – розповідає Євгенія Сергіївна. – Перемогу я зустріла у Карелії. Як зараз згадую: раптом почалася стрілянина, вискочила на вулицю, а там всі кричать: «Перемога!». Обіймаються, цілуються, плачуть».
Євгенія Сергіївна Гірник після війни відновлювала зруйноване Запоріжжя. У мирний час знайшла своє покликання у педагогічній роботі. За сміливість та вірність обов’язку Євгенія Сергіївна нагороджена орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм», орденом «50 років визволення Запоріжжя», пам’ятним орденом «Перемоги 65 років» та 14 медалями.
Один біля кулемета
Микола Макарович Корецький – визволитель міста Запоріжжя. Він брав участь у визволенні Запорізької, Дніпропетровської, Кропивницької (раніше – Кіровоградська) областей. Звільняв Молдавію, Румунію, Югославію, Угорщину та Австрію.
Микола Макарович народився 26 серпня 1924 року у Запоріжжі. До війни встиг закінчити 2 курси Запорізького авіаційного технікуму. Доля розпорядилася так, що у 1943 році він потрапив на фронт.
«Моє бойове хрещення відбулося біля села Новоолександрівка (Дніпропетровської області). Німці відкрили по нас такий вогонь, що не можна було голови підняти. Під великим вогнем і втрати великі. Ми двічі відходили на другу лінію, а тоді знову відбивали німців та просувалися вперед. 2-х людей, які підносили мені патрони, було вбито. Я залишився один біля кулемета», – розповідає Микола Макарович.
Через 10 днів почався новий штурм. Цей бій не припинявся 3 дні поспіль – ані вдень, ані вночі. На 3-й день солдати «зачепилися» за село Степове, де кожен метр був зрошений їхньою кров’ю.
Своє перше поранення Микола Макарович дістав у бою за Запоріжжя. Пізніше кулеметником воював у складі 464-го стрілецького полку 78-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка після взяття нашого міста отримала найменування Запорізької.
Під час Корсунь-Шевченківської битви, 26 березня 1944 року, в бойовому дозорі солдат Микола разом зі своєю ротою першим перетнув державний кордон Румунії через річку Прут. Там їхня рота потрапила в оточення, не було можливості прорвати оборону, бо закінчилися патрони. В оточенні ворога вони провели 40 днів, але таки вибралися. За словами пана Миколи, потім вони почали «страшно боятися полону». І до кінця війни він ходив з «лимонкою» (граната Ф-1, – прим. ред.) в кишені.
Після закінчення війни Микола Макарович прийшов працювати на комбінат «Запоріжсталь», допомагав відновлювати зруйноване підприємство. Пізніше – закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум і почав працювати вальцювальником в цеху. Коли вийшов на пенсію, то став доглядати за своїм городом та садом. А також Микола Макарович має сина, доньку, 5 онуків та 4 правнуків, якими дуже пишається.
За бойові заслуги перед Батьківщиною Микола Макарович нагороджений 2 орденами Слави, орденом Вітчизняної війни, орденом «За мужність», 2 медалями «За відвагу», а також медалями «За взяття Будапешта», «За звільнення Белграда».
Високу оцінку отримала його праця на «Запоріжсталі». Йому присвоїли звання почесного металурга. Отримав медалі «За трудову доблесть» та «За доблесну працю».
Партизан, що став відомим хірургом
Учасник бойових дій та партизанського руху, полковник у відставці Віктор Варвашеня – знаний у нашому місті лікар-хірург. У мирному житті Віктор Павлович – доцент, все життя пропрацював хірургом у 5-й запорізькій лікарні, прооперував 3 тис. 567 хворих.
У роки Великої Вітчизняної війни він брав участь в бойових діях на окупованій території в Білорусії. Разом з іншими партизанами ставив міни на шосейні і залізничні мости, підривав стратегічні розв’язки, цистерни з пальним, поїзди з живою силою і технікою – все це наближало день Перемоги.
Коли розпочалася війна, Віктору Павловичу виповнилося 16 років. Незважаючи на юний вік, з 1942 по 1944 рік він був бійцем у партизанському загоні Сергія Мальцева. Поміж бойовими діями юний партизан допомагав лікувати поранених. Ще дитиною став інвалідом через жорстокість німецького поліцая.
– У 1941 році я почав допомагати партизанам у Білорусі. Саме в цей час і втратив око. Коли ми йшли з сестрою по дорозі, нам зустрівся поліцай. Він вдарив мене нагайкою по обличчю. Вцілив прямо у ліве око. Око витекло. Вже наступного року я вступив до партизанського загону «Полум’я» Сергія Мальцева, – розповідає ветеран.
За його словами, день і ніч партизани намагалися завадити нацистам. Ставили міни на шосейних дорогах та залізниці, підривали поїзди з військовими та озброєнням, нападали на німецькі гарнізони.
– Німці нас бомбардували постійно. От бачиш, летить німецький літак і скидає бомбу. Вона падає, спочатку маленька, потім наближається і все більшає-більшає… Починаєш шарахатися, потім вибух, і чоловік 10 поранених, кілька убитих. Їх закопували прямо в цій воронці. Як літак починає торохтіти, так всі до смерті починають готуватися, – згадує Віктор Варвашеня.
У загоні юного партизана залучили до мінування. Спочатку копав ями для мін, потім доручали виготовляти та встановлювати саморобні міни.
– Брали санки, дерев’яні лопатки, залізними копати небезпечно було, і йшли в ліс збирати снаряди. На багатті у великому баку з водою «варили» снаряд. Вода закипіла, хапаємо щипцями снаряд і виливаємо рідкий тол в ящик. Тол остигає, стає твердим. Тут треба не схибити, вставити кілочок для подальшої вставки детонатора. І міна готова, – згадує він.
Коли звільнили Білорусь, партизанський загін Мальцева влився до складу першого Білоруського фронту
– Ми рушили на Захід. Я дійшов до Вільнюса, там мене поранили, а потім я був комісований через пошкоджене око. 9 травня я зустрів у госпіталі. Солдати, які не склали зброю, стріляли в повітря. У всіх була неймовірна велика радість – згадує Віктор Павлович.
Віктора Павловича Варвашеню нагороджено орденом «Вітчизняної війни» І-го ступеню, орденом «Вітчизняної війни» ІІ-го ступеню, орденом «3а мужність», медаллю «Ветеран праці», пам’ятним знаком «65 років Перемоги». Отримав 14 медалей.
75 років Перемоги і подружнього життя
Микола Миколайович Шалтишов народився 14 лютого 1924 року в місті Армавір Краснодарського краю. У 1932 році його сім’я, рятуючись від голоду, переїхала до Ставропольського краю, де Микола Миколайович закінчив 7 класів середньої школи та школу ФЗО (фабрично-заводського навчання). Коли почалася війна, він працював учнем слюсаря на арматурному заводі. На фронт пішов добровольцем.
– У серпні 1942 року разом з відступаючими військами я дійшов до міста Нальчик. Там звернувся до військкомату та був призваний до лав Червоної Армії. А вже у вересні, після навчання, мене направили до 227-го окремого протитанкового батальйону 2-м номером на 45-міліметрову гармату. Тоді йшли бої за Кавказ. Там я отримав своє перше поранення, коли у запеклому бою підбив 3 ворожі танки, і свою першу бойову нагороду – орден Червоної Зірки, – розповідає ветеран.
Після лікування в госпіталі Миколу Миколайовича направили командиром кулеметного розрахунку до 315-го гвардійського стрілецького полку 128-ї гвардійської гірськострілецької Туркестанської дивізії.
– Наша дивізія брала участь в боях на Таманському півострові і в Кримській стратегічній операції. У травні 1944 року на мисі Херсонес билися за Севастополь. І далі звільняли Україну. Брали участь у Проскуровсько-Чернівецькій та Львівсько-Сандомирській наступальних операціях. У боях на кордоні з Польщею я був знову поранений, – згадує він.
Після одужання Миколу Шалтишова направили для вступу до Київського танко-технічного училища ім. Тимошенка, але він не пройшов медкомісію і був розподілений в Наро-Фомінськ до складу 49-ї навчальної танкової бригади, де і зустрів довгоочікуваний день Перемоги.
– Але війна для мене не закінчилася в травні 1945. У складі 16-ї окремої танкової роти особливого призначення мене направили на Далекосхідний фронт, де я служив механіком-водієм танка Т-34. Демобілізувався я вже в 1946 році у званні старшого сержанта. Після повернення закінчив школу мічманів у Владивостоці, з 1953 року служив на протичовнових кораблях Тихоокеанського флоту, – переповідає він свій життєвий шлях.
До Запоріжжя Микола Шалтишов переїхав у 1978 році, після звільнення з флоту. В нього вже була дружина Тамара Василівна та 2 сини. Багато років він працював інженером на заводі «Радіоприлад».
– Цього року ми з дружиною будемо відзначати діамантовий ювілей! От так склалося 1945-2020 – 75 років Перемоги і 75 років подружнього життя! – радіє Микола Шалтишов.
За свої бойові подвиги Микола Миколайович був нагороджений орденами Вітчизняної війни I ступеня, Червоної Зірки, Слави III ступеня, медалями «За оборону Кавказу», «За Відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941- 1945 рр.»,«За перемогу над Японією».
Смілива розвідниця-медсестра
Ніна Артемівна Ломейко була однією із тих, хто організовував партизанське підпілля у Запоріжжі. Вона дарувала надію на життя пораненим, невтомно лікуючи їх та відправляючи в тил. Коли розпочалася війна, Ніні було всього 18 років. Вона закінчила технікум і приїхала до сестри у Запоріжжя вступати до медичного інституту.
– Про те, що почалася війна, ми дізналися вранці по радіо. Прийшла на роботу, а там вже весь медперсонал зібрався. Усі разом пішли до військкомату, щоб їхати на фронт, захищати Батьківщину. Забрали усіх. Тільки мене не взяли та 2 стареньких лікарів. Я плакала, просилася на фронт, але мені тоді відмовили, – розповідає Ніна Артемівна.
Їй запропонували залишитися для підпільної роботи. У бараці, де вона жила, жило всього 3 родини – усі інші евакуювалися. Тут і організували підпільну групу.
– У мене було багато довідок – порожні бланки з печатками. Ці бланки ми видавали нашим полоненим та пораненим. А під час роботи у медичній комісії я ставила хибні діагнози дітям, давала документи з аналізами, щоб їх не відправляли до Германії, – згадує Ніна Ломейко.
Потім вона стала розвідницею в партизанському загоні «За Батьківщину», який діяв по всій Запорізькій області. Згодом перейшла до диверсійно-розвідувального загону.
– Зброю партизанам доводилося вивозити у дитячому візку. 5 із загону відправили через фронт із необхідними для наших військових даними. Ми дісталися до наших, і з ними вже звільняли Запоріжжя. Звільнення міста тривало довго. Німці закопували танки, було видно лише башти. Проте 14 жовтня прийшла радість до нас – свої люди, рідна мова.
Після визволення міста Запоріжжя ми із партизанським загоном відійшли у Плавні. Потім я потрапила у полон, мене катували. Про закінчення війни ми дізналися по радіо. Це було дуже радісно! Ми саме в селі у полі були, коли оголосили Перемогу. Вдень я працювала акушеркою, а вночі ми з жінками скиртували, бо чоловіків було мало, – ділиться спогадами ветеран.
За заслуги перед Батьківщиною Ніну Артемівну Ломейко нагороджено орденами Вітчизняної війни I ступеню та «За мужність», медаллю «За бойові заслуги».
14-річний «син полку»
Миколі Герасимивочу Гречко було 14 років, коли розпочалася війна, і він опинився на окупованій території. Пройшов тернистий шлях підпільника, «сина полку», юнги і матроса на бронекатері. Закінчив війну під Будапештом у званні молодший лейтенант.
– Я допомагав партизанам – був зв’язковим між розвідувально-диверсійним загоном «За Батьківщину» і партизанським, що базувався в Кам’янсько-Дніпровському районі. Добував та передавав партизанам інформацію про переміщення нацистських військ, розташування їхніх складів. Одного разу навіть завів у партизанську засідку коменданта району, який зупинився і запитав у мене дорогу. Ну я і направив його довшим шляхом, а сам повідомив у партизанський загін. А вони вже організували коменданту «теплу» зустріч, – згадує ветеран свою фронтову юність.
Після звільнення Запорізького краю старший брат Павла, що служив авіатехніком, забрав його в ескадрилью «сином полку».
– Я допомагав обслуговувати винищувачі. Старші товариши перебирають двигун – я мию деталі, подаю ключі; споряджають літак озброєнням – підкочую візок з бомбами, допомагаю споряджати кулеметні стрічки, протираю скло кабіни пілота. Довелося і на кухні поратися – носити дрова, чистити картоплю і цибулю.
Не обходилося і без конфузу. Одного разу я втомлений заліз під брезент машини з вантажем, що стояла біля літака, і заснув. А машина, навантажена торпедами, через півгодини рушила до іншої частини. На виїзному шлагбаумі «зайця» витягли – і в кутузку. Тільки заступництво командира ескадрильї і врятувало, – згадує Микола Герасимович.
У 1944 йому вже було 17. Тоді Микола Гречко потрапив на Дунайську флотилію. Спочатку був юнгою, а після досягнення 18 років став матросом на бронекатері.
– Ми доставляли нашим боєприпаси, переправляли в тил ворога розвідувально-диверсійні групи. Одного разу наш катер потрапив під обстріл «мессером», я отримав поранення в голову, а при висадці десанту на території Угорщини наткнулися на плаваючу міну. Підсумок – поранення в ногу. Закінчив війну я під Будапештом. Там зустрів Перемогу, – розповів він.
Батьківщина гідно оцінила заслуги Миколи Гречко. Його груди прикрашають ордена Червоної зірки, Вітчизняної війни II ступеню, медаль «За відвагу».
Читайте також: У Запоріжжі ветеранів вітатимуть з Днем Перемоги онлайн
