Близько 30 запорізьких ліквідаторів Чорнобильської катастрофи відправилися в зону відчуження, щоб згадати ті буремні події, які відбулися рівно 30 років тому. Цю поїздку під умовною назвою «Пам’ять» організував для них і ще стількох же киян-ліквідаторів, які приєдналися до запоріжців у столиці, комбінат «Запоріжсталь», який забезпечив їх комфортабельним автобусом. Тож пропонуємо вашій увазі репортаж нашого кореспондента з місця події.
На контрольно-пропускному пункті «Дитятки» ветеранів Чорнобиля зустріли організатори поїздки: директор та експерт інституту соціального захисту громадян України Світлана Науменко і Галина Голуб, які провели інструктаж щодо поведінки на території зони відчуження, відтак ми вирушили в дорогу трасою посеред лісу.
– Дуже змінилося все навкруги, – говорить ліквідатор Віталій Кобиляцький, – у 1986 році ліс був молоденьким, а зараз дуже заросло все навкруги, а от дорога стала набагато кращою. З правого боку – село Черевач, яке просто злилося з лісом. Пригадую, як тоді селяни плакали, покидаючи домівки!
– От ви бачите природу, зміни дійсно суттєві, життя повертається, – говорить керівник групи супроводження Анатолій Юхимчук, – що ж до питань радіаційної безпеки – вона ще недостатня, і ступати можна тільки в перевірені місця. Хоча в самому Чорнобилі живуть більше сотні людей, які повернулися. В основному це старенькі люди, яким уже за 80 років, а є села, в яких живуть всього дві-три особи. Вони ведуть власне господарство, ми їм допомагаємо: пенсії розвозимо, продукти доставляємо, виконуємо всі їхні доручення.
– А як щодо тваринного світу? – запитую нашого гіда.
– Міграція тварин дійсно є, – відповів він. – Це полісся, багато тварин мігрує з території Білорусії, де є заповідні зони, тоді як наші йдуть до них. Для них є всі умови розмноження, як для хижаків, так і для травоїдних.
– «Жовта» преса нерідко згадує всіляких «мутантів», триголових чи двохвостих звірів, народжених у зоні відчуження, чи було тут таке?
– Звичайно, ні. Я не можу зрозуміти таких людей, які розповсюджують подібні домисли. Ця зона охоронна, тому звірі спокійно розмножуються, браконьєрів немає. Водяться кабани, олені, лосі, вовки, навіть рисі, багато білочок та зайців. Великі й рибні запаси, але ми рибу не їмо. Тутешня річка виходить у Київське море, риба постійно мігрує, так що взагалі чорнобильської риби як такої немає.
– Як ви, сьогоднішні чорнобильці, живете тут?
– Люди живуть тут таким же життям, як і скрізь. Дивимося телевізор, Інтернет, дискутуємо. Тут усі люди, йдучи на роботу, здороваються між собою. А живе до трьох тисяч осіб. Проживають у покинутих багатоповерхівках, які ми називаємо гуртожитками. Тут люди роками, десятиліттями працюють, добре знають один одного. Зарплату платять вчасно. Все мені тут рідне та знайоме. Ось подивіться, наша церква виблискує, мов «цукерочка». І така вона завжди, а не тільки перед 30-річчям. Місцеві жителі самі висадили біля неї квіти. Проводяться в Чорнобилі й Дні екології, суботники. Життя розмірене, без будь-яких нервів, все тихо й спокійно. Немає ні тролейбусів, ні метро. Все йде за розпорядком. Триразове безплатне харчування. Хоч і не ресторан, але їжа хороша та її достатньо. Овочі самі не вирощуємо, приватний сектор не заселяємо. Якщо якась організація закінчила роботу, її гуртожиток «консервують» до іншого приїзду. Я живу з дружиною в двокімнатній квартирі будинку, у нас також є комендант. Це – державне житло, бо колишні його власники отримали інше житло чи компенсацію.
– А як ви сюди потрапили?
– У 1986 році я після поранення в Афганістані служив тут у військкоматі. Коли трапилася аварія, займався мобілізаційною роботою, евакуацією, працював з так званими «партизанами», яких тоді нагнали сюди дуже багато. Після звільнення в запас залишився працювати тут у цивільній обороні.
Далі наш автобус зупинився біля місцевого парку «Алея слави», де сотні табличок зруйнованих та покинутих населених пунктів стоять у два ряди, нагадуючи про трагедію, як і місцевий музей, який саме відвідувала група іноземців.
– Я тоді жив і працював у Донецьку на шахті Засядька, – говорить ліквідатор Микола Самардак, – а зараз живу в Бердянську. Дуже змінився Чорнобиль з того часу. Подивіться, який порядок скрізь, не в кожному місті така чистота. Дуже самовіддані живуть тут люди. А взагалі-то дуже боязко – в мене «мороз йде по шкірі», коли бачу ці покинуті будиночки, де колись жили люди.
Після відвідання пожежної частини бійці якої свого часу, без перебільшення, врятували світ, ми попрямували до оглядового майданчика зруйнованого реактора. Поряд з саркофагом побачив хлопчину, який представився Валерієм Ткаченком, бригадиром монтажників зі Славутича (на фото).
– Ми «женемо» тут технологічну споруду саркофагу: монтуємо опалубку, зводимо стіни, – говорить він. – Ця споруда обслуговуватиме реактор: демонтаж та наступні роботи, що вестимуться вже безпосередньо під аркою саркофагу.
У цей час дозиметр показував 539 мікрорентген, тобто, за даними фахівців, тут можна знаходитися 200 годин на рік.
– Чи не страшно вам тут працювати?
– Та ні, звичайний будмайданчик.
– А чи довго ви тут?
– Уже третій рік .
– А свій фон вимірювали?
– Звичайно, все в нормі.
– А чи були тут якісь надзвичайні ситуації?
– В нашій організації – ні, а взагалі-то було, що хтось заходив у «пляму». Тоді все дезактивується, миється та випалюється. Одяг утилізується, а людина все з себе змиває.
– І скільки ви ще збираєтеся тут бути?
– Добудуємо й поїдемо. Всю роботу постараємося виконати за рік.
… Місто-привид Прип’ять зустріло нас повною тишею. Багатоповерхівки «зрослися» з деревами, а з-за дерев «виглядає» телефонна будка. На центральному майданчику міста з асфальту ростуть кущі…
– До Чорнобильської катастрофи в Прип’яті було краще забезпечення, ніж навіть у Москві, – розповідає заступник голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів Чорнобиля Павло Шевчук. – Ви коли-небудь при Союзі банани бачили? А тут вони були постійно. Це було тоді наймолодше місто, де гуляли мами з діточками, у будинках було найкраще планування, суцільний експеримент, бо робилося все з нуля під атомну станцію, яка, в свою чергу, мала власні хлібокомбінати, відгодівельні господарства, зарплати були в атомників найбільші, і треба було ці гроші якось витрачати. Тут автівки були практично в кожній сім’ї. А зараз це диво-місто стало привидом. Подивіться на цей покинутий готель, колись тут зупинялися члени урядових комісій. На будинку при в’їзді в місто я щойно бачив самі утримувачі плакату і добре пам’ятаю той плакат – «Кожному будинку – мирний атом». Тож не треба зайвих базікань, краще залучати в цю справу іноземні інвестиції, бо від атомної енергетики ми нікуди не дінемося. Інша справа, що треба робити все безпечним. Бо справа не в самому реакторі, а в халатності наших людей. Сьогодні сюди прибули сотні ліквідаторів, харків’яни обіцяли приїхати після 9 травня, запоріжці хочуть привезти сюди вдів ліквідаторів. Зараз тут в основному – пожежні, правоохоронці та військові.
– Пройшло вже 29 років з того часу, як я «воював» тут зі злочинцями, – розповідає полковник міліції у відставці Георгій Сорока з міста Дніпрорудного. – Я щойно зайшов у Чорнобилі до райвідділу, де був першим заступником начальника Прип’ятського УВС по Чорнобилю та відповідав за Прип’ять та охорону громадського порядку навколо атомної станції. Мені було тоді 33 роки. Затримували будь-яких мародерів, навіть працівників міліції, які обкрадали покинуті квартири в Прип’яті. Один капітан з Одеси організував тут угрупування, яке займалося подібним. Цілу вантажівку, яку вони завантажили вкраденим, ми затримали при виїзді з Чорнобиля. І ще один резонансний випадок – обікрали тоді місцеву церкву. Винесли величезні дорогоцінні ікони, які планували передати Печерській Лаврі. Нам вдалося затримати мародерів, якими виявилися так звані «партизани», яких нагнали тоді сюди з усього колишнього СРСР.
До речі, прогулюючись у центрі Прип’яті, біля одного з покинутих будинків я побачив цілу купу металу (порізані чавунні труби), знесені на купу та готові до відправки. Але це вже зовсім інша історія.
Автор: Євген ПАНТЕЛЕЄВ
