У купе поїзда нас четверо – всі до Києва. Після перевдягнення – спільна вечеря. Дістаємо, що кому Бог послав, знайомимося – хто та звідки. Їдуть до столиці лікар, вихователька дитсадка, священик і журналіст. Як кажуть, повний комплект.
На столику – хліб і до хліба. Запах свіженьких огірків перебиває навіть копченого оселедця. А священик Святослав дістає ще й шматок сала з прорістю, в чотири пальці товщиною. Хтось питає його, чи можна по двадцять крапель.
– Я сам не п’ю, – каже він, – але й нікому не забороняю. Головне – щоб не до свинячого крику…
Повечеряли смачненько. А коли вже стали прибирати зі столу, священик запитує:
– А як вам сало з жеребця?
У нас усіх трьох – квадратні очі. А вихователька навіть долонею рот уже прикриває – їй зле. Тоді Святослав просить вибачення й пояснює:
– Наше село так звалося – Жеребець. Аж до 1935 року. Там же, на Оріхівщині в Запорізькій області, й річка з такою назвою – ще запорожці нарекли. А коли вбили Кірова, ним перейменували населений пункт, слава Богу, до річок більшовики не добралися…
І тоді лікар, який до цього майже весь час мовчав, продекламував фольклорне:
Огірочку ти мій,
Помідорчику!
Сталін Кірова стріляє
В коридорчику.
А вихователька дитсадка, вже усміхаючись, додала:
Тільки Кірова убили –
Хлібні картки відмінили.
Треба й Сталіна убить,
І народи будуть жить!
…Декомунізація почалася в умах людей. До речі, замість села Кірового на карті тепер буде Таврійське.
