У купе поїзда нас четверо – всі до Києва. Після перевдягнення – спільна вечеря. Дістаємо, що кому Бог послав, знайомимося – хто та звідки. Їдуть до столиці лікар, вихователька дитсадка, священик і журналіст. Як кажуть, повний комплект.

На столику – хліб і до хліба. Запах свіженьких огірків перебиває навіть копченого оселедця. А священик Святослав дістає ще й шматок сала з прорістю, в чотири пальці товщиною. Хтось питає його, чи можна по двадцять крапель.

– Я сам не п’ю, – каже він, – але й нікому не забороняю. Головне – щоб не до свинячого крику…

Повечеряли смачненько. А коли вже стали прибирати зі столу, священик запитує:

– А як вам сало з жеребця?

У нас усіх трьох – квадратні очі. А вихователька навіть долонею рот уже прикриває – їй зле. Тоді Святослав просить вибачення й пояснює:

– Наше село так звалося – Жеребець. Аж до 1935 року. Там же, на Оріхівщині в Запорізькій області, й річка з такою назвою – ще запорожці нарекли. А коли вбили Кірова, ним перейменували населений пункт, слава Богу, до річок більшовики не добралися…

І тоді лікар, який до цього майже весь час мовчав, продекламував фольклорне:

Огірочку ти мій,

Помідорчику!

Сталін Кірова стріляє

В коридорчику.

А вихователька дитсадка, вже усміхаючись, додала:

Тільки Кірова убили –

Хлібні картки відмінили.

Треба й Сталіна убить,

І народи будуть жить!

…Декомунізація почалася в умах людей. До речі, замість села Кірового на карті тепер буде Таврійське.