Його руки золоті, а в очах сяє вікова мудрість. Своє 90-річчя відсвяткував заслужений моторобудівник, ветеран праці Іван Іванович Понамарьов. Його життя розділене навпіл: страшні роки війни з імперіалістичною Японією та 35 щасливих років праці на ПАТ «Мотор Січ».

Іван Іванович – не з тих людей, що живуть лише минулим, але у ювілей він поділився з нами своїми спогадами.

Дізнатися гіркоту втрати і подорослішати хлопчикові Вані довелося занадто рано. Коли йому було 6 років, помер його батько, а через два роки з життя пішла мати.

«Залишилося нас дев’ять душ: п’ять сестер і четверо братів. Старші сестри вийшли заміж і жили окремо. Глухонімий брат 1923 року народження з нами теж не жив, він поїхав у місто Калач і там навчався. Вся відповідальність за молодших лягла на плечі старшого брата, якому на той момент ледь виповнився 21 рік. Він працював бригадиром тракторного загону, годував нас, одягав і взував. Але й ми намагалися підтримати одне одного. Наприклад, ще один мій брат працював на пасіці бджолярем. Тим часом я стежив за господарством, найчастіше пас нашу корову, доглядав за свинями. Не цурався хатніх справ. Добре, хоча б школа була в нашому селі Семенівці (Воронезька область), і за знаннями не доводилося ходити далеко. У цій же школі навчалися мої молодші сестрички. Іноді я допомагав їм з уроками. Найбільше в школі мені подобалися арифметика, географія та російська мова», – згадує своє дитинство Іван Іванович.

Із закінченням школи у 1943 році Івана Понамарьова забрали до армії, служба в якій закинула його на Далекий Схід, на війну з імперіалістичною Японією. Служив він у складі першого далекосхідного фронту – 300-а дивізія, 1053 стрілецький полк, 8-а рота, третій взвод. Був командиром відділення в званні сержанта. Війна залишила першу сивину на скронях, шрами та кілька медалей на піджаку.

«На Далекий Схід ми їхали в поїзді цілий місяць. За цей час зовсім не відбувалося нічого цікавого. В дорозі вдавалося вийти хіба що в їдальню, де нас годували. Було дуже важко провести цілий місяць в замкнутому просторі без руху. Не пасти духом допомагали тільки товариші, шкода, прізвищ їх я вже не пригадаю. Нарешті нас вивантажили на станції Лужки. Казарму нам облаштували зі старої стайні. Там нас відмили, переодягли і відправили воювати з японцями.

Кілька історій найсильніше врізалися в мою пам’ять. Ніколи не забуду, коли мене як командира і моїх хлопців відправили відбивати захоплену японцями будівлю. Наказ був оточити ворога і знищити. Нас було 26 хлопців, ми оточили будинок, і один мій товариш запропонував японцям здатися. Але японці здаватися не захотіли. Тоді й відбулася сцена, яка нас шокувала. Розуміючи, що шляхів до відступу в них немає, японці з вибухівкою в руках стали стрибати з третього поверху і вибухати. Усі самі себе знищили. Нас нікого не зачепило.

Незабаром я пізнав і японську хитрість, коли ми наступали. Там росла здоровенна капуста, так один японець під цю капусту підліз і закопався. І я як раз наткнувся на нього. На щастя, виявився швидшим і майже механічно випустив чергу з автомата.

Ще одного японця нам вдалося захопити в полон. І якраз наш командир полку на машині під’їхав. Командир звернувся до нашого перекладача: «Скажи йому, якщо він хоче жити, нехай скаже, що кине воювати, тоді я не буду його розстрілювати». А японець, коли все вислухав, вдарив себе в груди і впевнено сказав російською: «Стреляй!», за що поплатився життям.

Під час одного з наступів у перестрілці я отримав поранення в голову, яке зробило мене інвалідом першої групи. Але зараз рани мене не турбують», – розповів Іван Понамарьов.

Коли війна закінчилася, радянських солдат переправили в місто Артем на Далекому Сході. Там був табір військовополонених японців, яких змушували працювати на вугільній шахті. Іван Іванович був для них наглядачем і стежив за порядком.

«Звичайно, жалість до них, як до людей, була, але вони не дуже-то цю жалість сприймали. Я звернув увагу, що японці страшні чистюлі: до казарми взутими ніколи не зайдуть, перед казармою роззувалися і в капцях заходили всередину. Так що чистота там була блискуча. І на роботі вони працювали добре», – посміхнувся він.

У 1947 році наш герой поїхав до себе на батьківщину в село Семенівка. Там він одружився на своїй коханій, красуні Марії Семенівні. Вона була родом із Запоріжжя, тому незабаром пара переїхала до нашого міста. У 1951 році Івана Понамарьова демобілізували, а в 1953 році він влаштувався учнем слюсаря на завод «Мотор Січ».

«Коли я прийшов на завод, мені сказали, що потрібні слюсаря, тому я і влаштувався на затребувану посаду. Жодного разу я не шкодував про свій вибір, тому що робота мені дуже сподобалася. Я робив трубопроводи різної конфігурації для двигунів, старався з усіх сил. Ми гнули трубки на згинальних пристроях, потім перевіряли їх на інших пристроях. Контроль за роботою був серйозний. Адже наші трубопроводи ставили в мотори на літаки, але я завжди був відмінником якості, змінні завдання виконував на 110-120%, і навіть отримав за свою роботу звання «Майстер – золоті руки». Занесений до книги пошани заводу і цеху за хорошу працю, неодноразово заохочувався в наказах цеху і заводу», – поділився ювіляр.

Фотографію Івана Івановича часто можна було побачити на дошці пошани. Після відходу на пенсію, він забрав це фото, і тепер воно висить на покуті поруч з фотографіями сім’ї, щоб нагадувати про робочі дні на рідному заводі. У Івана Понамарьова дві прекрасні доньки Валя і Таня, вже дорослі онуки та чудові правнуки. Як і завжди, вони приїдуть в гості зустрічати день народження батька і діда разом. Єдине, що засмучує ювіляра, так це неспокійна ситуація в країні. Іван Іванович завжди дуже уважно перечитує безліч газет, щоб бути в курсі останніх новин. Він позначає прочитані матеріали, намагаючись нічого не випустити з уваги.

«Неспокійно мені, нікому ці бойовики життя не дають! – з гіркотою говорить старий. – Люди гинуть, будинки горять, все розбивають. Фронт недалеко, а у нас ДніпроГЕС, атомна станція, не дай боже щось трапиться».

Але напередодні Дня народження сум не так гризе Івана Івановича. Він з посмішкою згадує дружину і з надією чекає рідню та представників рідного 6-ого цеху до себе в гості з подарунками.

Ми бажаємо йому міцного здоров’я і мирного неба над головою, прожити як мінімум до ста і ділитися своїм досвідом і мудрістю з іншими.

Марина БОТНАРЕВА, фото автора