Сергій Фурсов
– А хіба міг я бути іншим того часу, що вирував, вселяв надію, спонукав до дій? – каже Сергій Олександрович.
Вдивляюсь у вольове обличчя й добрі очі чоловіка і розумію – не міг.
… Початок 90-х, як мовиться тепер, уже минулого XX-го століття. Україна (і не лише вона) – на порозі змін. І такі, як Сергій Фурсов романтично, щиро, розхристано в тверезому розумінні слова повірили цим довгоочікуваним змінам.
– Починав сержантом у патрульно-постовій службі Орджонікідзевського райвідділу міліції, – згадує мій говіркий співрозмовник, – потім став дільничним. Невдовзі обрали секретарем комсомольської організації. Фактично цілий день пропадав на роботі – де сили брались і не збагнути!..
Йому так хотілось змінювати по-справжньому все довкола, щоб повірили йому, щоби якась творча жилка з’явилась у непростій роботі, особливо молодих побратимів з міліції.
До речі. Перший в Орджонікідзевському райвідділі міліції вокально-інструментальний ансамбль створив саме Сергій Фурсов. У міліції заспівали-заграли? А чому б і ні? Засприяли в новації беручкому комсоргові начальник райвідділу Віктор Оробченко, спеціаліст дитячої кімнати міліції Любов Чухновська, інші активісти громадської роботи.
Непересічність хлопця помітив Олександр Поляк, що служив в обласному УВС, скерувавши Сергія до УВС м. Запоріжжя. Незабаром його на альтернативній основі тутешня молодь обирає своїм комсомольським лідером. “Що ж, не звикати!..” – подумалось йому тоді. Молодих він очолював у Орджонікідзевському райвідділі. У міському відділі просто масштаби більші.
З головою, як кажуть, поринув у роботу, і комсомольсько-молодіжну зокрема. З одного боку – розкриття серії особливо важких злочинів (арешт непоодиноких “авторитетів”, рецидивістів, картярів тощо), з іншого – розв’язання непростих проблем молодіжного середовища (побут, дозвілля, новий погляд на політдиспути і таке подібне).
Сергій Олександрович буквально спалахує, його рухи стають рвучкими, коли згадує про пору організації, становлення газети “Запорозька Січ”, політклубу “Запорізька Січ”.
– Тоді я вже був депутатом Запорізької міської ради. Підтримував Народний рух України, Демплатформу в КПРС, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Українську Гельсінську спілку, що з часом трансформувалася в Українську республіканську партію. Сприяв Демократичній партії України, різним позапартійним громадським об’єднанням. У такому річищі гуртував навколо себе молодих міліціонерів міського УВС. Це, звісно, не сподобалось місцевим партноменклатурникам…
Викликаючи комсорга, члена парткому на різноманітні засідання політвідділу, партбюро “старші товариші” оудливо хитали головами – як це він може виступати на якихось мітингах, де збираються здебільшого до певної міри диваки, неврівноважені, а то й просто хворі.
– Так ці “правильні й врівноважені” називали сміливих відчайдухів-реформаторів Юрія Василенка, Євгена Костенка, Миколу Дуденка, Сергія Айбабіна, Костянтина Лямцева. Поволі мене почали присоромлювати все відвертіше, нарекли опозиціонером. Для початку, сфальсифікувавши вибори, не обрали секретарем комсомольської організації. Далі – перевели працювати в Орджонікідзевський райвідділ. Спробували було “пришити” неповну службову відповідність. А я ж тільки-тільки заочно закінчив Київську вищу школу міліції, наслухавшись там сміливих, незаяложених лекцій Григорія Омельченка і Олександра Ємця. Якось відчув, що за мною стежить недремне око КДБ… До міськради хтось постійно підкидав “листи виборців” про мою депутатську безвідповідальність. Одного разу виборці прийшли до міськрадівських стін з плакатами “Руки геть від Фурсова!”, “Не чіпайте нашого Фурсова!”. Слава Богу, мене захищала депутатська група в міськраді “Відродження”, голова міської ради Юрій Бочкарьов – Царство йому Небесне… Одна місцева газетка в розгорнутій публікації ні сіло ні впало назвала мене злочинцем. До чергової частини Жовтневого РВВС невиправдано, підступно у серпні 1991-го доставили мене… Ясна річ, потім офіційно керівництво райвідділу вибачилось, принагідно, на першій сторінці “Запорозької Січі”, мовляв, сталося непорозуміння…
– Не розчарувались опісля всього цього? – запитую Сергія Олександровича. – Як зустріли проголошення України незалежною?
– Розчарування не було. Був смуток, біль, що оті “старші товариші” – зовсім не товариші. Думають лише про своє благо. Їм не важливо – влада радянська чи українська, головне, щоб влада. І годівниця при ній. Незалежність України зустрів піднесено. Радість повнила все єство. Переконаний: незалежність має бути серцевиною кожного народу. Вона дає волю, сподівання, гідність.
… Під завісу 90-х Сергій Фурсов виїхав до Росії. Місто Мценськ. Так і хочеться кпинити: міліціонер Мценського повіту… Пан Сергій – людина з добрим почуттям гумору. До виходу на пенсію служив у тамтешньому міському відділі внутрішніх справ. Був депутатом міськради. Разом із дружиною Наталією виховали двійко синів – старший Альберт трудиться в одній із електронних компаній в Москві, молодший Олександр пішов стежиною батька, служить у Москві міліціонером, а нині вже поліціянтом. Став капітаном. Найбільше їхнє щастя – звабливі онучки Аліна, Лілія, Софія.
– Життя налагодилось, вдалось! – Усміхаючись, з лукавинкою мовить Сергій Олександрович, – от лише Запоріжжя не відпускає. Це дивне місто із високими тополями і димами заводських труб завше зі мною. Щодень, щохвилини бодай подумки лину до нього. На береги гордого Дніпра, до матері-Хортиці, до незрадливих друзів, у щемливу молодість…
