За мирного життя запоріжець Андрій Куликов (на фото – праворуч) працював на «Мотор Січі», у вільний час ходив до спорткомплексу «Стріла», де качав м’язи, тягаючи залізо. Та коли з Києва почали транслювати спершу революційні події, а потім вторгнення росіян у Крим та на Донбас, як і багатьом українцям, йому це не сподобалося. Хотілося допомогти Батьківщині, виконавши свій військовий обов’язок. Проте деякий час перебував у роздумах, адже у хлопця сім’я, а вона проти. Але в кінці 2014 року Андрій сам пішов до військкомату і попросив, щоб забрали в армію. А там сказали, що на 2 дні запізнився
Під першим мінометним обстрілом
Справа в тім, що тоді вже закінчилася мобілізація третьої хвилі, а на четверту, в лютому 2015–го, він був одним із перших у списках. Тож Андрій попав нарешті, куди хотів.
Два тижні пробув з новобранцями в учебці Миколаєва, подивився, як він говорить, на смішних людей, що разом з ним понабирали – один косий, інший кривий, і зеків-добровольців ціла купа. З ним потім служив навіть напівсліпий хлопець. Були й інваліди. Після учебки їх усіх привезли до Волновахи, а менше ніж за добу військові вже перебували в Гранітному. Не пройшло і дві години, як новобранці потрапили там під перший в їхньому житті мінометний обстріл.
– І які враження?
– Спочатку цікаво було від усього цього, адже все для нас нове, а потім потихеньку стали входити в курс справи і буквально через два дні ми вже вступили в перший свій бій. Спочатку по нам трохи відпрацювали 122-гі міномети противника, здебільшого, щоб «покошмарити». Били з посадки, в яку щойно зайшли – спершу по нашим далеким позиціям, а потім і по окопах, де знаходилися ми. Це в них така розвідка боєм, як вони люблять потім говорити на своєму телебаченні.
– Багато у вас було таких боїв?
– Так. Щодня на наші позиції прилітало від 16 мін і більше. А перестрілки з автоматів та іншої стрілецької зброї влаштовувалися через день. Їхні ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи) часто намагалися нас «кошмарити», але самі поверталися з бою не всі.
– Ви знали, хто саме перед вами стоїть?
– Так, місцеві стояли на тому блок-посту. Їх там знаходилось від 15 до 25 осіб, в залежності від змін. Там навіть служило два хлопчиська років по 16. Ми спостерігали за ними у біноклі. Один все кулемет РПК тягав за собою, який мало не волочився у нього по землі. А через місяць пацана накрило міною, – пригадує Андрій.
Також він розповів, що ці люди з блок-посту ділилися на 2-3 групи, підходили трохи ближче і з обох сторін стріляли аби куди. А ще до приїзду новобранців, тижні за два-три, вони пішли в наступ, щоб відбити село біля річки Кальміус. Наші хлопці від них відбилися і з десяток сєпарів там поклали. Майже всі вони виявилися місцевими, лише один офіцер був з РФ (Російської Федерації). Коли українські бійці позабирали трупи, то пішли в село, щоб дізнатися щось про цих людей.
– Де ваші чоловіки? – питають у жінок. – На заробітках, – відповіла одна із них. А після настання темряви ця ж жіночка на тачці забрала свого чоловіка і закопала у себе в городі.
– Це саме ті місцеві, які дуже хотіли Росію і в 2014 році пішли за нею. Два ополченця із наступавших виявилися з іншого села, ще два з Тельманово, три з Донецька… Загалом, збірна сепаратистів.
Опускайте зарплату, або ми відберемо підприємство
– Вони видають це як захист так званої ДНР?
– Так, як захист своєї землі, яка всіх годує. Навіть не знаю, на якому рівні свідомості у них закладено в голову, що нібито вони годують всю Україну. Тому ці люди і хочуть забрати свою землю, відокремитися від України і приєднається до Росії. Стверджуючи: «Це російська земля, це наша земля!»
– А як вони відреагували на те, що ДНР не визнає навіть Росія?
– Ну, деякі доcі ще сподіваються, а інші зрозуміли, що їх обдурили. Що так звана Динда-ринда – це ніщо. «Ми ось хочемо тепер в Україну, хочемо назад».
– А які у них взагалі були вимоги? Куди вони хотіли вас відсунути?
– Вони самі не знають, що хочуть. Звичайно, хтось все ще в соцмережах намагається дійти з Новоросією аж до Одеси, а ті, що стоять зі зброєю на «нулі», їм нібито землю свою захистити від укропів потрібно. Там деякі люди взагалі не розуміють, за що вони стоять.
– А справді, за що? Скільки їм платять?
– У 2017 році рядовому складу платили по 15 тисяч російських рублів. Офіцерам – від 20 до 25 тисяч. Наскільки мені відомо, одного часу там невеликі підприємства, що розміщені в районі Горлівки і Макіївки, стали видавати своїм робітникам зарплату по 13-14 тисяч рублів. До них одразу приїхали одиозні особи зі зброєю і сказали: «Опускаєте зарплату до 6 тисяч, або ми у вас відбираємо підприємство». Один з цих осіб проговорився, мовляв, на фронті їм уже ніким воювати. А коли зарплати вирівняються, то хто ж піде в ополчення? Навпаки, воїни починають перебігати на мирні підприємства подалі від куль. А їх таким чином «душать», і в людей немає вибору. Якщо у чоловіка сім’я і маленька дитина, то, з одного боку, їх теж можна зрозуміти, чому ідуть воювати. А було й таке, що з 2014 року він бігав з прапорами Росії та ДНР, захоплював приміщення СБУ в своєму місті, але його ідейності вистачило тільки до 2015 року, а потім у сєпара вже не було вибору.
Ідіть звідси, нехай тут стануть наші «мальчики»
– А жінки теж в їхніх рядах воюють?
– Так. Скільки разів спостерігав, були на позиціях і вони. Ходять всі з СВД (снайперська гвинтівка – авт.), нібито професійні снайперки. Але вони, скоріше, професіонали в іншому. Здебільшого стріляють «по горобцям», і слава Богу, побільше б їм таких косооких, – сміється бієць.
А загалом він підмітив, що в Донецькій області населення дуже змішане. А ще до 2016 року в боях на донецькому напрямку масово брали участь орки (російські війська – авт.), а зараз на «нулях» стоять лише місцеві ополченці і добровольці з Росії. Від військ РФ приїжджають іноді тільки невеликі рейдові групи, щоб влаштувати з нашими бійцями перестрілку.
– Але ж війська їхні залишилися в ДНР?
– Так, ближче до російського кордону, аби швидко підійти сєпарам на допомогу, якщо ми підемо в наступ. А так, у містах і на «нулі», наскільки мені відомо, їх немає – залишилися тільки куратори. У тих військових частинах, що вони створили в ДНР, тепер уже місцеві стають командирами бригад і комбатами, – стверджує колишній бієць АТО.
А ще піхотинець розповів про кумедний випадок, який стався з ними в кінці 2017 року біля Верхньоторецька. До них на позиції прийшла бабуся років за 80 і каже: – Хлопчики, чого ви тут стоїте? Ось наші «мальчики» (з ДНР) там стоять (і показує рукою). Підіть звідси, нехай вони тут стануть!
– І що ви відповіли на це бабулі?
– Як можна лагідніше сказали: «Ідіть додому! Тут небезпечно».
– А як з іншими місцевими ладнали?
– У різних населених пунктах по-різному бувало. Однак відсотків 80 того населення, що знаходиться на нашій території і «нулі», усе вже зрозуміли і тепер за Україну. До когось це дійшло, коли їх обстрілювали сєпари, у когось родичі живуть у ДНР, і вони спілкуються між собою. Ті вже й самі не проти повернутися в Україну або хоча б втекти звідти, але хто покине свій будинок і все добро, що нажив?
У них друге Придністров’я – ці люди нічого вже зробити не зможуть
– А де вам доводилося жити?
– У нас були такі позиції, що бійців, звичайно, потрібно було змінювати. Тож на передовій жили в бліндажах. А біля Докучаєвська взагалі жили в бліндажі, який знаходився біля цвинтаря.
– Вас це напружувало?
– Тільки перші два дні нам було якось не пособі. Увечері виходиш, місяць світить і хрести стоять… А потім звикли. Похоронних процесій там уже не відбувалося, оскільки кладовище знаходилося в «сірій зоні» і там вже не дозволяли ховати.
– А в поминальні дні хтось приходив?
– Ніхто. Кладовище повністю закрите, і його ніхто не відвідує.
– У дощ ваш бліндаж протікав?
– Ні. Їх робили на совість. Перекривали в три-чотири накати: гідроізоляція, земля, скати, камені, знову земля… Крили добре, і всередині завжди було сухо.
– Адже вам і взимку доводилося там жити?
– Так, було цілком стерпно. Стояла одна буржуйка на 6-8 чоловік. Звичайно, на позиції розвозили дрова, воду, їжу і все необхідне. А одного разу ми жили в підвалі училища, яке розбила артилерія противника. Ну, а підвал там, як бомбосховище.
– Як настрій у наших хлопців?
– Відмінний. Ми завжди воювали з посмішкою. Звичайно ж, часом хочеться додому, побачити сім’ю. У нас же не як у строковиків, а через кожні 45 діб можна взяти на 10 діб відпустку додому.
– А Ви й строкову служили?
– Так, але мене комісували, і я не дослужив.
– Але Ви знову туди, раз з 4 хвилею брали «сліпих» і «горбатих»…
(сміється) – Ні, у мене не така вже й серйозна за здоров’ям була причина. Я ще раз комісію пройшов, і все відмінно.
– У кого зброя зараз краща?
– І в нас, і в них вона вся радянська. З того, що надали нашій країні американці: джипи, джавеліни, інше озброєння, я на фронті не бачив. У мене був «калаш» 1974 року випуску, РПК 1982 року та БМП «у віці». Ну, бачив я джипи – Нацгвардія на них їздила, яка стояла аж на третій лінії оборони. Також бачив нове українське обмундирування – форму, рюкзаки, бронежилети та нові автомобілі КрАЗи, що стали робити для армії, але це, знову ж таки, все у Нацгвардії. У ЗСУ нічого цього не було.
– Скільки така війна може тривати?
– Таке відчуття, що це друге Придністров’я. Поки Путін не піде від влади – це все буде продовжуватися. Місцеве населення на Донбасі, якщо навіть щось і захоче змінити, воно вже нічого не зможе зробити. Там уже в кожного третього зброя, а кожен четвертий служить. Якщо навіть люди піднімуть бунт, він зажене туди свої війська, що стоять під кордоном, і все це швидко заспокоять. На початку 2017 року в них навіть був рейд, при якому вилучали всю зброю у тих, хто вже не служить або в цивільних, у кого вона була. Можливо, якийсь бунт вже намічався, раз там так зробили.
– Які ціни на харчі та одяг біля «нуля» в порівнянні із запорізькими?
– Практично такі ж. Однак їм важко все це купувати, оскільки в багатьох селищах панує безробіття – у половини людей немає постійного місця роботи. Якщо десь і є один-два фермера – вони у них підробляють. І то, якщо поля останнього десь подалі від фронту. Адже там дуже багато фермерів, на чиїх полях ведуться бої.
– А ті поля, що в «сірій зоні»?
– Туди, по-перше, нікого не пустять, а, по-друге, вони практично всі заміновані. А ось від «нуля» і до нас в тил поля чисті.
– Ви самі після демобілізації повернулися на завод?
– Ні, і навіть не хочу туди повертатися. Ми з кумом уже другий місяць поспіль намагаємося запустити виробництво тротуарної плитки в місті.
– А на фронт знову не тягне?
– Ще й як! Тому стою ще перед вибором – довести до справи виробництво плитки чи готувати рюкзак на Схід. Я вже і хлопцям, що на Донбасі, телефоную – сумую за ними, – запевняє Андрій.
Коротка довідка. Андрій Куликов – служив у 72 бригаді ЗСУ з лютого 2015 року до квітня 2018-го. Командир БРДМ (бойова розвідувально-десантна машина мотопіхоти). Має президентскі нагороди – медаль та грамоти.
