Кожного року в День пам’яті жертв політичних репресій ми пригадуємо загиблих, закатованих, зневолених у концтаборах, засланих на чужі далекі землі безжальною репресивною машиною радянської влади.
В серці Запоріжжя на вулиці з історичною назвою Олександівська стоїть прихований між будинками пам’ятник. Він встановлений на знак пошани тим українцям, що загинули від рук комуністів у часи Великого терору 30-50 років ХХ ст. Не випадково обрано місце, адже тут колись була катівня НКВС. Саме тут 19 травня пройшов мітинг-реквієм за участю представників міської та обласної влади, релігійних конфесій, громадських об’єднань, студентів місцевих університетів.
У пам’ять загиблих біля пам’ятника поклав квіти керуючий справами міського виконавчого комітету Запорізької міської ради Роман Омельянович. Він зазначив, що в історії України є багато трагічних сторінок, й одна з таких – трагедія світового масштабу – політичні репресії радянського режиму.
– Скільки тисяч українців стали жертвами: дехто розстріляний, засланий у далекі краї, й доля їх досі невідома. Це страшно. Страшно, що ці уроки не завжди вдається уникати в нашу епоху. Хочеться побажати, щоб всі українці, справжні патріоти, ті, хто захищає наші кордони, й ті, хто живуть у мирних містах, відстоювали не лише свій суверенітет та свободу, а й честь та гідність. Ми маємо поважати одне одного й не допускати того, що сталося раніше на нашій землі, – зазначив Роман Омельянович. Він закликав вшановувати й пам’ятати події та жертв політичних репресій радянського режиму.
Згадати своїх близьких прийшов учасник боротьби за незалежність України у 80-90 роках Рябцев Костянтин. В ці скорботні дні чоловік згадує своїх пращурів: як і більшість, його родину не оминули репресії. Все майно його дідуся, заможного голови волості, після революції опинилось у колгоспі. Син «кулака», майбутній батько Костянтина Костянтиновича, мусив піти працювати у колгосп, адже родич-зрадник став більшовиком й суворо наказав: «Іди, бо гаплик». Та цих страждань було мало – пішла хвиля другого розкуркулення. Батько отримав «вовчий білет» і не мав права на працевлаштування. Спробував влаштуватися на птахоферму, та директор, дізнавшись, що він репресований, – вигнав… Потім були голодомор та війна, з якої він повернувся живим. Старий все життя у собі тримав трагічну історію родини й розповів її синові лише у 80-х роках.
І таких схожих та, на жаль, загублених історій – мільйони. Їх вже нема кому розповісти. Та ми пригадуємо засуджених, сотні тисяч безвинно розстріляних за непогодження у формуванні держави. Ми пам’ятаємо ці гіркі втрати на шляху до Свободи та Незалежності нації.
Пам’ять тих, кого вже немає, учасники мітингу вшанували хвилиною мовчання та поклали квіти біля пам’ятника. А представники релігійних конфесій провели панахиду за загиблими.
Дарина Буцанова
Фото Володимира Шеремета
