Після отримання довгоочікуваного диплому психолога, колишня студентка ЗНУ Тетяна Авальяні, як і більшість студентів, ще не знала як складеться її кар’єра. Перше, що спадало на думку – приватний кабінет, індивідуальні консультації. Про переваги, недоліки, складності дівчина тоді не задумувалася – здавалося, була готова до всього й зі всім впорається…
Та не встигла молодий спеціаліст зібратись з думками, як пропозиція щодо роботи надійшла сама. Допомогла колишній викладач, яка порекомендувала Тетяну у відділ психологічного забезпечення ГУ ДСНС. Так все й почалося…IMG_9464
Що представлятимуть собою трудові будні психолога ДСНС – Тетяна не знала, але з нетерпінням хотіла використати на практиці знання, які протягом років здобувала в університеті.
Робота психолога – це робота з людьми. Надзвичайні ситуації бувають різного характеру та тяжкості, тому необхідно одразу зорієнтуватися й оперативно відреагувати.
– Є два напрями роботи: моніторинг та діагностика психічного стану рятувальників та надання психологічної допомоги населенню, яке опинилося у надзвичайній ситуації. У повсякденній роботі це поїздки до пожежних частин, де я спілкуюся, проводжу тестування, тренінги, консультації, перевіряю новачків на психологічну придатність у надзвичайних умовах. У роботі з населенням все залежить від надзвичайної ситуації, в якій опинилися люди: це і допомога родичам загиблих, й психологічне супроводження людей, яких евакуювали з місця події тощо.
Рятувальники – хлопці сильні, витривалі, тож здається, вразити й здивувати їх важко, адже специфіка роботи завжди відкриває перед очами різні страшні картини та людське горе. Але бувають випадки, які вражають та в’їдаються у пам’ять.
– У нас було тяжке ДТП: при виїзді з заправки легковик зіштовхнувся з вантажівкою. В автівці за кермом сидів чоловік, поряд дружина, а на задньому сидінні було дитяче автокрісло з немовлям. Скоріш за все дитинка заплакала, й мати взяла її на руки. Удар був сильним – батько та мати загинули на місці. Дитина вилетіла з авто й рятувальники сподівалися, що зможуть допомогти. Та фізичні рани були несумісні з життям, – згадує Тетяна.
В той день у частині психолог якраз проводила тестування. Хлопці повернулися втомлені та засмучені. Тетяна зрозуміла – необхідна допомога. Кілька годин вони розповідали про побачене, були обурені: дитяче крісло було цілим й дитина могла вижити! Можливо, якщо б правила техніки безпеки не порушували, вижила б мати, та гадати було пізно, а на душі був камінь.
– Я їх вислухала. Говорили різне, згадували власних дітей, казали, що ніколи не будуть їх возити поза кріслом, що взагалі їздити швидко не будуть тощо. Тоді ми впорались.
Буває, що вчасно не почута проблема може мати наслідки: безсонні ночі, порушення серцевого ритму (тахікардія). Тому поряд з молодими рятувальними завжди старші товариші, які допоможуть, а у старших товаришів – психологи.
Та й у психологів бувають важкі дні. Був випадок, який надовго в’ївся у пам’ять Тетяни. Сталося це близько 6 років тому.
Літо, спека, сяє сонечко. Дзвінок – Тетяну викликають на психологічне супроводження. Їхати довелося до «Ашану». За супермаркетами на Набережній невеличкий дикий пляж, на якому влітку часто збирається молодь, – туди й відправилися рятувальники.
Приїхавши, Тетяна була вражена: перед нею була налякана дванадцятирічна дівчинка. Поряд – жінка, яка витягла її, потопаючу, з річки. А от врятувати подружку дитини – не встигла. З води бездиханне тіло витяг рятувальник, та було пізно.
Тетяна мала зустріти батьків обох дівчат. Але спершу мала якнайшвидше надати допомогу врятованій. Налякана дитина більш за все боялася реакції своїх батьків та батьків подружки. До того ж крізь сльози дівчинка звинувачувала себе, адже саме вона запропонувала поїхати крадькома на пляж.
– Я почала розмовляти з нею, щоб впевнити, що у трагедії немає її провини. Зробити це було вкрай необхідно, адже дівча могло замкнутися у собі. Відкрилася вона лише, коли побачила свою маму. Батьки також були розгублені й не знали, як реагувати: з одного боку вони раділи, що з їх дитиною все добре, а з іншого – поряд під білим простирадлом лежала її подружка, й подумки вони думали, що це могла бути їх дочка. Зрештою у матері почалася істерика.
Тетяна допомогла матері дівчинки заспокоїтися (знов у нагоді трапилася валіза). Прибули й батьки загиблої. У душі були сподівання, та, коли вони побачили та почули, що відбулося, тіло наче заклякло – вони впали в ступор. Зрештою довелося чекати лікарів, щоб вони надали допомогу.
Тетяна зізнається – після того випадку їй важко виїжджати на виклики, де є загиблі діти. Серце молодої матері розривається, коли очі бачать, що у непередбачуваних ситуаціях гинуть найменші.
Ще одна частина у роботі психолога – суїцидальні випадки. «Чому, навіщо, як?» – ці питання завжди виникають, коли ми чуємо про подібну трагедію, що вже відбулася. Вони завжди нас шокують, нам страшно про них говорити, але все ж вони є. На жаль, як зазначила Тетяна, якщо людина твердо вирішила піти з життя – вона це зробить, незважаючи ні на що.
– Суїциди діляться на два типи. Перший: істинний – людина має твердий намір і зробить це тоді, коли ніхто не знатиме. Він незворотній. А є демонстративні суїциди, які скоріш для того, щоб привернути увагу, – розповідає психолог.
Коли до диспетчерів служби надходять подібні дзвінки, їх одразу переадресовують Тетяні. На другій хвилині розмови виявляється, що 90% з них – це жарти, але психолог все одно має відреагувати.
Якщо поступає виклик, що десь людина має намір покінчити з життям, Тетяна виїжджає на місце. Більшість таких випадків – це демонстративні суїциди, при яких достатньо поговорити з людиною.
Що ж підштовхує людей? Ситуації різні. До речі, у більшості випадків – це чоловіки віком від 20 до 50 років.
Так, прибувши на один з викликів, Тетяні довелося разом із рятувальниками знімати з підвіконня молодого парубка. Хлопець був у секті, й під час скайп-конференції отримав «команду». Залізши на підвіконня голяка, він то щось вигукував, то з кимось розмовляв та мав намір стрибнути. Кімната «летуна» була обклеєна піктограмами, висіла «шамбала», стояли свічки, навколо були сатанинські книжки.
– У хлопця були галюцинації. Мабуть, він прийняв якісь наркотичні засоби, – згадує Тетяна. – Він бачив лапи, чортів. Навіть намагався зняти з власної матері обручку, бо вирішив, що це «кільце диявола». Ми його все ж зняли з вікна та відправили під холодний душ. Через хвилин десять він почав приходити до тями й нічого не пам’ятав. Я порекомендувала батькам звернутися до спеціалістів і прибрати все це «диявольське» приладдя, й навіть відключити Інтернет.
Ще один випадок – чоловік, закодувавшися від алкоголю, знехтував рекомендаціями. У власній кухні він сів на вікно й намагався стрибнути. Тетяна стояла за шість метрів від нього й з коридору розмовляла протягом двох годин. Наближатись чоловік не дозволяв – погрожував стрибнути.
– Щоб підійти ближче, мені необхідно було його відволікти. Він дуже хотів доньку, й ми з ним розмовляли, якою вона буде: які будуть кіски, бантики. Коли я пройшла половину шляху – зайшов мій начальник. Він був у формі й це стурбувало чоловіка. Зрештою довелося зняти бушлат, і ми удвох почали стягати його. Та він усе пручався, на хвилину здалося, що ми всі впадемо. Та все обійшлося без пригод.
Був ще молодий хлопець, який заліз на міст. Він зателефонував до диспетчерів, й на місце виїхали патрульні. Мене з’єднали з ним по телефону, й ми близько півгодини розмовляли. Спочатку я вмовила його не стрибати: «Ось ти стрибнеш, зупиниться рух, люди запізняться на роботу, діти – у школи. Навіщо?», – і це подіяло. Потім ми почали розмовляти на звичайні теми: роботу, близьких, кохання. Так продовжувалося доти, поки не приїхали патрульні. Через кілька днів хлопець мені подзвонив і подякував. Це було вперше, коли мені подзвонили. Виявилося, що в той день його звільнили та вигнали з гуртожитку, й в один день він залишився на вулиці. На момент розмови все вже налагодилося, – розповіла психолог.
Дивлячись на молоду, тендітну Тетяну, важко представити, як вона порається в таких повсякденних «робочих буднях». Те, що звичайній людині здається страшним сном, психолог бачить чи не щодня й намагається допомогти кожному.
– Мені подобається моя робота. Якщо ти допоміг хоч комусь – на душі одразу легко. Розуміння, що ти потрібний та твоя робота важлива – неоціниме, – сказала психолог.
Та й всесильному психологу потрібно іноді відволікатися. Після особливо складних випадків (а їх за 13 років роботи було близько чотирьох), Тетяна намагається зібратися, відпочити та відволіктися завдяки пазлам. У кабінеті психолога є окремий стіл, де вона збирає пазли. Всі це знають та з розумінням відносяться, коли колезі необхідно усамітнення.