Є така організація як “Журналістський фонд”, і щоби пишуча та знімаюча братія вже зовсім не закисли на місцях своєї роботи, представникам ЗМІ періодично організують поїздки по регіонах України. Щоб і людей побачили, і, може,  себе показали, а ще поділилися побаченим вже із своїми земляками. Однією із таких поїздок став візит представницької делегації на Волинь. Туристичну перлину України з її Шацькими озерами, святинями і старожитностями, а головне, з людьми, якими не лише можна пишатися, а й дивуватися: як їм все вдається зробити, а у нас то руки не лежать, то грошей чортма, а то й просто депресняк задавив…

Замість передмови

Але до Волині – це в самому кутку України, поряд з Польщею та Білоруссю – ще потрібно дістатися. Як з’ясувалося, сьогодні у нас лише дві біди – війна, котра забирає наших найкращих, та “Укрзалізниця” – як основний фактор роз’єднання країни. Коли читач здивовано підняв брови, то ось йому пояснення: замість того, щоб бути інструментом єднання, що й реалізовувалося в будь-якій державі на зорі епохи залізничних перевезень, наша “чугунка” постійно скасовує або невиправдано корегує популярні маршрути, практикує просто ганебні розклади руху, а вже про швидкості часів батька Махна і говорити годі. Кращими є справи із швидкісними поїздами, хоча вони не зовсім швидкісні, дорогі та й ходять не часто. Ми ледь не забули про тарифи, котрі зростають із регулярністю швидкого поїзда при паралельному падінні рівня сервісу, за не просто грабіжницького, а й антигуманного ставлення, наприклад, до гостей столиці, які мають нещастя опинитися на центральному вокзалі Києва.
Але які-не які поїзди все ж ходять, а ще, спасибі ЄВРО-2012, з’явилися непогані дороги від Києва на захід. Тому трішки більше 5–6 годин у “Спринтері” – і ви в Луцьку чи Ковелі. Схоже, коли країна вийде з війни та поборе корупцію (чи хоча б її трішки пригне), то збудує дороги й на південь. І тоді здійсниться найзаповітніша мрія кожного залізничника – возити тільки метал і вугілля дорогого Рината Леонідовича та клянчити дотації з держбюджету…
Однак всі поїздки колись кінчаються, закінчилася й наша, і ми приїхали в гості до друзів. Волиняни ж – справжні друзі, і сказати, що нас усіх зустріли дуже гостинно – це або нічого не сказати, або назвати Тараса Шевченка “поэтом-песенником”. Приймаюча сторона, а саме редактор володимир-волинської газети “Місто вечірнє” Едуард Залуський та невеличкий колектив його соратників зробили все, аби гості відчули всю гостинність Волинської землі. Ми й справді відчули! Щиро вдячні за прийом і турботу!

Духовний центр

А власне розповідь про поїздку почнемо з того, що є таке невелике місто біля польського кордону – Володимир. Офіційно його зовуть Володимиром-Волинським (хоча місцеві – найчастіше Володимиром), і для того є свої причини. Ще за царя (і Гороха теж) у Російській імперії існували два міста з такою назвою. Через те одне з них назвали Володимиром-Волинським, інше – Володимиром-на-Клязьмі, або Володимиром-Залісським. Однак близькість до Москви та статус обласного центру дозволили останньому позбутися подвійної назви, і тепер він тільки Володимир.
Історичні хроніки вказують, що згадані міста – майже ровесники. Володимир-Волинський згадується з 988 року, а просто Володимир – ніби-то з 990 року. Однак існує одна цікава деталь, яка багато про що говорить. Вже в 992 році у Володимирі, що на Волині, з’явилася ПРАВОСЛАВНА ЄПИСКОПСЬКА КАФЕДРА (тобто місто вже було – ого-го!), а на Клязьмі життя по-справжньму затеплилося лише на початку XII століття – вже при Володимирові Мономахові.
І взагалі знайомство з 39-тисячним містом дозволяє зробити  однозначний висновок: саме Володимир є другим після Києва православним центром України, а не Почаїв на Тернопільщині чи Святогірськ на Донеччині. І ось чому: тут сім діючих храмів! Із тих, що нам показали – 1160 року побудови Успенський собор (Мстиславів храм), зведений волинським князем Мстиславом Ізяславовичем. Інші храми – молодші за віком, однак у кожній культовій споруді є своя реліквія, датована щонайпізніше XVI століттям.
Але це далеко не все – у межах міста та поблизу нього діють три монастирі. Звичайно, справжньою перлиною тут виблискує Зимненський жіночий монастир. Ця обитель не дарма приглянулася і вже відставленим, і діючим українським політикам (а відома телеведуча Оксана Марченко своїм коштом відновила не лише один із монастирських храмів, але й побудувала поряд сучасний готель). Справа в тому, що монастир розпочав свою історію з 1000 року – на базі зимового квартирування князя Володимира Великого (хрестителя Русі) на Святій горі, що над річкою Лугою. Був він спочатку чоловічим Успенським і потрапив у хроніки Нестора-літописця як обитель саме на Святій горі. До речі, саме в ньому помер перший ігумен (настоятель) Києво-Печерського монастиря Варлаам, що теж багато про що говорить. До речі, тут є і свої печери, і мощі ченців, яким теж до 1000 років віку.
Однак головна принада Зимненського монастиря – навіть не чудова архітектура, прекрасний дизайн монастирського подвір’я, фактично замкові мури, якими обитель оточується з боку ріки, а Зимненська ікона божої матері. Це православна святиня світового рівня! Свого часу бідній візантійській царівні Анні, котрій випало заміжжя за фактично ще язичником Володимиром, ікону подарував на дорогу візантійський патріарх. Сталося це саме 988 року. На той час осліплий Володимир, за легендою, прозрів саме біля згаданої ікони. З тих пір неодноразово фіксувалися, як розповідають у монастирі, чудесні зцілення та нічим не пояснений прихід допомоги страждущим у критичних ситуаціях.
Ще один монастир – у передмісті вже Нововолинська (це, як мовиться, рукою подати від Володимир-Волинського). Заснував вже чоловічу обитель у 1643 році православний вихідець із цих місць, сенатор Речі Посполитої, київський воєвода, соратник митрополита Київського Петра Могили Адам Кисіль. У невеликому за площею монастирі і подивитися є на що, і доторкнутися до древніх святинь теж є можливість. А у підземеллі Успенського храму відкрито доступ до гроба А. Кисіля.

Ніякого депресняку!

Ось так ми потихеньку дісталися й Нововолинська – шахтарського міста з 58 тисячами населення. Місто обласного підпорядкування, однак зв’язок його з переважною більшістю населених пунктів Волині зазвичай тільки через Володимир. Так що багато хто в області вважає їх єдиною агломерацією, що, скоріше за все, не так.
Нововолинськ з’явився на карті 1950-го, містом став у 1957 році. Свого часу тут було 11 шахт. Одна із них (№ 10) будується вже 25 років і, схоже, ще буде довго будуватися. Здавалося б, вугільна галузь в Україні фіінансувалася краще, ніж Міністерство оборони, хоча при цьому всьому торгувало високоліквідною продукцією. Однак, схоже, це не торкалося Львівсько-Волинського басейну, до якого доходили тільки якісь крихти. Сьогодні шахта № 10 – єдина в Україні, що будується. Щоправда, вже вісім місяців її будівельники не отримували зарплат і (ми на той час вже повернулися додому) днями змушені були перекрити трасу Львів-Ковель, аби звернути на себе увагу. Мова про хоча б закриття боргів, а вже навіть не про 400 мільйонів, яких не вистачає на повне завершення будівництва.
Ми чому про це так детально розповідаємо? Бо коли б у Нововолинську теж чекали на милості уряду, то вже давно ходили б босими. Сьогодні ті чотири шахти, які в місті ще працюють (і добувають вони зовсім не донецький антрацит, а вугілля, яке вимагає збагачення і годиться лише для ТЕС) – це всього 10 відсотків промислового потенціалу Нововолинська. Бо ще в 1990-ті тут перестали сподіватися на Бога, царя чи героя, а самі почали думати, як виживати. І придумали. Поряд польський кордон, а за спиною – велика Україна. Поступово, як розповів гостям міський голова Віктор Сапожніков (абсолютно україномовний, хоча і родом із міста Сніжного Донецької області),  місто вийшло на перше місце серед територій області за сумою іноземних інвестицій. Їх у Нововолинську рівно 1,4 тисячі доларів на кожного мешканця.
Нам показали потужні сучасні виробництва меблів (“БРВ-Україна”) та ДСП, у тому числі й ламінованого – “Кроноспан-УА”. Сучасне європейське обладнання, висока культура виробництва, економічність, екологічність тощо. А головне – це сотні робочих місць! Тому в Нововолинську немає “депресняку”, який панує в шахтарських містах Донбасу і який став тим детонатором, що прискорив сьогоднішню війну на сході. У Нововолинську охайність і доглянутість вулиць та будинків поєднується із тим, що і дорослим, і дітям є, як мовиться, куди подітися у вільний час. Варто сказати, що в міському Центрі дітей та юнацтва і сьогодні не обділені увагою 2500 дітей. Та й те, що два провідні футболісти, наприклад, “Дніпра” (Федецький – який “знищив” Рібері у київському матчі із Францією, та Політило) – із Нововолинська, теж про щось каже…

Європейське село
за білоруським проектом

Поряд із Володимиром, по обидва боки дороги, що єднає згадане місто з Ковелем – одним із найпотужніших залізничнх вузлів усієї Західної України, розкинувся Турійський район. Райцентр Турійськ – селище міського типу на річці Турії. Місто згадується у хроніках з 1097 року, у 1759-му навіть отримало Магдебурське право. Сьогодні тут, попри залізничну станцію, близкість і до Ковеля, і до Володимир-Волинського, та й до Луцька (лише 90 кілометрів) – лише 5,5 тисячі населення. Велике село, одним словом…
На щастя, в містечку народився не лише десяток людей, котрі потрапили до енциклопедій, а й Роман Володимирович Микитюк. Йому, напевне, судилося стати якимось багатозірковим генералом, однак практично відразу після закінчення ним Далекосхідного загальновійськового училища (місто Благовещенськ) розпався Союз… Ще якийсь рік-два він послужив у Німеччині та Білорусії та й повернувся на Батьківщину. З тих пір чоловік багато чого очолював у вельми престижних державних і приватних організаціях і компаніях, доки не зупинився на власному бізнесі. У рідному Турійську та Турійському районі…
Таке собі ТОВ “Аміла” – це сьогодні багатогалузева корпорація, у якій Роман Володимирович з дружиною часто виконують функції, котрі у нас чомусь не береться виконувати держава. Вивчив Микитюк досвід білоруського Лукашенка і дійшов висновку, що в нашому селі без соціалізму – ніяк! Тому в селах, де діють підприємства корпорації – очевидні елементи “білоруського соціалізму”. Хоча, напевне, це не зовсім так! Бо у Радовичах – вже “європейське село”. У всякому разі, так виглядає його центр – будинок культури, бібліотека, пожежна частина, ФАП, опорний пункт міліції – тут все під Європу зроблено. А ось новозбудовані будинки для спеціалістів виглядають по-білоруськи (напевне, за одним проектом). Та й правило від Лукашенка: коли людина 10 років відпрацює на фірмі – будинок стає її повною властністю.
До речі, про житло. Роман Микитюк з гордістю повідомив, що в селі, де діє його фермерське господарство, не продається жодного будинку! Бо він їх усі викупив під переселенців із Донбасу. Щоправда, ті не поспішають їхати на Волинь. А дарма, одна сім’я з Горлівки вже приїхала і задоволена. Адже молоді прилаштовані працювати, а мати сімейства, не виключено, що стане діловим партнером Микитюків. Бо є фахівцем-практиком із вирощування екзотичних видів птахів фактично у промислових обсягах….
На завершення не будемо вже про ферми, обладнані за останнім словом техніки, і “Джон Діри”, які в два мотори вправляються з 3000 га ріллі. Розповімо про чотири літаки, які є в ТОВ “Аміла”. Базуються вони на власному аеродромчику під лісом. Два літачки чеського виробництва підживлюють поля добривами. А ще два, в тому числі “Сессна” “імені товариша Руста”, використовуються як вантажо-пасажирські. Окрім крісла пілота, тут є ще три місця…

Громада і громадяни

І на завершення про те, заради чого нас до Володимра-Волинського запрошували. Мова про вже сьомий фестиваль традиційної культури “Українське коровай-сузір’я” з девізом “Сини боронять рідну землю, що родить колосистий хліб”. І райцентр, і села району долучилися до цього масштабного дійства, адже кожна сільрада зробила власну комплексну експозицію. Тут і виставка снопів, і вироби майстрів народного мистецтва, і огляд дитячих малюнків, однак окрасою свята стали короваї. За місцевими звичаями, кожна подружня пара, збираючись на чиєсь весілля, йде із власним короваєм (ну коли господиня нездатна його спекти, то із магазинним тортом). Потім, вже під вінець свята, ті короваї наламують шматками і роздають усім присутнім. На дорогу додому… Через те коровайниці тут, як і весільні кухарки – у великій шані. Витвори їхнього мистецтва можна було оглянути на виставці, яка навряд чи кого залишила байдужим.
Як і концерт-реквієм. Особливо веселитися в місті, де базується по-справжньому багатостраждальна 51 моторизована бригада, було якось ніяково, тому організатори (директор районного будинку культури Людмила Оцалюк) доклали титанічних зусиль, аби дійство не скотилося ні в похорони, ні в якісь “веселушки” на могилах наших бійців. Вийшло все блискуче. Здалося навіть, що не кожен обласний центр може собі дозволити концерт такого рівня. Але тут багато чого залежало й від виконавців – солістів і колективів. Відповідний “заспів” зробив ведучий, гість із Луцька Андрій Роїк – співробітник обласного радіо. З голосом, за яким всі вже скучили на наших FM-каналах, і зі співом, що дуже нагадує Валерія Маренича із вже легендарного тріо. Щодо інших виконавців, то завершеною співачкою виглядає зовсім юна Настя Гриб, власне як і Ігор Чмух. Вразила маленька, може, й десятилітня дівчинка Аліна Смірнова з піснею “Повертайся живим”. Тим, що показала, як саме потрібно співати український реп, а ще мужністю після оголошення ведучої. Про те, що її тато нині у зоні АТО… То вже пізніше нам розповіли, що чоловік вважається таким, що пропав безвісти…
І вже наостанок про те, що у всіх найкращих ініціативах міста Володимира першу скрипку відграє не влада (хоча і вона в міру сил і можливостей виконує свої функції), не політичні партії, котрі, як і скрізь, найчастіше лише чубляться, а громадські активісти. Тут варто згадати в першу чергу про Віру Чайковську, Ольгу Нечитайло, Костянтина Зінкевича, Сергія Кобу та багатьох інших. Майданівців і волонтерів, просто небайдужих людей, які сьогодні попереду усіх добрих справ. Щасти їм і їхнім землякам! І ще, щоб усі городяни повернулися з війни живими. Їх так чекають вдома…