Олег Васильченко людина контрастів: він корінний запорожець, але більшу частину життя перебував у Сибіру та на Алтаї, закінчив Барнаульське вище військове авіаційне училище ім. К. А. Вершиніна, але служити пілотом зі зброєю на борту принципово відмовився. Тож пішов навчати фізичній та духовній культурі дітей в школі, а на Алтаї ледь не став атаманом місцевого козацтва. Після кривавих подій на Донбасі вирішив їхати на Батьківщину, щоб стати миротворцем між двома народами, але його не пустили на пмп в Україну, і він осів в окупованому Криму. Як ставляться мешканці Сибіру до подій на Донбасі та настільки маніпульований народ на Кримському півострові, Олег Васильович розповів, перебуваючи в гостях у редакції газети «Запорозька Січ»
Як задурили голову цілому народу
– Коли ситуація навколо Росії і України напружилася, люди на теренах колишнього СНГ стали отримувати різного характеру інформацію. Київ відстоює одну позицію, Москва – зовсім іншу, – говорить Олег. – У мене був 5-річний досвід роботи в школі міста Барнаул, і мої колишні вихованці стали спілкуватися тепер зі мною на цю тему. Більшість з них схильна до тієї дезінформації, яку видає Москва – на Україні все дуже погано. Причому ця дезінформація йде там на всіх телеканалах від Далекого Сходу до Прибалтики. Учні навіть бахвалились передімною, мовляв: «Ну, як ми у вас Крим віджали? – Якщо віджали, то сховайте його в кишені і нікому не кажіть», – відповідаю. Ось до такого навіть доходило. Більшість людей мене там просто не розуміла, і я на це приводив їм приклад сімейних відносин. Мовляв, чи потрібно йти до сусіда, якщо подружжя саме свариться. Це їхня справа! Ви ж не будете в цей час заходити до них, відбирати житлову площу, дітей… А ви пішли, видаючи з себе добреньких. Вас туди запрошували? Ні.
– І як учні реагують на вашу позицію?
– Хто з розумінням, хто мовчки залишався при своїй думці, а інші були проти мене, не приховуючи цього.
– Нам подають інформацію, що дуже багато росіян вважають Україну ворогом – це так?
– Сьогодні, я думаю, це вже так. Тому що багато похоронок приходить і в Росію, а не тільки Україна зазнає втрат. Тож переважна більшість людей там до українців ставиться дуже натягнуто. Пам’ятаю випадок в Новосибірську, де я йшов зі своїми дітьми та онуками. Один сидить у мене на шиї, іншого за руку веду, діти йдуть поруч. Люди на вулиці як раз бурхливо обговорюють питання російсько-українського конфлікту. Говорять: «Українців треба затиснути так, щоб взагалі не пищали! От би ми цих хохлів зараз… А це було взимку, йшов сніг… При них знімаю з себе шапку, а на голові у мене хохол. Кажу їм: «Так хохли вже тут! З якого почнете? З того, що на плечах сидить, чи який за руку тримається? Але спочатку вам потрібно буде зі мною розібратися!».
– А якби ви ще заговорили на мові?
– Думаю, що тоді велика частина людей дивилася б на мене, як на бандерівця, – говорить Олег Васильович.
Від льотчика до вчителя і атамана
Додам, що до Сибіру Олег Васильченко потрапив давно. Ще з 1982 року він проходив термінову службу на Алтаї. А ще раніше в Запоріжжі вчився літати в авіцентрі. Тож вони з товаришем за службою і вступили тоді в військове авіаційне училище, яке знаходилося в Барнаулі.
– Виходить, ви військовий льотчик?
– Слава Богу, до цього не дійшло! Поки ми, починаючи із Запорізького авіацентру, вчилися літати – у нас «крила росли» за спиною. А як потрапиш в армію, починаєш розуміти, що авіація і армія – це зовсім різні речі.
– До речі, вас могли послати й «Ірак бомбити»?
– Так. Могли. Саме тому мене і відвернуло від військової авіації. Нас дійсно ставили перед фактом, що накази в армії не обговорюються – їх потрібно лише виконувати. Тож військового з мене не вийшло. Як кажуть: «Чисті погони – чиста совість».
– І ви стали вчителем?
– Так, йшов тоді 1987 рік. Я вступив до педагогічного інституту, а потім викладав в школі фізкультуру. Коли прийшли буремні 90-ті роки стіни Альма-матер, де нам по півроку не платили зарплату, довелось змінити на роботу в системі безпеки. Ще раніше у Новосібірську мене помітили хлопці–«афганці», так як я вів військово-патріотичне виховання в школі, де був підлітковий клуб «Десантник». Мабуть, побачили в мені перспективу і запросили до себе, де я створив приватне охоронне підприємство. Довго працював в цій сфері, але там теж своя корупція, і працювати далі мені не дали.
Тож з 2007 року я безробітний і почав вести пропагандистський, козачий спосіб життя. Відростив собі вуса, оселедець і взагалі переїхав жити в гори Алтаю, де були звичайні сільські люди – мисливці, промисловики. Зв’язався з місцевим, алтайським козацтвом, і вони мене потім навіть на отамана висували.
– А що там за козацтво?
– Козацтво в Росії розвелось від Дону і аж до Далекого Сходу. Є і хабарівські козаки, хоча зрозуміло, що природно вони могли піти лише від наших, запорізьких, козаків. Це вони потім вже стали називати себе різними козаками. Наприклад, яіцькі – від уральських пішли, Омське козацтво є, також в Томську, Новосибірську і далі до Забайкалля. Офіційно називається – Сибірське козацьке військо, – говорить Олег.
Миротворець в запорізьких шароварах
Зазначу, що саме в ці часи Олег Васильченко співпрацював з Запорізьким кінним театром козаків. Так, в 2007 році він разом з ними їздив з гастролями в Крим, де був гармашем. З того часу підтримує з ними тісні відносини. Олег багато читав літератури про запорозьких козаків і саме в цьому плані і пропагував дух козацтва, довгий час подорожуючи Сибіром і Алтаєм з вусами, оселедцем та жовто-блакитним прапорцем. Там він зіткнувся з тим, що спосіб життя цих людей дуже схожий на той, який вели колись запорізькі козаки. Тому що їх зимівники на Дніпрі – це одне до одного з тим, що він побачив в Сибіру. І приймали його в цих поселеннях в образі запорізького козака дуже добре.
– І довго ви так ховалися від цивілізації?
– До 2015 року. Після того, як з’явилася напруженість між нашими країнами, я повернувся до людей і почав всіма шляхами її якось згладжувати, бо дуже переживаю за цю ситуацію. Приміром, у нас там є місто-курорт Білокуриха з сірководневими джерелами, куди навіть Путін іноді приїжджав. Тож я своє призначення побачив у тому, щоб постійно з’являтись там у традиційному українському вбранні – в запорізьких шароварах, вишиванці, з вусами і оселедцем.
– Які емоції це викликало у сибіряків?
– Це було дивовижно. Так, на день міста Білокурихи козаки та творчі, народні колективи щорічно, як правило, проходять там парадом. Я йшов разом з козаками, що представляли Сибірське козацьке військо і зовні від них дуже відрізнявся. Всі йшли колоною до церкви, а потім влаштовували народні гуляння з концертами. Так що цікаво, місцеві говорили: «Ось ті, що з хрестами і лампасами ідуть, це не наші козаки. А ось цей з оселедцем – це наш козак!».
– А що так?
– Для мене самого це було не зовсім зрозуміло. А потім дійшло – яку наші предки на Запоріжжі заклали основу, що розтеклася аж до Забайкалля, така вона є і буде. Місцеві жінки та діти і фотографуватися хотіли лише зі мною. Що дивно, навіть мужики підходили. Обмінювалися з ними рукостисканням для фото. Природно, що нас знімали і викладали все це в інтернет. Мета, яку я цим переслідував була одна – донести до всіх думку, що ми брати. Раз хохол кацапурі руку тисне – війни не повинно бути. Люди, звичайно, задавали мені питання: «Чому ви тут, а не там?». Відповідав, що ми покликані в мирі жити, а не воювати один з одним. А те, що пани б’ються, а у холопів чуби тріщать, це як раз про нас.
Їхав додому, а осів у Криму
– Як ви опинилися в Криму і встигли вже отримати там прописку?
– У тому ж 2015 році мені захотілося повернутися в Україну, щоб усіма силами якось допомогти створити мир на рідній землі. Зібрав своє майно, завів машину з причепом-вагончиком і поїхав до Запоріжжя. Проте через Донецьк не пройшов, довелося давати круг на Крим. Однак на Перекопі українські прикордонники мене теж не пустили, сказавши, що у мене російський паспорт. І я був змушений осісти на півострові біля Кримських гір. Там я зустрівся в лісі з літнім чоловіком, який випасав кіз і співав українських народних пісень. Він на 30 років старший за мене, затятий націоналіст і розмовляє лише українською мовою. Зійшлися з ним душа в душу – він навіть прописав мене у себе в Білогірському районі, село Ароматне. Поруч населенні пункти з такими ж чудовими назвами: село Квіткове, селище Кримська Роза і далі все в тому ж дусі – це центр Криму. Передгір’я, дивовижні місця, чимось схожі на Алтай, ось я і залишився.
– Як вам там зараз живеться?
– Якщо об’єктивно – щось було краще при Україні, а щось при Росії. Якість життя там трохи краща, ніж у людей на Україні, але частина з них каже, мовляв, що вам дала ця Росія? Але є і такі двори, що вивішують у себе російські триколори. Жовто-блакитних прапорів я там не бачив. Тільки мій старший друг носить жовто-блакитну стрічку на брилі, а я на капелюсі прапорець. Ось так ми з ним і висловлюємо свою думку.
– І що поліція вас не пресує?
– Ні. Я і по Криму ходжу в образі козака. Взагалі народу там жити не просто. Немає робочих місць, тож працевлаштуватися вкрай важко. В Сибіру і на Алтаї люди теж не солодко живуть. Там проблеми з медициною, освітою, працевлаштуванням… Тож я не розумію звідки Москва бере кошти, щоб будувати той же міст до Керчі, а потім ще тягнути від нього широку автотрасу до Севастополя.
– Тож українців на півострові не утискають?
– Вони дуже толерантно поводяться стосовно нас. Та й весь Кримський півострів на сьогоднішній день заселений не корінними жителями. Ще з часів Катерини ІІ сюди постійно когось привозили: то татар, то селян зі середньої смуги Росії, то українців… Тільки кургани тавро-скіфів говорять про те, чия насправді це була земля. А Крим отримав назви від заселених сюди караїмів (нечисленна етнічна група, що йде від тюркомовних послідовників караімізма в Східній Європі – авт.). Так Таврію і перейменували на Крим. А зараз там лише прийдишне населення, яке не має навіть 200-300-річних коренів. Таких людей нічого не стримує там, але вони являють собою ту масу, яка приймає рішення, і нею легко можна маніпулювати на референдумах та виборах. Вони повністю керовані – їм трішки покришити корму, як рибкам в акваріумі, і вони проголосують як треба. Ось така там зараз публіка.
– А в Запоріжжя ви коли потрапили?
– В грудні. І приїхав я сюди, схоже, останній раз. Кабмін прийняв рішення, що тих, хто проживає на території Криму і має російський паспорт, на територію України не пускати, так як вони порушили Закон територіальної цілісності України і перебували на тимчасово окупованій території Криму. А в мене в Запоріжжі батьки і повно родичів. У планах було приїжджати сюди і продовжувати пропагувати козачий спосіб життя і співпрацювати з Кінним театром, – із сумом завершив Олег Васильович.
І на останок заспівав козацьку пісню, яку сам і написав:
Хтось гукнув та пугу, пугу
Озвався козак із лугу
Брати кличуть воля
Гайдамака із Гуляйполя
Ти один? Дехто спитає
То й жартує, та й заспіває
Як крак, так козак
Де байрак та мав загак
Гей воля, козацька доля
Нам матір Січ та батьком Луг
На все Божа воля
Так хай живе козачий дух…
