Як відомо, 9 квітня 2015 року Верховна Рада України прийняла пакет законів, виконання яких забезпечує повну декомунізацію в Україні. Ці чотири закони, які вступили в дію 21 травня 2015 року, мають забити останній цвях у труну комунізму і його продукт – тоталітарний режим.

Підтримуючи ці закони в цілому, я особисто вважаю, що їх розробник – Український інститут національної пам’яті на чолі з його директором В.Вятровичем допустили необ’єктивність і досить серйозні помилки в оцінках подій, які відбувалися в Україні у 1988-1992 роках, у тому числі щодо ролі Верховної Ради Української РСР 12 скликання (після проголошення Незалежності – Верховної Ради України першого скликання) в державотворчих процесах, що привело до викривлення історичної правди і потребує їх доопрацювання та внесення до них відповідних змін.
Найбільший інтерес і найзапекліші дискусії викликають закони «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» і «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів і заборону їхньої символіки» як серед прихильників, так і серед його противників, що не заважає  роботі з їх виконання.
Останній із зазначених вище законів коротко називають Законом про декомунізацію.
Всупереч помилковим судженням (особливо тих, хто закон не прочитав), що декомунізація стосується лише радянського періоду, головна її мета – забезпечення вільного і безпечного майбутнього для України. Але основним лейтмотивом цього закону є «недопущення повторення злочинів комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, будь-яких дискримінацій за національною, соціальною, класовою, етнічною, расовою або іншими ознаками у майбутньому, відновлення історичної та соціальної справедливості, усунення загрози незалежності, суверенітету, територіальній цілісності та національній безпеці України».
Цим законом Українська держава засуджує комуністичний та націонал-соціалістичний (нацистський) режим в Україні, визначає правові основи заборони пропаганди їхньої символіки та встановлює порядок ліквідації символів комуністичного тоталітарного режиму. Закон регламентує норми і механізми, які дозволять втілити закон на практиці як в окремих населених пунктах, так і в цілому в Україні.
Основна робота з обговорення і прийняття рішень щодо демонтажу пам’ятників епохи тоталітаризму, зміни назв вулиць, площ, населених пунктів, районів і областей законом покладається на місцеві органи влади.  За їхньою пропозицією Верховна Рада України приймає рішення щодо зміни назв населених пунктів, районів і областей.
Законодавець передбачив 6 місяців, в які місцеві органи влади зобов’язані провести зазначену в законі роботу. Якщо з якихось причин цього не станеться, включається новий механізм, в якому задіяні міські голови, голови облдержадміністрацій та Верховна Рада, які у визначені законом терміни (3 місяці) самостійно приймають відповідні рішення.
Для того щоб закон України був виконаний в зазначений термін, потрібна політична воля керівників місцевих органів влади, мерів міст, голів селищ і сіл, депутатів місцевих органів влади, помножена на їх бажання організувати цю роботу в громадах, з послідуючим прийняттям відповідних рішень на сесіях рад.
Те, що відбувалося в м. Запоріжжі ще до прийняття законів про декомунізацію і пізніше – після вступу їх у дію, як лакмусовий папірець підтвердило явне небажання мера і міської ради 6-го скликання займатися цим всерйоз та відсутність з їхнього боку політичної волі щось міняти.
Здавалося, що події 2014-2015 років, Революція Гідності, анексія РФ Криму, війна на Донбасі, анонсована керівництвом Росії, демонтаж пам’ятників вождям Радянського Союзу в багатьох містах України, серед яких Дніпропетровськ, Харків, Херсон та інші, змусять депутатів міськради, в якій більшість складали фракції Партії регіонів і комуністів, міського голову О.Сіна піти назустріч вимогам радикально налаштованих громадян міста і прийняти рішення щодо демонтажу скульптури В.Леніна та пам’ятника Ф.Дзержинському.
Підтримуючи рішення активної частини запорізької громади, я звернувся до депутатів міськради з відкритим листом, надрукованим газетою «Запорозька Січ» 7 лютого 2015 року («Україні потрібна своя історія, а не вигадана в Москві»), в якому переконував прийняти рішення міськради і демонтувати скульптуру Леніна і пам’ятник Дзержинському, розпочати роботу зі зміни назв площ, проспектів, вулиць міста. На жаль, до моїх порад, які висловлювалися у т.ч. публічно, ні депутати, ні керівництво міста не дослухалися. Зрозуміло, що причина не в їх глухоті або сліпоті, а в політичних уподобаннях, зорієнтованих на минуле, збережений синдром радянськості. Є розхожа думка, що знесення пам’ятників Леніну є символічним розривом з радянським минулим або відсутністю такого. Вони ж цього, мабуть, дуже не хотіли.
Процес декомунізації розпочався ініціативами громадськості ще на початку 90-х років ХХ століття і фактично продовжувався всі роки незалежності. Але обійшов Запоріжжя стороною. Запорізька еліта була до цього не готова  або цього не хотіла. Звичайно, він проходив еволюційно і повільно. Але там, де місцева влада була більш проукраїнською і більш освіченою, питання знесення пам’ятників і пам’ятних знаків епохи тоталітаризму, змін назв вулиць, площ, проспектів та іншого вирішувалися без проблем.
Поштовхом до цього були рішення Верховної Ради України першого скликання (до 1991 року ХІІ скликання) про вилучення з Конституції Української РСР статті про керівну і направляючу роль КПРС у радянському суспільстві та постанова ВР України від 30 серпня 1991 року про заборону Компартії України.
Перший пам’ятник Леніну було демонтовано в м. Червонограді Львівської області у серпні 1990 року.  У Києві першими були демонтовані монумент Жовтневої революції та один із пам’ятників Леніну, а центральна площа одержала назву Незалежності замість Жовтневої революції.
За роки радянської влади в Україні було встановлено біля 5,5 тисячі пам’ятників та скульптур вождю більшовизму В.Леніну, під керівництвом якого була знищена незалежна Українська Народна Республіка і окупована більшовицькими військами.
На початку 90-х років ХХ століття в Україні вільних місць для пам’ятників засновникам УНР, Гетьманату в Україні практично не залишалося (М.Грушевському встановлено пам’ятники в  Києві, Луцьку, Львові; В.Винниченку – на його Батьківщині в  Кіровограді; С.Петлюрі – в м. Рівне; П.Скоропадському – у м. Тростянець Полтавської області).
Активне вивільнення української землі від скульптур вождя окупаційної влади В.Леніна було започатковано на Галичині і Волині. Протягом 90-х років ХХ століття там було демонтовано понад 2000 скульптур. На рубежі 1990-2000 років у західних і центральних областях України було демонтовано ще понад 600 скульптур В.Леніна. У 2005-2008 роках – також понад 600, у 2013-2014 роках – 552 скульптури та в першій половині 2015 року – біля 300.
У 2009 році Президент України, на той час В.Ющенко, підписав Указ (№432/2009) «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1938-1933 років в Україні». Одним із положень Указу було «вжиття в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених особам, які причетні до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій в Україні, а також щодо перейменування в установленому порядку населених пунктів, вулиць, площ, провулків, проспектів, парків, скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з іменами таких осіб».
В областях, де їх керівниками були національно свідомі люди, положення зазначеного Указу було використано для активізації процесів декомунізації. Запоріжжя, в якому  керівники мали інший політичний світогляд, у ці роки прославилося на весь світ хіба що установкою бюста «вождю народів» і головному кату українців Й.Сталіну.
З пам’ятниками та бюстами Леніну, Дзержинському, Кірову, проспектами, площами, вулицями і провулками, які носять назви вождів тоталітарного режиму та їх соратників, зустріло Запоріжжя і прийняті у квітні 2015 року Верховною Радою України закони, які зобов’язували владу здійснити декомунізацію у визначений нормативними актами термін, який закінчувався у листопаді 2015 року. Не тільки «зустріло», а і завершило 2015 рік та ввійшло у 2016 рік, так і не виконавши їх!
Зазначу, імітація щирого бажання забезпечити в  Запоріжжі виконання Закону про декомунізацію тодішнім керівництвом міста була формалізована розпорядженням на той час міського голови О.Сіна «Про утворення робочої групи з  підготовки заходів, пов’язаних з виконанням Закону України від 09.04.2015 р. №317-VІІІ «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». До складу робочої групи увійшли, крім чиновників міськради, районних адміністрацій міста, декілька науковців і краєзнавців. Незабаром  стало зрозумілим, що керівництво міста і міської ради не збирається виконувати Закон України про декомунізацію.
Підготовлені робочою групою пропозиції про знесення скульптури  Леніна і пам’ятника Дзержинському до розгляду на сесіях міськради не доходили, а підготовлені питання щодо зміни назв площ, вулиць, проспектів не включалися в порядок денний сесій міськради погоджувальними радами.
Минуле керівництво міськради м. Запоріжжя, міський голова О.Сін, продовжуючи традиції своїх попередників, усвідомлено зберегли в нашому місті символи радянсько-більшовицької окупаційної влади.
Крім столиці анексованого Криму – Сімферополя, окупованих Донецька і Луганська, скульптура В.Леніна продовжує стояти і в Запоріжжі, що не робить нам, запорізькій громаді, честі.
Діюча до жовтня 2015 р. на Запоріжжі влада, яка зберегла у назвах площ, проспектів, вулиць і недемонтованих пам’ятниках оазу тоталітаризму, може віднести це до головних своїх досягнень. А ще вони можуть похвалитися недобудованими мостовими переходами через р. Дніпро, розореним Палацем спорту «Юність», майже знищеними спортивним комплексом «Орбіта», плавальними басейнами, втраченими робочими місцями, падіннями економіки і рівня життя мешканців міста.
Момент істини так і не наступив ні для О.Сіна, ні для його соратників, ні для минулого депутатського корпусу.
Звичайно, ми (маю на увазі тих, хто щиро працював над виконанням Закону про декомунізацію) чекали реальних кроків з боку нового міського голови В.В.Буряка і його команди.
Перша зустріч з ним і конкретна розмова щодо необхідності завершити підготовку пропозицій з демонтажу скульптур та пам’ятників В.Леніну, Ф.Дзержинському, С.Кірову, символів тоталітаризму, зміни назв окремих районів міста, вулиць, проспектів, провулків закінчилася погодженням складу експертної групи (це була його пропозиція) з доопрацювання і експертної оцінки підготовлених і обговорених з громадськістю, жителями окремих районів, вулиць міста, нових назв. Це був досить важливий з боку міського голови крок на шляху до виконання Закону України по декомунізації.
В експертну групу, створену у відповідності з розпорядженням міського голови від 24.12.2015 р. №456р, увійшли вчені, краєзнавці, генеральний директор Національного заповідника «Хортиця», директор Державного архіву Запорізької області, директор комунального закладу «Запорізький обласний краєзнавчий музей», директор центру мистецтв «Арт-простір», всього 12 осіб.
Упродовж 20 днів (незважаючи на новорічні і різдвяні свята) члени експертної групи вивчили, проаналізували і обговорили пропозиції, підготовлені минулим складом робочої групи, створеної ще в липні 2015 року, розглянули нові – ініційовані членами запорізької громади і 14 січня 2016 року передали свої висновки міському голові В.Буряку для подальшого використання депутатами міськради та ним при підготовці питань на розгляд наступної чи позачергової сесій.
У висновках експертної групи викладено її пропозиції щодо нових назв чотирьох районів міста, 121 вулиці, проспектів, провулків, площ, парків і скверів, а також рекомендації щодо демонтажу пам’ятника Ф.Дзержинському, скульптури В.Леніна, бюста Г.Орджонікідзе та пам’ятника Героям революції 1905 року.
Міський голова В.Буряк висловив намір розмістити висновки експертної групи на сайті міськради та на сторінках газети «Запорозька Січ», створивши умови для подальшого їх обговорення громадськістю міста.
Ті громадяни міста Запоріжжя і його гості або наші земляки, які нині мешкають за межами обласного центру, мають можливість ознайомитися з новими назвами, які запропоновані для розгляду депутатському корпусу, і внести свої зауваження та пропозиції.
Місто наближається до досить важливої події у його житті. Я не хочу применшувати її значення для сьогодення і майбутніх поколінь – це буде історична подія.
Маю надію, що депутати міськради, незалежно від їх політичних уподобань, займуть достойну їх звання громадянську позицію, яка забезпечить очищення нашого міста від скверни і створить передумови для виховання наших дітей, онуків і правнуків на нових сторінках історії  України і українського міста Запоріжжя, забезпечить мир і соборність для нашої Батьківщини – України!
Але хочу зупинитися ще на одному досить важливому моменті. Робота з декомунізації не закінчиться навіть після того, як відбудеться зміна назв вулиць, населених пунктів, міських районів і навіть областей. Не можна залишити за межами цих процесів людину – громадянина України. Як про факт можна говорити, що ідея декомунізації ще не пройшла через свідомість значної частини громадян, які народилися, виросли, одержали освіту і виховання в радянські часи. Цією проблемою повинні були опікуватися, до того ж, досить делікатно, відповідні державні інститути. На жаль, в Україні, як і на Запоріжжі, останні 25 років питаннями виховання громадянина незалежної України, до того ж, системно і всерйоз, ні держава, ні місцева влада не займалися! Громадянин із своїми внутрішніми переживаннями, несприйняттям окремих положень законів, рішень уряду залишається на самоті. Переконаний, що міська рада та її підрозділи, ЗМІ повинні продумати і реалізувати систему заходів, які  допомогли  б зробити декомунізацію свідомості суспільства.
Олександр БІЛОУСЕНКО,
народний депутат України
першого скликання,
заслужений економіст України, почесний доктор ЗНУ,
член експертної групи