Минуло 32 роки з того дня, коли трагедія на Чорнобильській АЕС сколихнула весь світ. Не перестає вражати руйнівна сила тієї катастрофи, при одному згадуванні цього міста перед очами постає картина руйнувань, чорного диму, полум’я, загублених людських доль. Але масштаби трагедії були б ще жахливішими, а зона відчуження була б набагато більшою, якби не герої-ліквідатори, які ціною власного життя та здоров’я зупинили невидимого ворога – радіацію.
Тоді вони стали взірцем справжньої хоробрості для всього світу. І сьогодні вони серед нас, загублені в натовпі, та ми не перестаємо пишатися й дякувати їм за відчайдушний подвиг.
Один з таких людей, ветеран ГСЧС, чорнобилець першої категорії Олексій Миколайович Паук. Йому було тоді 34 роки, але за 15 вирішальних хвилин під 4 блоком він буквально постарів, але виконав поставлену задачу…
У рядах рятувальників
Повернувшись після армії у 1973 році, Олексій вирішив вступити у ряди пожежників. Так доля зв’язала його з пожежною охороною на 23 роки, і весь цей час він віддано служив рідній 13 пожежній частині. Тоді, будучи молодим хлопцем, він не уявляв, як складеться життя, скільки лиха побачать його очі. А головне, навіть не уявляв, що візьме участь у масштабнішій операції – ліквідації Чорнобильської катастрофи.
Та перед цим були роки робити водієм у частині, згодом у загоні на всіх типах пожежних авто – насосних, рукавних, механічній драбині.
– В основному я працював на насосній станції. Якраз перед подіями Чорнобилю ми переробили її самотужки – вона була надзвичайно потужна, качала 110 л води на секунду, – пригадує Олексій Миколайович.
Саме на цьому авто Олексій і направився до Києва, де сталася «НП». Та що це було за НП – хлопці й представити не могли.
Одні з перших
28 квітня 1986 року. Попередні два дні місто й країна живе звичним розміреним життям, поки в Чорнобилі тривала боротьба з розбурханим атомом.
– Нас зібрали о четвертій ранку. Начальник повідомив, що ми їдемо у відрядження до Києва. Більше ніякої інформації. Із запорізького гарнізону направили реммайстерню та насосну станцію, на якій я, власне, й працював. Я вже був досвідченим, тому був обраний старшим групи, – пригадує ліквідатор.
Олексій та його товариші за службою роз’їхалися збирати речі першої необхідності й о 12 годині ночі виїхали в напрямку Києва.
– Ми не розрахували час і приїхали на кілька годин раніше, до того ж не знали, куди саме нам прямувати, не знали міста. Врешті ми опинились у загоні на Оболоні – він був величезний, навколо – купа людей, різної техніки. Нас поселили в гуртожитку, поряд були ресторан, кафе, та нам було не до того – очікували наступних наказів, – розповідає Олексій Миколайович.
Уже ввечері до загону приїхав генерал, повернулися київські пожежники, які чомусь пішли палити свої бойовки. Хлопців це насторожило, але не налякало. Тут вже почали ширитися чутки – аварія на Чорнобилі, але ж ні слова про її масштаби.
На Оболоні зібрались авто з Сєвєродонецька, Донецька, Ворошиловграду. Їх направили на водовіддачу – у частині якраз було озеро, з якого набирали воду. Авто запоріжців з осучасненою насосною станцією виявилось найпотужнішим, тому першим наповнилося. Тим часом техчастина отримала завдання переоснастити інші авто, щоб не відставали за потужністю.
Біля пекла
Наступного дня, близько шостої ранку хлопців зібрали на шикування. Генерал особисто обрав 50 найдосвідченіших бійців для виконання завдання на Чорнобильському об’єкті. Серед них був і Олексій.
– Приїхавши до Чорнобилю, я зустрів товариша за службою Василя Завгороднього, який там був начальником штабу. Перше, що він мені сказав: «Куди ти потрапив…». Тоді ми й дізналися перші обставини трагедії, та знову ж таки не усвідомлювали ні що таке радіація, ні її наслідків, – зазначив Олексій Миколайович.
Що представляло собою місто? Квітучий сад! Як усюди, тут, у приватному секторі, розквітали яблуні, полуниця. Але навколо – ні душі. Життя завмерло. У дворах, де зазвичай хазяйнують господарі, ходили лише курки та півники в пошуках їжі та води, адже не звикли вони до відсутності людини. Самі хлопці по дворах не ходили, щоб не прийняли за мародерів, які, до речі, траплялися, та їх швидко відловлювали служби.
Хлопців розмістили в гуртожитку, де перші дні вони не мали навіть меблів. Працювати так: виїжджали на шість годин, згодом поверталися відпочивати. При собі мали дозиметри та кілька пігулок, які необхідно було приймати.
– По прибуттю до Чорнобиля у нас одразу пропав голос – ми могли говорити лише пошепки. До того ж дуже боліла голова й хотілося спати. Нам одразу дали стакан води з йодом і відправили відпочивати. Прокинувшись, ми вже добре себе почували й могли працювати, – пригадує ліквідатор.
Сама станція знаходилася за 19 км. Вперше до неї бійці добиралися на автомобілі БТР, який ззовні був обшитий 2-сантиметровим шаром свинцю. Проїжджаючи за 200 метрів від станції, усередині авто показники зашкалювали за 200 рентген. За ніч до об’єкту було прокладено іншу дорогу.
Біля самого реактору роботи не припинялися: у небі кружляли гвинтокрили, з яких пожежні скидували мішки з глиною, піском та свинцем. Потрапляючи у саме серце зруйнованого блоку, вони вибухали червоною димкою, розносилася сирена – підвищувався радіаційний фон. Поряд височів ліс. Рудий, жовто-гарячий ліс, якого людське око ще не бачило. Згодом його буде поховано під шаром ґрунту, та картина на все життя в’їлася в пам’яті очевидців.
Сам зруйнований реактор, втративши цілісність, міг обвалитися, тому споруду необхідно було закріпити. Було вирішено під основу залити бетон. Робота ускладнювалася тим, що після вибуху вода, яка охолоджувала реактор, зібралась унизу конструкції, тож її потрібно було викачати перед тим, як заливати бетон. Інакше блок було не укріпити.
Виконати стратегічно важливе завдання обрали Олексія та дозволили йому підібрати собі помічника.
– Багато було досвідчених пожежників, але поряд з ними були й зовсім молоді хлопці. До виконання завдання довелося добре тренуватись, адже необхідно було спустити станцію у бомбосховище, пройти темним тунелем, прокладаючи шлях автомобільним ліхтарем, щоб опустити рукав та виконати роботу. Ми впоралися, але трохи затрималися – на 15 хвилин. Коли виходили, у залі було близько 100 колег. Вони на нас дивилися широко розплющеними очима. Як потім пояснили, за ці хвилини ми наче постаріли, – пригадує Олексій Миколайович.
Одразу після проведення робіт Олексій з товаришем замінили одяг, прийняли кілька разів душ з господарським милом. Датчики показували невтішні цифри – 25 рентген.
Вже після виконання завдання Олексія з його підопічними направили до Іванково в польовий госпіталь. Там хлопці, вислухавши рекомендації лікаря, попросилися додому. Звісно, їх відпустили, давши настанови, але спочатку всі полягали спати, набратися сил.
– Нам потрібно було повернутися до Києва. Я, як старший, спочатку відправив хлопців, а сам добирався вже затемна, – розповідає ліквідатор. – До того ж був одягнений у сірий фабричний одяг, тож у місті на мене вже дивилися з обережністю – думали, з тюрми. Як добратися до частини, я не знав, допомогли перехожі. У частині я забрав документи, годинника та гроші за відрядження – 90 рублів.
P.S. Олексій Миколайович пробув у Чорнобилі близько трьох тижнів. Коли він повернувся додому, місто вже знало про трагедію, всі невпинно шукали інформацію, що ж таке та радіація. За офіційними даними, він отримав 37,5 бер опромінення, але, як потім дізнавалися ліквідатори, дані були неточні. Сам Олексій Миколайович переніс три переливання крові.
Сьогодні ліквідатору – 67 років, з 1996 року він на пенсії та займається улюбленою справою – розводить бджіл. Саме їм він завдячує добрим самопочуттям. Також Олексій Миколайович виховує двох онуків, яких надзвичайно любить та проводить з ними багато вільного часу. Про часи трагедій пригадує з сумом, але посміхається з полегшенням, бо все – позаду.
– У нас не було страху. Правду ми дізналися, та що ж робити… Переживемо, бо вижили, – сказав наостанок ліквідатор.
