Наш земляк, перший прем’єр-міністр незалежної України
Вітольд Фокін переказав “Руслана і Людмилу”
Нещодавно в Києві відбулася презентація дуже цікавої книжки – переказу українською мовою поеми О.С.Пушкіна “Руслан і Людмила” авторства В.П.Фокіна. Організаторами презентацїї були харківське видавництво “Фоліо” й Луганське земляцтво в столиці. Але нам відомо, що героєм події був і наш земляк. Адже видатна для нашої держави постать, перший прем’єр-міністр незалежної України Вітольд Фокін народився 25 жовтня 1932 р. в с. Новомиколаївка Новомиколаївського району Запорізької області в родині вчителів. А ось що він сам написав у передмові до книжки: “З оповідей бабусі (батькової матері), яка не дожила лише два роки до свого сторіччя, знаю, що всі мої предки були з династії січових зброярів, які осідали в селі Жеребець (нині поки ще Кірове Оріхівського району, – ред.) на Запоріжжі, де мали велику кузню і зналися під прізвищем Ковалі. Мені пощастило тримати в руках грамоту катеринівських часів, де було прописано: “Жалуется пятью рублями золотом кузнец помещика Фокина”. Може, в цьому й полягає розгадка походження мого російського прізвища?”.
Поетичні проби у Вітольда Павловича почалися ще в шкільні роки, і він навіть одного разу надіслав свою поезію до журналу “Огоньок». Але у відповідь отримав лише небезпечне на той час звинувачення в політичній недалекоглядності. Отже, книжка”Руслан і Людмила” з’явилася не на пустому місці. Це була ще й спроба перевірити свій невикористаний у молоді роки поетичний талант.
Після Другої Світової війни юний Вітольд працював у важкі часи коногоном, вибійником на шахтах Донбасу. Потім, здобувши освіту, пройшов усі кар’єрні щаблі аж до начальника комбінату “Свердловантрацит”. Але де б і коли б не працював Вітольд Павлович, він завжди залишався справжнім українським патріотом. Ось що пише він в авторській передмові до книжки: “Набуття Україною політичного суверенітету, конституційне визнання української мови як єдиної державної створили сприятливі умови для її розвитку та самоствердження. Зростають престиж і соціальне значення національного мовлення: люди потяглися до нього, нібито вперше відчули природну мелодійність, метафоричність і самобутність рідної мови, немов раніше й не помічали розкішного розмаїття виразових засобів, дотепних приповідок та жартів. Українською заговорили й ті, хто раніше її цурався, навіть соромився, бо якийсь дурень сказав, що вона – мова “селюків”, примітивна й брутальна.
Наразі все повертається на краще. Володіння державною мовою стає ознакою освіченості та культури. Люди починають розуміти, що мова – не тільки засіб спілкування, а й невід’ємна частка їхньої родини, голос народу, нетлінна святиня. Певна річ, порозумітися можна й завдяки традиційному суржику, проте для людини, що відчуває повагу до себе, розраховує на авторитет і визнання у суспільстві, це було б неабиякою вадою, так само, якби добірне зерно навмисне засмічувати дурійками вівсюга.
Щоб вільно розмовляти українською літературною мовою, її треба вчити, але це обов’язок, передусім, школярів. Дорослій, переобтяженій роботою та побутовими турботами людині вчитися важкувато. Втім є прийнятна альтернатива: треба просто більше читати, та не газети, що через недбалість журналістів часто-густо спотворюють мову, а визнаних майстрів слова, класиків, серед яких не тільки наш духовний батько Т. Г. Шевченко, а й такі знавці української мови, як Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Марко Вовчок, Михайло Коцюбинський, Пантелеймон Куліш. На мій погляд, до них слід було б додати також О. Гончара, П. Загребельного, М. Стельмаха, О. Ільченка. Серед сьогочасних літераторів-мовознавців назвав би також Л. Костенко, І. Драча, В. Слапчука, Ю. Коваля та інших.
Проте обмежувати свій інтелектуальний рівень творами виключно українських авторів було б недоречно: для всебічного розвитку людині цього малувато. Через те дедалі більшого значення набувають літературні переклади творів світових класиків, в тому числі добре знаних в Україні – російських. У мене давно визрівало бажання надати українським читачам можливість знайомитися з творами О.С. Пушкіна на рідній мові. Така нагода трапилась, коли я відчув неабияку прикрість від слів російськомовної журналістки, яка стверджувала, що зробити пристойний переклад пушкінської поезії неможливо через її унікальність і неповторність. На доказ вона прочитала знайомі з дитинства кожному рядки: “У лукоморья дуб зеленый…”. “Завіршувати текст, – додала журналістка, – знайти риму, так-сяк підібрати стиль, розмірність ще можна, але проникнути у містичну таїну гармонійності, яскравості та легкості пушкінської поезії неможливо, бо вона “однісінька у світі і близнюків не має”.
Захотілося довести, що це не так. Кілька днів розмірковував, вагався, перевтілювався, намагався уявити, як би те саме сказав Пушкін, коли б був українцем і знав мову. Нічого путнього не виходило. Ладен був покинути цю непідйомну справу і забути про неї. Та несподівано, в самий непідходящий час (гостював у друзів) наче прорвало: на кухні, серед посуду й наїдків, одним, як кажуть, махом, написав зачин, а далі, не гальмуючи, ще й невелику частку першої билиці”.
Після року праці В.П.Фокін завершив твір. Всі, хто прочитав рукопис, висловили думку, що вийшов не переклад, а оригінальний твір, написаний українською мовою за мотивами поеми Пушкіна, в якому збережено сюжет, героїв, стиль та деякі фрази, що стали крилатими. Щось на зразок “перелицьованої” Іваном Котляревським “Енеїди” Вергілія.
“Добре, що у мене вистачило витримки не зазирнути в переклади, свого часу зроблені визнаними літераторами М. Рильським та М. Терещенком, – продовжує В.П.Фокін. – Тим самим вдалося уникнути можливого їхнього впливу. Коли після завершення роботи прочитав ці переклади, то зрозумів, чому вони не мали великого успіху: попри зовнішню схожість, українська та російська – мови різні, через що відрядковий переклад поезії Пушкіна – шлях тупіковий, надто велика несумісність словотворчих засобів, навіть в словах, що мають спільні корені. До того ж, і Рильський, і Терещенко не взяли до уваги, що “Руслана і Людмилу” створив не автор славнозвісних “Бориса Годунова”, “Маленьких трагедій”, “Євгенія Онєгіна”, а зовсім юний, запальний, хоча й щедро обдарований поет, якому ще бракувало життєвого досвіду, власних спостережень за хитросплетінням людських взаємин: Болдинська осінь була ще попереду. Тому в творі, що названий романтичною поемою про любов, кохання як таке відсутнє. Читача умовляють повірити, що свої подвиги Руслан вершить заради Людмили, а мотивація його вчинків не доведена, бо про справжні почуття, про те, що герої давно люблять один одного, немає ні рядка.
Я волів додати героям поеми любові і ніжності. Хотів також показати Київську Русь часів Володимира як могутню східноєвропейську державу, цитадель слов’янського світу, а її громадян – і воїнів, і трударів, і бояр – як пращурів сучасних українців. Про це мала б свідчити і описувана неповторна українська природа, і пантеон богів, і народні обряди та звичаї, зброя, символіка, їжа, одяг і магія міфічних перевтілень. Принаймні, я цього прагнув”.
А тепер – рядки, які ми вивчали в школі…
