Голова громадської організації «Екосенс» Тетяна Жавжарова продовжує стежити за ситуацією на берегах Дніпра та спустошеного Каховського водосховища. Журналістки із Франції та Швейцарії зацікавилися, як війна вплинула на довкілля в Україні. Тож під час подорожі до Кушугумської громади Запорізької області, ми спитали думку місцевих мешканців, як війна вплинула на їхнє життя.   

Екоцид в Південно-Східній Україні розпочали росіяни не в червні 2023 року, коли зруйнували Каховську дамбу та спустили водосховище, а на століття раніше, в 30-ті роки 20 століття, коли почали будувати в Запоріжжі греблю ДніпроГЕСу для забезпечення електроенергією країни. Вже тоді знищили плавні, потім набудували металургійних та хімічних заводів без врахування «рози вітрів», а промислові стоки скидали в річки без очищення.

Другий екоцид росіяни здійснили в 50-х роках, коли побудували Каховську дамбу для цілей не так гідроенергетики, як для постачання води в Крим. Тисячі гектарів плавнів знаменитого Великого Лугу (це ліси, озера, острови, багаті рибою, птахами та звірами, які і годували козаків) були затоплені водою і знищені.

«Коли заливали Каховку, пливли скирти сіна, на них сиділи лисиці та зайці. Я саме хлопцем був, гуляв у плавнях – а тут хвиля мені по груди як заллє!» – згадує мешканець селища Кушугум Запорізької області Микола Йосипович Кононенко про будівництво Каховського водосховища.  Йому вже 83 роки, все життя прожив тут, а працювати їздив у Запоріжжя на тодішній завод «АвтоЗАЗ», який виробляв відомі в усьому СРСР «Запоріжці». Тож від рибальства чи садівництва, як багато селян, він не залежав. Але родина відчула на собі вплив спустошення Каховського водосховища: води для поливу тепер немає, городина вся посохла, розповідає його дружина Людмила Іванівна і показує дрібненькі помідорчики, які тільки чекають дощу.

Благом для аграріїв стала мережа каналів, по яких дніпровська вода надходила до раніше безводного степу. Це таки сприяло розвитку сільського господарства та власне справжньому заселенню краю. (Втім, замість подяки Дніпру самі ж колгоспи зловживали добривами, розорювали степи та береги балок, річок та забруднювали річки  і підземні води).

Це будівництво велося без очищення та укріплення дна і берегів водосховища та призвело до появи «великого болота» з брудною водою, яке з часом було зариблене, заселене, сформувалася річкова екосистема.

Каховське водосховище виконувало роль біологічної очистки та розбавлення стоків комунальних та промислових підприємств, не тільки із Запоріжжя, але й міста Дніпра, Кривого Рогу, де теж потужний промисловий комплекс скидав і скидає свої стоки в річку. А коли водосховища не стало, то весь цей «концентрат» отруює річкову воду.

«Вода в крані стала ще гірша, ніж була: доводиться відстоювати, щоб прибрати чорний осад на дні, та й запах неприємний. Купуємо воду в пляшках щодня, поставили кулер з бутильованою очищеною водою», – розповідає Людмила Іванівна.

Все тому, що Кушугумська громада має водозабір нижче Запоріжжя, нижче очисних споруд, тож п’є воду з усіма забрудниками, що припливають вище. Плюс через те, що нема технічної води з Каховки для поливу, люди намагаються хоч трохи поливати питною. Це посилило попит на воду. Очисні споруди «Водоканалу» не були розраховані на таку низьку якість води та на підвищену потребу в обсягах води і не справляються.

Наразі в Кушугумі людей стало більше, ніж до війни: тут ховаються від війни не лише мешканці окупованих сіл області (а росіяни окупували 70% Запорізької області), але й Запоріжжя, яке обстрілюють мало не щодня.

«Коли прилетіло Х-101, грохнуло так, що будинок струсило та побило вікна. Поруч військова частина. Я не стала далі чекати, а взяла маму, кішку та переїхали ми на дачу в Кушугум, тут і живемо», – розповідає Тетяна Вощинська, яка вже кілька років керує запорізьким осередком Асоціації міст України. Громада, яка складається із 4 селищ, сильно залежала від Каховського «моря», як тут казали. Працювали риболовецькі та переробні артілі, розвивалося городництво та садівництво. З міста приїжджали дачники, будували садові кооперативи.

Тепер – суха яма з паростками зелені замість колишнього водосховища, дно хрустить мертвими черепашками та сухою травою і сміттям.

Висохла і річка Конка, яка текла через степи та наповнювалася водами Дніпра через водосховище. Колишні труби водозабору стирчать далеко посеред щебенистої пустелі.

«Як жили до війни? Добре раніше жили! Було все –   і Каховка, і Конка річка, води вдосталь, і полив був у всіх проведений, і на берегах рибу ловили, люди відпочивали. А тепер – нема моїм корівкам де і води напитися!»  – бідкається місцева мешканка села Малокатеринівки, що в цій же Кушугумській громаді, Тетяна, наганяючи бичка. Чотири худі та змучені корівки, яких вона пасе, бредуть з водопою через сухі бур’яни та зарослі неїстівної амброзії.

«Два кілометри бідним корівкам іти до водопою! Води нема в річці зовсім. Ходимо до ставка, де фермер рибу вирощує Спершу нас ганяв, далі зрозумів, що тваринкам пити хочеться, аж припадають до води постояти!» – розповідає Тетяна.

Не пощастило селянам і дачникам, які встигли весною посадити городи, але влітку все погоріло. Втім, це справді стійкі люди. Два місяці лиш минуло від тієї ночі, коли росіяни вдарили по селу запалювальними снарядами, від яких вигоріло 40 будинків. Ми проїхали повз один із них, який і досі нагадує про трагедію. Решти почорнілого обвугленого даху на тлі блакитного неба та забута при переїзді кішка жалібно навчить. Хазяйка після обстрілу та отримання опіків, поїхала на лікування і не повернулася.

«Ми віримо в Перемогу! Хочемо будувати Європу тут, а не їхати туди», – каже Тетяна Вощинська. Хочуть зробити артезіанські свердловини для постачання громади водою, будуть центр розвитку підприємництва. Підписали Меморандум про співпрацю з Радою відновлення Запоріжжя, шукають експертів і просто людей, готових працювати над Планом відновлення та розвитку громади.

Три журналістки – із Франції, Швейцарії та Канади, які приїхали сьогодні в Кушугумську громаду – шанобливо потискають їй руку.  Вони вражені стійкістю українців, які намагаються розвиватися, попри війну, постійні тривоги та звуки артилерійських обстрілів.

– Це що, стріляють? – питають вони з деяким острахом. – Лунає тривога, небезпечно?

По той бік колишнього водосховища, за якихось 30 км – уже стоять російські окупаційні війська, звідти йдуть обстріли української частини Запоріжжя.

Журналістки приїхали, щоб висвітлити екологічні та економічні проблеми Запорізького регіону, які виникли через дії російських терористів. Їхні історії цікаві самі по собі як героїчні та показові для нашого часу.

«Україна збирається стати членом Європейського Союзу, а для європейців дуже важливою є екологічна безпека. Саме тому вони присвячують багато уваги впливу війни на довкілля та оцінці наслідків воєнних дій для довкілля та здоров’я людини. Тож коли мене попросили супроводжувати іноземних колег в їх подорожі по Україні, я погодилася», – пояснює журналістка Анастасія Рінгіс. Вона працювала в українських медіа з 17 років, жила в Києві, і до війни працювала у відомому виданні «Українська правда».

«Коли почалася війна, мені в перші дні зателефонували та попередили, що мене включили до списку 150 ворогів Росії, яких треба знищити, тож потрібно виїхати. Взяла дочку, подругу та ми переїхали до Канади, де я стала працювати в канадсько-українському фонді. Але проєкти ми ведемо в Україні, допомагаємо громадам, підтримуємо реформи. Війна – це виклики і складнощі, але це й певна терапія проти російської пропаганди для громади. Це шанс для незалежності України, повної відокремленості від росії», – розповідає Анастасія француженкам у запорізькій кав’ярні, куди заскочили поміж роботою.

Вродлива смаглявка Астріг Агопян – француженка, яка народилася і виросла у Франції, але її мати – вірменка, тож дівчина пристрасно розповідає про злочини росіян у Вірменії, Грузії, про їх прагнення захопити та споганити весь світ. Вона жила та працювала у Вірменії, Грузії, висвітлювала військові конфлікти, тож побачила за три роки чимало жахливого та шокуючого світ, про що знімає документальні фільми.

«Я розумію російську мову, але принципово не розмовляю російською, бо вірмени ненавидять російських солдатів. У Вірменії та Грузії сильні російські пропаганда, працює російське телебачення, і це погано для нас. Грузини не вийшли битися проти російських солдатів, коли ті захопили Нагорний Карабах, потім захопили Абхазію. Україна – велика країна, не така, як маленька Вірменія чи маленька Грузія, росіянам не вдалося швидко вас захопити і не вдасться, бо українці хоробро борються за свободу», – каже Астріг.

Надіге Джустінінані із Швейцарії, але ця тендітна дівчина уже побувала в гарячих точках, працювала в Афганістані, де знімала документальне кіно та робила фоторепортажі.

Об’єктом зйомки стали і руда мулиста пустеля з чорним мулом та наносами глинозему на колишньому дні річки Дніпра в Запоріжжі. І свіжі рани на обвалених ракетою та ерозією берегах річки Суха Московка, червоної не від крові, а від металургійних осадів та алюмосилікатів, які десятиліттями зносилися сюди з шламовідстійників «Запорізького алюмінієвого комбінату» та «Запоріжсталі».

За роки Незалежності, в Україні стали більше дбати про довкілля, про охорону водних ресурсів та заговорили про європейські директиви екологічної безпеки.  І от росія напала на Україну – і знову чинить екоцид, знищуючи цілі екосистеми, забруднюючи ґрунти, води, повітря своїми снарядами та ракетами, технікою, пожежами.

Ми бачимо наслідки руйнування Каховського водосховища для Запоріжжя: обміління річки Дніпра та його притоків, зниження рівня підземних вод, загибель річкової та прибережної екосистеми. Ми вже засвідчуємо погіршення якості води в річках у динаміці, за результатами спостережень: підвищується концентрація солей, зростає мінералізація, падає вміст кисню, сильно зріс вміст нітритів та нітратів. Лабораторний центр МОЗ фіксує бактеріологічне забруднення, вище за норму подекуди в сотні раз. Зокрема, це було викликано загибеллю річкової флори та фауни та подальшим її розкладом під впливом підвищення температури води. Відбулося суттєве зменшення об’ємів води в Дніпрі в районі Запоріжжя вище Дніпровської ГЕС, бо гідроенергетика вимагає технічних спусків води, що погіршило її якість, бо кількість стоків і скидів підприємств не знизилася (наведу аналогію із пакетиком чаю у відрі чи у маленькій чашці – колір і концентрація залежить від обсягу води).

Запах гниття та сірководню пригнічував запоріжців протягом першого місяця, далі турбувало збільшення кількості пилу в повітрі, який розносився вітром із пустелі, якою стала водна площа колись повноводного Дніпра. Зараз дно уже заростає травою, першими деревцями, але турбує, що територію почали агресивно заселяти інвазійні види, такі як сильний алерген амброзія.

Чи треба відбудовувати Каховську ГЕС? Питання складне, адже слід прорахувати всі екологічні та економічні фактори, не забуваючи спитати про потреби людей, які живуть на берегах Каховського водосховища та нижнього і середнього Дніпра. Безперечно одне: необхідно вже сьогодні залучати фахівців не тільки із гідроенергетики, але  із оцінки нинішнього стану цієї території, рівня підземних вод, стану екосистем. Робити соціологічні дослідження і вивчати думку людей. Вивчати досвід із ревіталізації колишніх водосховищ.

Все це бажано робити не з далеких кабінетів, а з регулярними виїздами на місце, відбором проб і зразків, фото- і відеофікасацією. Однак безпекова ситуація в Запорізькій та Херсонській області не дозволяє робити таких масштабних наукових експедицій.

Будемо сподіватися на ЗСУ і працювати для Перемоги.

Колонка із рубрики “Голос громади” підготовлене завдяки фінансовій підтримці Уряду Великої Британії в рамках проекту «Рада відновлення як інструмент залучення громадськості до формування екосистеми сталості, стійкості та демократії в Запорізькій області», який виконує ГО «Екосенс».