Чому запоріжани не стали чемпіонами олімпіади в Ріо

Цієї неділі закрилися Олімпійські Ігри в Ріо-де-Жанейро. Певно, всі, хто слідкував за цією подією, сподівалися на більший медальний вжинок нашої збірної. Адже, пригадаймо, Україна відправила на Олімпіаду 205 спортсменів. Втім, уже тут крилася тривога. Адже на попередніх Іграх олімпійські ліцензії виборювало не менше 230 українців.

Отже, порівняймо:

Медалі на літніх Олімпійських іграх

Констатуємо: такого бідного “медального врожаю” ще не було ніколи. Найбільше “золота” й місце в елітній “десятці” спортивних країн ми мали на першій для Незалежної України Олімпіаді 1996 року, на яку їхали ще з радянським багажем. Потім бувало різне, але менше 20 медалей наші хлопці й дівчата додому не привозили. А тепер спробуємо відповісти на питання “чому”.

Спочатку лише два приклади. Бронзову медаль Азербайджану в Ріо виборола колишня уславлена українська веслувальниця Інна Осипенко-Радомська, яка на Олімпіадах 2004, 2008, 2112 років поклала в скарбницю нашої країни золоту, дві срібні й бронзову нагороду. А 2010 року її взагалі було визнано кращою українською спортсменкою. “Золото” у стрибках з жердиною взяв бразильський атлет Тіаго Браз Да Сильва, який ніколи в житті на відкритому повітрі більше ніж на 5 м 83 см не стрибав, а Олімпіаді подолав планку на висоті 6,03 (новий олімпійський рекорд). А підготував його перший тренер Сергія Бубки, українець Віталій Петров.

І такі приклади можна наводити ще й ще. Чому ж багато хто з наших кращих виступає проти наших? Чому наші талановиті й мудрі тренери готують наших суперників? Відповідь очевида. Тому що у нас немає повноцінних умов для підготовки, тому що наші тренери не отримують винагороди, яка б відповідала їхній кваліфікації.

На початку своєї кар’єри після закінчення університету наші тренери отримують чистими приблизно 2000 грн. Наприкінці кар’єри, з максимальним стажем, найвищою категорією, званням “майстер спорту” та ще й на півтори ставки – близько 5000. Заслужені – дещо більше, але їх мало. При цьому грошей не те що на збори, а й на виїзд талановитих дітей на змагання, як правило, немає. Тренери дуже часто подорожують і возять своїх вихованців за власний рахунок і за рахунок батьків. Якщо ж тренер є і батьком спортсмена, то й варіантів майже немає. Коли ж наших зовсім непоганих фахівців запрошують за кордон, то там пропонують гонорари від 1000 доларів. І це тільки стартові умови. У більшості випадків платня в кілька разів більше. А умови підготовки спортсменів і участі у змаганнях і порівняти не можна.

Саме умови підготовки стали вирішальним фактором, через який талановитий запорізький гімнаст, колишній член збірної України Олег Степко переїхав до Азербайджану й змінив громадянство. Хтозна, можливо, за його участю українська збірна зі спортивної гімнастики й втрутилася б у боротьбу за олімпійські медалі, адже наших відкинуло від п’єдесталу саме те, що один з гімнастів отримав травму, а повноцінної заміни не було.

В Азербаджані і Олег, і його тренер отримали і житло, і прекрасні умови для тренувань, і набагато вище матеріальне забезпечення. І якщо вже пішла мова про цю країну, згадаймо, що там – найвища в світі винагорода за Олімпійські медалі – 510 тисяч долларів США. Тому не дивно, що загалом 11 колишніх наших збірників виступали за цю країну і 3 з них – вибороли медалі.

Які ж у нас умови? Про оплату праці тренерів ми вже говорили, а умови розглянемо на прикладі нашого великого промислового міста Запоріжжя з його з давніми олімпійськими традиціями.

Почнемо з того, що за часи Незалежності, на жаль, нічого нового у нас не збудували, якщо не рахувати реконструкцію центрального стадіону, який при цьому став суто футбольним і зменшив кількість глядацьких місць на трибунах у два з половиною рази – до 12,5 тис. Інші стадіони або законсервувалися на рівні 70-80-х років минулого сторіччя, або перетворилися на руїну. Серед таких, на жаль, і стадіон “Авангард” Це вам не Ріо-, на якому 40 років тому було підготовлено чемпіона і рекордсмена світу у стрибках у висоту Володимира Ященка. Спасибі “Запоріжтрансформатору” хоча б за те, що покосили траву, яка тут зазвичай виростає вище коліна. А можна було б зробити, наприклад, майданчик для довгих метань, якого в місті немає.

Тепер про криті приміщення. Із 11 наших олімпійців 5 – це легкоатлети. І не в останню чергу тому, що “Запоріжсталь” забезпечила їм більш-менш пристойні умови. Наш легкоатлетичний манеж – єдина спортивна споруда в місті, яка розвивалася. Наприклад, з’явився фотофініш, нове обладнання для стрибків, реконструйовано систему опалення і т.і. Саме тому наш манеж – зимова тренувальна база не тільки для запорізьких атлетів, а й для всієї української збірної.

– Глобально у нас залишилася лише та база, яку успадкували від Радянського Союзу. Щодо нашого манежу, то розвивається він завдяки комбінату “Запоріжсталь” – коментує директор СДЮШОР “Металург” з легкої атлетики Володимир Самоленко. – Як відомо, було підписано меморандум між комбінатом і Федерацією легкої атлетики України. Комбінат зробив реконструкцію, а федерація надала обладнання.

Нагадаємо також, що “Запоріжсталь” виплачує стипендії провідним і перспективним запорізьким спортсменам, і не тільки легкоатлетам.

– Дійсно прикро зараз дивитися на стадіон “Авангард”, на якому і я свого часу тренувався, – продовжує Володимир Самоленко. – Він був дуже затребуваний на Правому березі. Там тренувалися не тільки легкоатлети. Якщо ж говорити про метальників, то ініціативним тренерам доводиться шукати будь-які можливості. Наприклад, за ініціативи тренера Анатолія Кушнірука й за підтримки тієї ж “Запоріжсталі” обладнано доріжку для розбігу метальників спису в загальноосвітній школі №73. Але, звичайно, вона годиться лише для дітей. Наша ж олімпійка Ганна Гацько метати списа може тільки в Києві. Метальники молота користуються тим, що між манежем і полями футбольної школи “Металург” є клаптик вільної землі. Теж ініціативний тренер Сергій Кохан обладнав там майданчик, щоб діти могли тренуватися. Школа як може сприяє цим тренерам, але доводиться констатувати, що для метання дорослих спортсменів на високому рівні майданчики відсутні. Колись великий майданчик був біля ШВСМ, але часи змінилися, тепер там нічого немає.

По інших напрямках у нас справи – набагато гірші. Місто завжди було і є базою для гандбольних збірних України – і чоловічої, і жіночої. Але наші клуби тепер не мають змоги навіть грати домашні міжнародні матчі в рідному місті. Адже палац спорту “Юність” багато років – “поза грою”. Спасибі хоч “Мотор Січі” й “Запоріжалюмінбуду” за те, що утримують свої майданчики.

На “радянських” об’єктах тренуються наші плавці й стрибуни у воду. При цьому народний депутат України В’ячеслав Богуслаєв говорив про можливість демонтажу нашого єдиного басейну олімпійського стандарту “Славутич”, який належить “Мотор Січі”, і будівництва на цьому місці зали для ігрових видів, перш за все гандболу. Зауважимо, що спортсмени займаються в басейні не безплатно. Платять і розрядники, і навіть майстри спорту.

Можна ще сказати про веслувальників. В останні роки були спроби “реанімувати” наш веслувальний канал, який знаходиться в дуже гарному і зручному місці, можна сказати – біля центрального залізничного вокзалу. прикритий від вітру й має ширину, яка відповідає міжнародним стандартам. Але він продовжує заростати очеретом. І жодної інфраструктури!

Отже, що робити? За відповіддю ми звернулися до провідних спеціалістів, людей, від яких залежить розвиток спорту в Запоріжжі.

Голова обласного відділення Національного олиімпійського комитету Володимир Лобанов:

– У нас не так усе й погано. Срібна медаль борця-класика Жана Беленюка, шості місця стрибуна у воду Максима Долгова і веслувальника Олександра Надтоки свідчать про те, що область матиме гідний доробок, коли Мінмолодьспорт підбиватиме підсумки. Але, дійсно, є невтішними результати України в плаванні, легкій атлетиці, дзюдо… Що робити? Перш за все повернути повноцінний урок фізвиховання до школи, а потім і до учбових закладів усіх рівнів акредитації. Суспільство вже замислюється про те, як відірвати дітей від комп’ютера й мобільних гаджетів, тобто від сидячого й напівлежачого стану. І уроків фізкультури має бути не два на тиждень, як раніше, а три, а може й чотири. Це потрібно для здоров’я нації. А потім уже йдуть дитячі спортивні школи, які відбирають фізично кращих. Що ж до стадіону “Авангард” і інших, які є у приватній власності, то ані міністерство, ані обласна державна влада юридично не можуть впливати на власників. Такі відносини, в тому числі збереження профілю, мають бути передбачені на законодавчому рівні. Наприклад, якщо в рекреаційній зоні на Набережній будується супермаркет, власник має збудувати і спортивні об’єкти поруч. Я вважаю, що для досягнення спортивних результатів треба культивувати в місті не сто видів спорту і серед них 37 олімпійських, а кілька опорних. Можливо, 5-7. І якщо вже в нас є зимова база легкоатлетичної збірної, то коли приїздив заступник міністра молоді і спорту, голова Федерації легкої атлетики Ігор Гоцул, ми ставили питання й про літню базу, де можна було б зробити й майданчик для довгих метань – спису, молота, диску. З такою ініціативою виступає й мер Бердянська Володимир Чепурний. Там є й потужна відновлювальна база. Тоді наші спортсмени змогли б не їхати на підготовку до Польщі й витрачати там гроші. Мені здається, що Олімпіада має змусити створити загальноукраїнську програму, яку напишуть фахівці з розбивкою по регіонах – кому що зробити. А головне – треба вирішити питання зарплати працівників сфери фізичної культури й спорту. Вона має бути гідною.

Заступник Запорізького міського голови Анатолій Пустоваров:

– Питання полягає в двох площинах. Є професійний і аматорський спорт. І мають бути відповідні державні програми. Треба підвищити рівень фінансування як на центральному, так і на місцевому рівні, що ми зараз і робимо. Наступний етап – це інфраструктура. Спорт має йти в маси. У нас є в цьому плані ряд проектів. Почнемо з того, що в місті саме зараз створюється розгалужена мережа спортивних майданчиків у дворах, якої не було ніколи.

Нарешті рушило з місця вирішення проблеми Палацу спорту “Юність”. 31 серпня має бути проведено конкурс щодо його реконструкції, а отже повернення спортсменам міста. Зроблено кроки й для відновлення слави нашої футбольної школи – створено відповідне комунальне підприємство. У цих напрямках і будемо рухатися.

Директор департаменту спорту, сім’ї та молоді Павло Бланк додав, що місто зараз фінансує 20 ДЮСШ з 34, які існують у місті. Це близько шести тисяч дітей і підлітків. Для того. щоб залучати до занять ще більше дітей, відділення спортивних шкіл функціонують у всіх районах міста. При цьому використовується база 80 загальноосвітніх шкіл

Отже бачимо, що йдеться скоріше не про олімпійські досягнення, а про фізичний розвиток молоді. І це вірно. Адже олімпійські медалі не можуть бути найвищою метою, вони лише певною мірою відображають стан суспільства й спроможність держави. Скажу більше. вони за будь-якої підготовки спортсменів не гарантовані.

Перед Олімпіадою в Ріо прочитав інформацію, яку дозволю собі процитувати: “Переможцем загальнокомандного заліку на Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро стане збірна США, обійшовши Китай і Великобританію, тоді як російська збірна займе четверте місце, випливає зі статистичних розрахунків аналітиків банку Goldman Sachs…” Далі йдеться про майбутню кількість медалей цих країн різного ґатунку, яку банк передбачив дуже близько до факту. Як бачимо, і розташування на верхівці неофіційного медального заліку вказано майже точно. Хіба що британців і китайців переставили на другій-третій сходинках.

Виникає два питання. Перше. Навіщо одному з найпотужніших у світі американських інвестиційних банків такі прогнози, це ж не букмекерська контора? Чи банк підвищує свою прибутковість, граючи в тоталізаторі? Друге. Як можна було майже точно вгадати, хто отримає медаль у тому чи іншому виді спорту, коли на Олімпіаді траплялися карколомні, непередбачувані випадки. Наприклад, у п’ятиборстві серед жінок з боротьби вибули майже всі фаворити просто тому, що коні не захотіли стрибати через бар’єри. А може, тому й не стрибали, що кількість медалей заздалегідь рахують банки, в яких дуже великі гроші?

Втім, якщо прочитати далі, дещо можна зрозуміти: “Експерти Goldman пророкують перемоги російським гімнастам, борцям, боксерам, а також нагороди найвищого ґатунку в синхронному плаванні.” І дійсно, є види спорту, де можна «регулювати» кількість медалей тієї чи іншої країни. На жаль, серед таких уже і бокс із боротьбою. В рівних поєдинках дуже багато залежить від суддів, як ми переконалися під час фіналу нашого борця-класика Жана Беленюка.

Що ж тоді говорити про синхронне плавання і художню гімнастику, де росіянки, можна сказати, самі собі виставляють бали. Було просто смішно дивитися на російських гімнасток, які «хвилюються» в очікуванні оголошення оцінок. Адже кидалося у вічі, що їм виставлять найвищі бали не тільки якщо вони загублять усі снаряди під час виступу (що й було), а й навіть якщо вони взагалі забудуть свої стічки й м’ячики дома. Тому наша блискуча гімнастка Ганна Різатдінова, в якої і програма була складніше, і виконала вона її майже бездоганно, не могла розраховувати більш ніж на бронзу. Певно, прихильники художньої гімнастики будуть на мене ображатися, але я уже давно, кілька олімпіад тому, впевнився, що цей вид спорту врятує від корупції тільки виведення його за рамки олімпійської програми. Те ж можна говорити і про синхронне плавання. Ці гарні шоу, вважаю, і без п’яти кілець знайдуть і глядачів, і спонсорів. А замість них у програму можна ввести інші види, де дійсно можна застосувати олімпійський принцип «Швидше, вище, сильніше!»

Отже і через суддівське свавілля, і через наші негаразди Незалежна Україна, яка починала свою окрему олімпійську історію у прем’єр-лізі спортивних країн, продовжила в другій лізі, тепер, певно, скотилася в третю. Знаєте, на початку Олімпіади взагалі хотів назвати підсумкову постолімпійську статтю «Українці – співоча нація. Спасибі Джамалі». Але зрозумів, що це було б несправедливо по відношенню до наших спортсменів.

Адже всі наші спортсмени й тренери, які, незважаючи на безгрошів’я й відсутність умов, залишилися українськими – герої! Ті, хто незважаючи на ці фактори, виборов олімпійські ліцензії – двічі герої. А ті, хто незважаючи на перелічене та ще й можливо, суддівську упередженість, виборов олімпійську медаль будь-якої проби – тричі герої.

Героям слава!

Олександр Верьовкін