Доки звучить музика – земля осяюється світлом, життя наповнюється радістю, сенсом та надією, у душі панує мир та злагода. Мелодії, народжені у серцях відомих класиків та сучасних композиторів, оживають на сцені філармонії та пробуджують у серцях слухачів найпотаємніші почуття. Маестро, наче чарівник, рухом диригентської палички змушує не просто грати інструменти, а оживати на великій сцені. Вони, як люди, такі різні за своїми характерами, та завдяки єдиній піднесеній меті вони поєднуються у єдиній мелодії та створюють гармонію у наших серцях.
А творять це диво музиканти – люди, по-справжньому віддані своїй справі, які крокують з музикою по життю. Які вони, ці Скрипки, Контрабаси, Валторни? Як стали на свій шлях, чим живуть, про що мріють? Запитаємо у них самих…
Сьогодні – сцена, завтра – гори
Артист вищої категорії, солістка Олена Кочерга з дитинства мріяла грати на гітарі. Але місця у класі не знайшлося, тож довелося освоювати фортепіано. Так Олена сумлінно вчилася, поки її молодша сестра не захопилася флейтою.
– Я пояснила їй, що флейта це – бідно, скудний інструмент у порівнянні з фортепіано. Але ж я просто не могла відставати від молодшої сестри. Як піаністка я робила успіхи, але як тільки я взяла флейту до рук, зрозуміла: я буду флейтисткою. Я закохалася у цей інструмент. Крім того, на духових музикант безпосередньо впливає на звук – я граю тими звуками, якими я хочу, граю так, як хочу, й можу провести звук, як мені забажається. На фортепіано це зробити неможливо.
Тендітну, струнку, жіночну солістку оркестру глядачі звикли бачити зі сцени у вишуканому вбранні, майстерно та ніжно виконуючу свої партії. Але у вільний від роботи час Олена змінює свій вишуканий образ на зручні кросівки та рюкзак. Окрім музики, віолончелістка має улюблене хобі – пішохідний туризм.
– Гори, рюкзак й обов’язково – автономія. Мені подобається виходити з населеного пункту, знаючи, що наступне морозиво я скуштую через кілька днів, – розповідає солістка оркестру.
У походах Олена знає, як правильно скласти рюкзака, якими шляхами вирушати. Вже довелося побувати у Криму, Карпатах, на Кавказі. У планах – горні хребти Америки.
Для себе Олена відкрила, що для пішохідного туризму важливе розвинуте дихання.
– Одного разу я взяла сестру-віолончелістку. Вона в мене офісний працівник, навіть додому їздить на ліфті. Я спеціально дала їй неважкі речі, але потім пошкодувала – вона чудово справлялася з фізичними навантаженнями.
Ось так в одній людині можуть поєднуватися на перший погляд різні речі. Туризм допомагає Олені розслабитися, набратися сил перед майбутніми концертами.
– Гори допомагають відпочити та абстрагуватися. Там я поринаю в іншу атмосферу з іншими цінностями. Там немає значення, наскільки довгу ноту я можу зіграти, інтерпретувати той чи інший стиль музики, наскільки переконливо я можу витупити на сцені, – розповіла солістка оркестру.
Крім туризму, Олена захоплюється велосипедом та танцями. Хобі не заважають роботі, талановита людина – талановита в усьому.
Поїхати, щоб повернутись
Борис Миколайович Сонин народився у Воронежі в родині лікарів. Батьки не хотіли, щоб їхня дитина, як і вони, працювала цілодобово. Свого сина вони бачили творчим та талановитим, тож віддали до музичної школи. Хлопець був слухняним, сперечатися не став. Спочатку Борис думав, що буде грати на фортепіано чи акордеоні, та батьки наполягли на віолончелі. Викладач дуже любив свій інструмент, тому дуже старався прививати таку саму любов й учням. Та змушувати Бориса не потрібно було – йому подобалося грати. Вже згодом він осягнув, що віолончель – то голос людської душі.
З Воронежу у 1957 році родина переїхала до Калінінграду, а звідти – до Запоріжжя. Тільки-но приїхавши до міста, одинадцятирічний Борис відчув – він на рідній землі.
– Це було дивне, піднесене відчуття, – згадує Борис. – Як зараз пам’ятаю: 7 листопада, тепле повітря, краса. Люди нікуди не поспішають, немає підозрілості (у Калінінграді ми жили за 200 км від Берліну). Запоріжжя здавалось містом з безкінечним сонцем, хоч заводи невпинно працювали й димили набагато більше, ніж зараз. Родичі не розуміли, чому нам тут подобається. Та ми були задоволені – навколо міста безкраї поля з фруктами: яблука, абрикоси, персики, виноград. Згодом на їх місці виросла Бабурка.
Місто після війни відстроювалося, і до Запоріжжя все більше приїжджало робітників з усього Союзу. Поступово витіснялося місцеве населення, зникала українська мова.
– Вже тоді хто говорив українською – то селяни, колгосп з «Вознесенки». А мені подобалося і село, і люди. Ми з хлопцями підемо нарвати абрикосів, так господарі нас трошки посварять – і все. Чуйні люди були, – згадує Борис Миколайович.
Навчання у музичній школі та звичайні уроки поєднувати було складно. Вдома було фортепіано, віолончель (вчили комплексно), а ще нескінченні домашні завдання. А ще б погуляти встигнути! Та на родинних зборах було твердо вирішено: музику не кидати. Після училища були спроби вступити у Донецьку філармонію, але там не було місць. Тож довелось їхати до Казані. Конкурс був величезний – 15 чоловік на 1 місце. Проте екзамени були складені успішно, і це була нова сходинка у професійному житті.
– Тут і почалася освіта, – згадує віолончеліст. -Я потрапив до потрібних людей у потрібний час. Це був вищий пілотаж – обдаровані викладачі, безліч гостей, великі майстри віолончелі. На першому ж курсі я потрапив на прослуховування у симфонічний оркестр консерваторії. Брали туди лише досвідчених п’ятикурсників, тож я лише спостерігав. Раптом диригент покликав мене спробувати, і я йому сподобався. Вже потім я дізнався, що це всесвітньо відомий музикант Натан Рахлін, який за дорученням партії підіймав мистецтво в Татарстані. Інші студенти були незадоволені, що взяли першокурсника. Та він побачив у мені талант.
Після навчання спеціаліста з родиною запросили працювати у Куйбишев, обіцяючи житло. Працювати було цікаво: великий оркестр, відомі особистості. Та весь час подумки Борис повертався до України.
– Після 13 років роботи ми переїхали до Запоріжжя. Це був 1979 рік. Оркестр тоді був невеликий, периферійного рівня. Мене це трохи зачепило, що йому не приділяли такої уваги. Та я прагнув тут бути, – розповідає Борис Миколайович.
Робота, обрана душею
Валерій Карпенко – артист академічного симфонічного оркестру, концертмейстер групи контрабас.
До музики Валерія привела низка випадковостей, як, власне, й до сцени Запорізької обласної філармонії.
Навчання у музичній школі почалося зі знайомства з фортепіано. Та почувши в Інтернеті гру світового контрабасиста Рената Ібрагімова, увага переключилася на інший музичний інструмент. Витончений контрабас, який грає ніжніше за скрипку, захопив молодого музику. Після розмови з викладачем було вирішено вступати до музичного училища й надалі вчитися грі на обраному душею інструменті.
Екзамени завершилися успіхом – Валерій вступив одразу на другий курс. У перший же рік навчання до Херсонського музичного училища приїхав з виступом наш академічний оркестр.
– Вже тоді, слухаючи виступ, у голові промайнула думка: а чому б не попрацювати там? Я не знав, як я потраплю до колективу, але вже наче знав – це мій шлях, – зазначив Валерій.
Думки відклались у підсвідомості, та попереду ще було три роки навчання в училищі, а згодом ще чотири у Дніпропетровській консерваторії ім. Глінки. Отримавши диплом, контрабасист дізнався від колег за навчанням, що у нашій філармонії йде прослуховування. Не гаючи часу, Валерій приїхав і все склалося – він став учасником колективу.
– Я дуже зрадів, адже це ще один крок, новий досвід, можливість вирости як творчо, так і особистісно. А працювати на одній сцені з такими музикантами, як у нашому оркестрі, – гідно поваги, – сказав Валерій.
Хлопець був наймолодшим – усього 23 роки, позаду лише навчання, тож було чому повчитися. У колективі «дідівщини» не було, нового учасника прийняли доброзичливо. Крім того, потрібно було адаптуватися, адже у Запоріжжі Валерій ніколи раніше не був.
– Кожне місто – особливе. Запоріжжя – чудове: життя тут помірне, є своя краса. Воно чудово підходить для сімейної людини, – зазначив контрабасист.
У Запоріжжі Валерій не лише здобув бажану роботу, а й створив родину. Дружина, яка також займається музикою, розуміє, коли молодий батько затримується на репетиціях, концертах – така специфіка роботи. Проте це не заважає жити щасливо та виховувати дитину, яка в майбутньому, можливо, теж піде у музику.
Вчити не книжками, а власним прикладом
Ярослав Ревуцький приєднався до відомого колективу восени минулого року. Мати Ярослава грала на баяні та мріяла, щоб її дитина також долучилася до творчості. У радянський час вибір був небагатий, але скрипка одразу привернула увагу незвичною формою та звучанням. Навчання поступово відкривало все нові й нові знання. Любов до свого музичного інструменту лише зростала, а поряд із нею – бажання досягти вершин майстерності.
До того ж бабуся Ярослава пригадувала, що у довоєнний час до них у гості приїжджав двоюрідний брат дідуся – Лев Миколайович Ревуцький – відомий радянський композитор. Та, на жаль, дідусь загинув на війні, тож про можливого родича скрипаль говорить з особливою скромністю.
Ярослав пов’язав більшу частину свого професійного життя з викладанням у музичному училищі. Приєднавшися до колективу академічного симфонічного оркестру, роботу викладача кидати не став. Скрипаль дуже любить спілкуватися зі студентами, ділитися з ними власним досвідом і бачити, як з них виростають майбутні зірки.
У своєму викладанні Ярослав не обмежується сухою теорією, а вчить юні таланти практикуватися безпосередньо на сцені.
– Сцена – перевірка на міцність будь-якого музиканта, – зазначив Ярослав. – Можна тисячу разів пояснювати , показувати щось у класі. А можна запросити студентів на сцену, зіграти з ними, і це дасть поштовх. Студента потрібно зацікавити, він має повірити викладачу та піти за ним, як за лідером, довіритись йому. Побувавши на такій великій сцені, де бували великі майстри з різних куточків світу – у кожного горять очі та виникає бажання здійснювати нові звершення.
Робіть те, що не можете не робити
З дитинства дивлячись на велику сцену, ми бачимо людей, які на наших очах створюють найбільше у світі диво – музику. І це не перебільшення, адже навіть з точки зору фізики музики – не існує. Ми не бачимо її, не можемо доторкнутися, ми можемо відчути ці зворушливі вібрації. Й це відчуття – одне з найбільших дарів, якими наділила нас природа. Звучання кожного інструменту — це окрема душа, а разом вони поєднуються у велику силу – силу почуттів, і для кожного слухача – своїх, особистих.
Але як поєднати ці високі та низькі звуки, підібрати темп, ритм так, щоб ні в якому разі не порушити цієї гармонії? Управляти оркестром – велике мистецтво, яке вдається осягнути лише найвідданішим мистецтву музики людям – диригентам.
На сцені нашої філармонії музика по-справжньому жива завдяки нашому головному диригенту академічного симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії В’ячеславу Реді. Під керівництвом маестро симфонічний оркестр став центром музичної культури Запоріжжя, завоював повагу як професіоналів, так і численних шанувальників музики. Цьому сприяли щедра музична обдарованість маестро, його високий професіоналізм, артистизм, організаторський талант, висока працездатність.
Передували успіху титанічна робота над навчанням та вдача.
– Мені пощастило з батьками – вони помітили здібності та відвели мене до студії, – розповідає диригент. – Потім я потрапив до музичної школи – там були гарні викладачі. Це дуже важливо, щоб у житті зустрічались справжні люди, які люблять свою професію.
Потім юний музикант потрапив до музичного училища. Саме там почали закрадатися думки про майбутню професію диригента. У майбутньому великий маестро, а тоді звичайний студент В’ячеслав, почав купувати платівки, партитури, намагаючись самостійно розібратися в азах мистецтва.
– Тоді мені все здавалося складним – так і було. Подумки виникали питання: як можна управляти таким великим колективом та таким унікальним інструментом, як симфонічний оркестр? Все більше подобалася красива гра, все більше хотілося осягнути таємниці. Мабуть, в цьому й мета життя – зробити щось таке, що здається неможливим та неосяжним. Та все можливо, треба лише робити та не боятися.
Доводилося багато працювати над собою. Закінчивши училище, оркестровий факультет консерваторії, здавалося, можна зітхнути з полегшенням, та мета стати диригентом брала перевагу й потрібно було починати навчання з чистого листа, адже диригент – зовсім інша професія. Також турбували думки про майбутню роботу, адже без оркестру – лише під платівки диригувати. Та чекати не довелося – старання не були марними, й нескінченна робота над собою давала свої результати.
Вже тридцять років В’ячеслав Васильович є диригентом академічного симфонічного оркестру Запорізької обласної філармонії.
– Коли є робота, ти можеш головне – творити, – зазначає маестро. – Велике значення має репертуарна політика, але не менш важливе оточення – це має бути колектив однодумців. Важливо спілкування з людьми, психологія. Ми всі живі люди. Буває різний настрій, хтось щось недовчив. А мені хочеться, щоб все виходило швидше, краще. Буває емоційно заводишся, розбурхуєш всіх, але це робочий процес. Кожен учасник колективу – окрема особистість, кожен на своїй хвилі. Ми залишаємо проблеми вдома, а на роботі на першому плані – творчість. Моя задача – об’єднати всіх: наблизитися до ідеї композитора, передати це музикантам та подарувати публіці.
Коли концертна програма ще лише у планах та нотах, маестро з першої репетиції бачить кінцевий результат – той, за яким прийде глядач. Музикантам необов’язково це бачити – вони мають бути як глина для гончара – піддаватися баченню музики диригента. Тоді ця послідовність чередування звуків, їх правильне співвідношення будуть розбурхувати людські почуття та емоції. І задача оркестру – розкрити це, щоб гості, прийшовши у зал, стали співучасниками концерту.
Сьогодні основу репертуару симфонічного академічного оркестру складає класика. Та, як зазначає маестро, час диктує й свої закони. Сьогодні люди живуть в іншому темпі, ніж люди у19 столітті: популярні інші ритми, з’явились нові технології. Велику частину публіки оркестру складає молодь, для якої також потрібно підбирати різний репертуар.
– Багато звучить класики в естрадному виконанні, з’явилися різні мюзикли. Тому поряд з класикою ми вкрапляємо сучасні твори. Люди приходять у концертний зал отримати задоволення, почути те, заради чого прийшли. Почувши улюблену мелодію, ритми – слухач повертається. Дуже важливо, щоб музику слухали й займалися нею діти – тоді вони будуть успішнішими у житті.
За роки роботи маестро, академічний симфонічний оркестр виховав не одне покоління публіки. На кожному концерті – аншлаг, і все завдяки відданості справі свого життя.
– Все, що людина робить у житті, вона робить і для себе. Наодинці з собою ми знаємо, хто ми, тому намагаємося робити красиво, досконало й, звісно, ділитися з оточуючими. Ділитися своїми знаннями – шлях до досконалості. Мабуть, і в нас така професія – ми ділимося творчістю, талантом, намагаємося посіяти це зерно у наших дітях, – сказав В’ячеслав Редя.