Ці слова Шевченкові у сповідальне смиренному вірші “Доля” якісь несподівані.
Декому вони здаються недоречними і суперечливими з попередніми рядками. А доскіпливий читач скаже: порівняйте кінцівку вірша “Доля” з початком наступного вірша у триптиху “Слава” і побачите, що це ж несумісно!
А ти задрипанко, шинкарко,
перекупко п’яна!
Де ти в ката забарилась
з своїми лучами.
Та це ж саркастичний виклик “славі” – і навіть більше…
Було це написано в один день – 9 лютого 1858 року – в Нижньому Новгороді, коли ще поетові і не снилися радісні зустрічі і успіхи в Санкт-Петербурзі.
За ним залишилася десятирічна пустеля, а попереду – непевна дорога неофіта-глашатая нової правди, якої світ не хоче прийняти. Яка ж слава була заповіддю?
Розмитий корінь слави
Богинею поета була Муза, але вона така сама “пречистая, святая”, як і мати неофіта Алкіда. І звертається він до неї так само, як до Святої Заступниці:
Вночі
І вдень, і ввечері, і рано
Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду. Поможи
Молитву діяти до краю.
Отже, так само, як неофіти, котрі молилися радісно, йдучи на хрест?! Що ж тоді означає слава як “заповідь моя” і слава, яка десь у “ката забарилась з своїми лучами”?
“Найперше було Слово, і Слово було Богом” – цей початок Євангелії від Йоана нині вже непросто довести до свідомості нашого сучасника, який звик до спекуляції словом і до потоків марнослів’я.
“Мій Боже милий, як то мало святих людей на світі стало”, – напише Т. Шевченко в “Подражанії 11 псалму”. Напише 1859 року.
А ми вже через 50, а особливо через 100 років навіть не помітимо цих перших рядків псалма. Більше того – не помітимо і самого псалма: ми будемо з певністю твердити, що то саме його, Шевченкові слова:
Возвеличу
Малих отих рабів німих,
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Тепер можна сказати, що не тільки святих людей мало – мало і тих, які можуть читати Святе Письмо і розуміти, що там вичитували святі люди.
Містичний зміст слави
Слава – одне з найглибших, містичних понять Старого і Нового Завіту. Люди релігійної традиції сприймають його як данність: вони в ньому перебувають. Ті, що співають псалми і знають дух книги псалмів, навіть не задумуються над поняттями “слава Богу”, “молитва Богові”, “благословення Боже”, “подяка Богові”. Усе це поняття одного порядку, і над ними не задумуються, як і над привітанням часів Христа “радуйся”. Або теперішнім: “Слава Богу”, “Слава Ісусу Христу” – усіма мовами.
Причому славлення Всевишнього зумовлює мир і лад на землі, а між людьми добру волю і злагоду.
Але “на цій зубоженій землі” і мудрість було затоптано, і свободу відібрано, і ладу між людьми не було.
Однак у пекло Шевченкового дитинства проникав промінь небесний. “Село на нашій Україні неначе писанка”… І дитині хотілося малювати ту красу. І на потемнілому столі у дяка лежала – важко собі уявити – найвеличніша, найпоетичніша книга Слави Божої – “Псалтир”… І то була перша книга, з якої хлопчик навчався грамоти. І то була перша любов – на все життя!
А ми дивуємося, читаючи “Мені тринадцятий минало”, як це могло бути, що дитина-пастушок молитву діє в полі і переживає радість зустрічі з Богом – переживає якесь преображення!
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Цей твір унікальний у всій світовій літературі, майже євангельський твір – Преображення дитячої душі.
Кобзар-Перебендя
Ми звикли, що Кобзар – це книга, і не задумуємося, що для Тараса Шевченка на чужині кобзар був милим гостем з України. Він на його честь назвав свою книжку, а малюнок кобзаря вмістив на початку її, і вірш “Перебендя”. І то був саме той гість, який приносив з собою дух України.
Образ його двоїться. З одного боку, він знайомий з дівчатами і парубками, з жонатими на бенкеті, з різним людом на базарі. І тут він має свою славу:
Перебендя старий, сліпий –
Хто його не знає!
Він усюди вештається
Та на кобзі грає, –
А хто грає, того знають
І дякують люде.
Але не той Перебендя пробудив у Петербурзі молодого художника до поетичної творчості, а інший – геній українського степу!
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люди не чули, бо то боже слово,
То серце по волі з богом розмовля,
То серце щебече господнюю славу…
Ота розмова з Богом і стане головним мотивом шевченкової творчості, а спів серця про славу Господню і стане його заповіддю.
Що ж стосується літературної слави, то це диво народилося не в українському середовищі. Тут воно було чужим і підозрілим. У вступній частині “Гайдамаків” є такі міркування про таку славу:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори –
От де слава!!! А то співа:
“Грає синє море”.
Загалом семантика “слави” межує з блиском гордині і громом перемоги. Таку славу, на противагу славі Господній, культивують князі світу сього і грізні полчища ідолопоклонників, які гукають: “Смирись, Кавказ: идет Ермолов!”. Про їхню славу Шевченко говорить з сарказмом:
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям слава!
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті,
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!
Отже, славі гончих поет протиставляє славу “лицарів великих, Богом не забутих”. І знову ж таки, та слава – не від сильних світу сього, а від вищої сили, від якої йде “слава і воля святая”:
За вас правда,
За вас сила
І воля святая.
Але не забуваймо, що слава полюбила Шевченка якось одразу. “Кобзар” 1840 року (книжечка на 115 сторінок) – полетіла в Україну, як звізда осіянна! Його поеми знали напам’ять. Його рукописами і його малюнками дорожили, про що свідчать експонати музею, збережені через лихоліття. Шевченкові хотілося почути суворого критика, але такими не були навіть високоосвічені друзі М. В. Гоголя. “Максимович – той просто благоговіє перед моїм віршем. Бодянський також. Треба буде діждатись Куліша. Він хоча й жорстко, але інколи скаже правду”. До речі, Куліш ставив Шевченка понад високоосвіченими, бо в нього “розум від Бога”. Перед Шевченком були відкриті двері найшанованіших людей Петербурга, і він вже боявся, що “починає входити в моду”. Його демонстративна барашкова шапка була своєрідним захистом…
І захистом від слави, тієї блискучої і продажної, була все та ж дума біблійних пророків, висота молитов і мотиви псалмів, що почастішали на схилі віку молодого.
Наївно було б гадати, що слова поезії “Ходімо дальше, дальше слава, а слава – заповідь моя” означають прямий вихід на дорогу поетичної слави. Навіть якби Т. Шевченко міг уявити велику посмертну славу свого імені, то й тоді він міг би хіба нагадати свої слова: “Не для людей, тієї слави”…
Благодать приналежності!
Однак вернімося до шевченкового словника. Там слово “Бог” вжито 1281 раз, а слово “слава” дещо менше. “Славний Дніпро”, “наша славная країна”, “святая твоя слава”, “козацькая слава”, “слава лицарів” – усе високе у Шевченка святе і славне – доброю славою.
У цьому відчувається благодать приналежності до вищої радості, яка променем пронизує кожен його твір. І в тому його доля.
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли…
Ходімо, доленько моя!..
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Та слава, що на висоті заповідей.
Восени 1860 року в Т.Шевченка почалася хвороба, що виявилася смертельною для поета. Тодішня медицина кваліфікувала її як водянку. Із січня 1861 року він уже майже не покидав холодної майстерні-келії в будинку Академії мистецтв, тієї самої кімнати, де взимку 1839–1840 рр. жив у свого товариша по академії Ф.Пономарьова. Тут взимку 1861 р. він написав останній автопортрет і останній вірш “Чи не покинуть нам, небого…”
У неділю, 26 лютого (10 березня), поета не стало. Аби донести земний Шевченків образ до нащадків, скульптор Петро Клодт зняв із його обличчя посмертну маску.
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать.
Ходімо в хату спочивать…
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано –
Походимо, посидимо –
На сей світ поглянем…
Поглянемо, моя доле…
Бач, який широкий
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий…
Євген СВЕРСТЮК
(Скорочений варіант публікації.
“Українська літературна газета”).