Завтра українці вшановуватимуть пам’ять десятків юних патріотів, які 98 років тому віддали свої життя, захищаючи Київ від армії більшовицької Росії, що насувалася з півночі. Історія, як відомо, має властивість повторюватися. Тож сьогодні, коли сучасна українська армія боронить нашу землю  на  сході  країни  від  навали  російсько-терористичних військ,  день пам’яті юних патріотів початку ХХ століття звучить набатом з  минулого  для  всіх свідомих українців. Ми повинні вчитися на своїх історичних помилках. Тому трагедія, що відбулася під Крутами 29-31 січня 1918 року, сприймається сьогодні як щось дуже близьке та зрозуміле, навіть співзвучне багатьом сьогоднішнім подіям.

«ЗС» провела опитування серед запорізьких студентів. Ми запитали, що вони  знають про битву під Крутами і чи вийшли б  в аналогічній ситуації захищати своє місто від ворога.
Студент Українського державного хіміко-технологічного університету Кирило Кирилюк:
– Я знаю, що невелика група студентів-добровольців ціною свого життя затримала пересування армії Муравйова до Києва. Про них ще написано вірш, який потім було покладено на музику, але, на жаль, не пам’ятаю автора.
Якби в моєму місті сталося щось подібне, я б не замислюючись став на його захист. Знаючи, що загарбницька армія робить в захопленому місті, ще й товаришів агітував би.
Студент Класичного приватного університету Євген Сахно:
– Ця битва відбувалася на залізничній станції під селом Крути між радянським військом (Росії) та Українською Народною Республікою.
Якщо в моєму місті була б подібна ситуація, то думаю, що став би на його захист, але сподіваюся, що такого ніколи не станеться.
Студент Запорізького національного університету Ян Путро:
– Отже, у 1917 або 1918 році, точно не пам’ятаю, коли в Україні була влада УЦР, точилася війна з більшовиками. Червона армія на чолі з генералом Муравйовим рухалася на Київ. Оскільки постійних військ у нас не було, влада зібрала добровольців із київських школярів та студентів, які зустріли більшовиків під Крутами біля залізничної станції.
Чи пішов би я захищати своє місто? Це складне питання. Якби війна точилася всередині наших територій, я точно пішов би до армії або в партизани.
Студент Запорізького національного технічного університету Влад Деркач:
– Про цей бій я знаю небагато. Лише те, що збройне зіткнення сталося на залізничній станції в районі села Крути. Учасниками були загін радянських військ під командуванням Муравйова та збройне формування УНР, яке намагалося зупинити їх пересування до Києва.
Звичайно, своє місто я захищав би, але це дуже складний вибір. З однієї сторони, наближається ворог і потрібно дати йому відсіч. З іншої сторони, що я буду захищати від ворогів? У моєму випадку я для своїх батьків найдорожчий, і якщо я піду воювати, то мої батьки можуть залишитися без сина.
Битва під Крутами довела, що народ готовий захищати своє місто, свою країну від ворога. Студенти, школярі виявилися дуже мужніми. Зараз не менш важка ситуація в Україні, але сучасні студенти теж готові піти на захист своїх близьких і Батьківщини.
Студентка  історичного факультету ЗНУ Анна Супрун:
 -Так. Знаю про це. В усі часи студентство було рушійною силою, як тоді, так і зараз. Тому патріотично налаштована молодь завжди готова стати на захист своєї держави. Події під Крутами були доказом цього.
 Звісно, я готова стати на захист незалежності України. Думаю, що буду допомагати всіма можливими методами в цій боротьбі.
Студент історичного факультету ЗНУ Максим Касьян:
– Звичайно, знаю про  пожертви українських юнаків і поважаю. Впевнений, що самопожертва заради свободи власного народу і Батьківщини є великим ділом, однак шкода, зважаючи на історичну ретроспективу, що влада Центральної Ради не змогла утримати так жорстоко виборену перемогу.  Я готовий стати на захист Батьківщини, але хочу, аби цей можливий акт самопожертви не був даремним.
Про сам бій 1918 року сказано багато, тому відтворювати військову хронологію не будемо. Сьогодні для нас більш важливо згадати піднесену патріотичну атмосферу, що передувала бою, і останні часи життя зовсім ще молодих Героїв Крут…

Валерія Константинова,
Володимир Герасін,
фото Володимира ШЕРЕМЕТА

Муравйов
біля воріт!

У січні 1918 р. петроградський Раднарком розгорнув повномасштабний військовий наступ проти Української Народної Республіки. Нечисленні війська Центральної Ради чинили слабкий опір агресорові. 28 січня радянські колони з’єдналися на вузловій залізничній станції Бахмач. Українські частини без бою відступили до ст. Крути. Муравйов,  командувач радянської групи військ, розпочав підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач – Ніжин – Дарниця. На мітингу в Бахмачі він закликав своїх бійців: “Наше бойове завдання – взяти Київ… Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо”.
Військовими силами Центральної Ради, які ввечері 28 січня відступили з Бахмачу до ст. Крути, командував сотник Ф. Тимченко. Під його командою залишилося не більше 300 бійців: жменька глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті й 13-го Січового полку, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.
Українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. В той час як М. Муравйов зосереджував сили для наступу на Бахмацькому напрямку, у штабі Київського військового округу очікували головного удару з боку Полтави. Це і виявилося фатальною помилкою військового командування Центральної Ради. Завдяки цьому  на полтавський напрямок було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку (разом 500 бійців).
Натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи, які знову повернутися на позиції, з яких відійшли кілька днів потому. Разом із юнаками зголосився їхати на фронт Помічний курінь Січових стрільців (116 чоловік).
Призначений для несення охоронної служби у Києві Помічний курінь було створено в середині січня 1918 р. з ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.
Курінь мав у своєму складі лише одну сотню, що налічувала 120 чоловік – студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Отаманом куреня був студент С. Король, 1-ю сотнею командував студент Українського народного університету Т. Омельченко.
Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. “Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька днів перед від’їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили”, – свідчив сучасник.
Незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти не вагались вирушити на порятунок України. Як згадував інший мемуарист, “треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави”.
Ввечері 28 січня бойовий відділ 1-ї Української військової школи і Помічний курінь Січових стрільців виїхали на фронт. Разом з ними їхав начальник 1-ї Української військової школи сотник Д. Носенко, який мав перебрати командування військами на Бахмацькому напрямку.
Один із січовиків так описував від’їзд добровольців: “Посадка відбувалася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-ї кляси, який “нелегально” вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина лишитися, але, звичайно, безуспішно.  Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, хрестила брата і всіх від’їжджаючих… Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів “Ще не вмерла Україна” ешелон рушив на північ”.
З надзвичайним піднесенням чекали оборонці ст. Крути на прибуття підкріплень. Та коли о 4 год. ранку 29 січня ешелон з 1-ю Українською юнацькою школою й студентською сотнею прибув до ст. Крути, на Ф. Тимченка і його бійців чекало розчарування.
Боєздатність стомлених і виснажених юнаків 1-ї Української військової школи залишала бажати кращого, а “Січові стрільці” виявились невишколеними й зле екіпірованими студентами й гімназистами, які заледве надавались до участі в бойових діях.
Сотник А. Гончаренко відразу ж відправив юних січовиків (серед яких був і його молодший брат) подалі від залізниці – на крайню ліву ділянку позицій. “Студентській сотні роздано по одній чи дві обойми з попередженням, аби поводились з набоями економно».
Закінчивши в Бахмачі реорганізацію своїх загонів, М. Муравйов планував відновити просування на захід. Вранці 29 січня бронепоряг червоногвардійців посунув на станцію Крути. Почався бій, який тривав цілий день…

Після бою…

У розпал бою українське командування отримало тривожні вісті із запілля: курінь ім. Т. Шевченка в Ніжині заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало оборонцям ст. Крути ударом у тил. Не зволікаючи, А. Гончаренко наказав усім підрозділам відступати. Першою мала відходити до ешелонів студентська сотня, слідом – 2-га, 3-тя і 4-та юнацькі сотні. 1-ша сотня отримала наказ прикривати відступ…
На багатьох відтинках імпровізованої лінії оборони відступ був безладним і хаотичним. Лише настання темряви дозволило юнакам відірватися від противника.  
Як стверджував у спогадах А. Гончаренко, загальні втрати захисників ст. Крути складали 10 старшин і близько 250 бійців – переважно поранених юнаків 1-ї Української військової школи. Крім того, безвісти зникла чета зі складу студентської сотні, в якій був і молодший брат А. Гончаренка.
Командир юнаків згадував: “При докладнім особистім перегляді довідався, що не оказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все запевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон – та все було даремно”.
Доля студентської чети, яка   не  встигла приєднатися до свого підрозділу, склалася трагічно. Заблукавши у темряві, січовики вийшли до залізничної станції в той час, коли її вже зайняли московські червоногвардійці. Оскільки у намоклих від снігу валянках, які носили юні бійці, втекти виявилося неможливо, усі вони потрапили до полону.
Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Є. Лапідус свідчив, що єдиного серед полонених офіцера москвичі відразу ж застрелили. Ледь вдалося умовити червоногвардійців не поспішати з розправою над іншими бранцями. Полонених студентів і гімназистів було розміщено під вартою в одному з військових ешелонів червоних.
День 31 січня став для полонених фатальним. “Наступного дня, коли ми від’їздили зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу їх розстріляли розривними кулями”, – свідчив Є. Лапідус.
Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський заспівав гімн “Ще не вмерла Україна”, який підхопили й інші полонені.
“Одного гайдамака, який утік від червоногвардійців до села за 4 версти і по дорозі скинув з себе одяг, червоногвардійці витягли з-під печі в одній хаті, куди він втік, побили і, привівши до місця, де були розстріляні інші, розстріляли, не з першого разу, не поціливши в нього відразу смертельною кулею… – згадував Є. Лапідус. – Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і запитав, чому їх розстріляли. Єгоров, затягуючись папіроскою і посміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони наполягали на цьому”.
Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що всього було страчено 28 полонених. За твердженням кількох сучасників, сімох бранців, які так чи інакше уникнули розстрілу, червоні відправили в запілля.
Бій під Крутами назавжди увійшов до історії як символ жертовності й ідеалізму. Та водночас це ще й символ невмілого стратегічного планування.
Якби назустріч головним силам Муравйова, зосередженим у Бахмачі, вирушили відправлені напередодні з Києва свіжі підрозділи, а не виснажені кількатижневими боями юнаки 1-ї Української військової школи й невишколена молодь, перебіг або й результат бою могли бути іншими…

Михайло КОВАЛЬЧУК,
кандидат історичних наук