Черговий, 97 День соборності України нагадує нам, її громадянам, про довгий і тернистий шлях до об’єднаної незалежної Української держави, який розпочався у глибині віків і, як на мій погляд, так поки що не завершився.
Ця дата, 22 січня, в контексті подій, які відбувалися в історичному вимірі і мають місце сьогодні в незалежній Україні, наводить на роздуми з неоднозначними оцінками, аналогіями тощо.
Як відомо читачу, події, які відбувалися на теренах Європи (Перша світова війна 1914-1918 рр., лютнева буржуазна революція і жовтневий більшовицький переворот 1917 р. в Росії, революційні події в Німеччині 1918 р. та інші) створили передумови для розпаду Австро-Угорської та Російської імперій і появи на їх теренах нових країн, політична еліта яких на той час мала як різний рівень  готовності очолити національний рух до незалежності, так і різне бачення майбутнього своїх країн.
 У таких умовах знаходилися і українські політики-інтелігенти, яких початок буржуазної російської революції (лютий 1917 р.) поставив перед складним вибором, пошуком шляхів історичного розвитку України.
Єдиної думки щодо майбутнього статусу України серед лідерів проукраїнськи налаштованих політичних та громадських організацій на той момент не було. Самостійники на чолі з М.Міхновським (український політичний і громадський діяч, перший ідеолог українського націоналізму та організатор війська) виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (В.Винниченко, Д.Дорошенко та їхні прихильники) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Цих поглядів притримувався і М.Грушевський.
Прагнучи уникнути розколу в національному русі, який тільки народжувався, керівники політичних організацій погодилися на створення об’єднання, яке назвали Українська Центральна Рада (УЦР). Це на той час було єдине вірне рішення.
4 березня 1917 року на зібранні, яке відбулося в м. Києві і в якому взяли участь представники політичних сил, громадськості, військові, студенти, духовенство та інші, було проголошено утворення Української Центральної Ради (УЦР), головою якої заочно був обраний М.Грушевський (на той момент він перебував за межами України). Пізніше, після обрання делегатів від політичних партій, професійних і культурних організацій та 9 українських губерній, УЦР (Українська Центральна Рада) перетворилися в свого роду парламент і дієвий центр українського національного руху.
Заступниками Михайла Грушевського як голови УЦР було обрано Сергія Єфремова і В.Винниченка. Про діячів УЦР, УНР, Директорії, Гетьманщини чимало написано як позитивного, так і критичного. До відома читачів наведу коротку інформацію про них.
М.Грушевський – видатний історик, був членом Української партії соціалістів-революціонерів і виступав за національно-територіальну автономію України у складі Російської федерації, в яку, як розраховував він, могла трансформуватися Російська імперія.
В.Винниченко – відомий письменник і драматург, був членом Української соціально-демократичної партії (УСДРП), соціаліст-революціонер, поділяв погляди М.Грушевського щодо автономії України в складі РФ.
С.Петлюра – різностороння за талантами особистість, член Революційної української партії (РУП), дотримувався ліво-націоналістичних поглядів. Ставши членом УЦР, прийняв позицію М.Грушевського і В.Винниченка щодо входження України на правах національно-територіальної автономії у складі РФ, на можливість утворення якої вони розраховували до більшовицького перевороту, коли стало зрозумілим, що ніякої Російської федерації не передбачається.
П.Скоропадський – представник старовинного козацького роду, нащадок Гетьмана Війська Запорозького І.Скоропадського, генерал-лейтенант царської армії, був одним із ідеологів монархічного гетьманського руху в Україні.
У відповідності зі своїми політичними поглядами і переконаннями М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра та їхні соратники започаткували соціалістичну Українську народну республіку, розбудувати яку вони не змогли.
Тільки після жовтневого 1917 року більшовицького перевороту, коли стало відомо, що більшовики не визнають УЦР та відкидають її наміри щодо утворення української національно-територіальної автономії у складі РФ, М.Грушевський та його соратники замислилися над питаннями, пов’язаними зі створенням української незалежної держави.
Третім Універсалом Української Центральної Ради (УНР) від 7 листопада 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка.
22(09) січня 1918 року під головуванням та на пропозицію М.Грушевського Українська Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) самостійною, вільною і суверенною державою.
Майже рік пройшов від початку російської буржуазної революції і створення тимчасового уряду Росії на чолі з О.Керенським до проголошення самостійної, вільної і суверенної держави – Української Народної Республіки.
Для нас, сучасників, є досить дивним, як могли видатний історик і досвідчений політик, яким був М.Грушевський, та його соратники розраховувати на радикальне перетворення тюрми народів, якою була Російська імперія, на Федерацію, в якій би комфортно себе почувала Українська національно-територіальна автономія?! Допускаю, що реальні особисті контакти керівництва УЦР з О.Керенським і М.Терещенком (міністр фінансів та міністр закордонних справ у тимчасовому уряді) були достатньо обнадійливими для М.Грушевського і В.Винниченка та вселяли в них безпідставний оптимізм. З іншого боку, був добре відомий гіркий досвід, започаткований царською Росією ще за часів Богдана Хмельницького і завершений за правління Катерини ІІ (на який ні М.Грушевський, ні його соратники не звернули увагу), коли всі паростки автономії Гетьманщини і Козацької Січі були знищені. Імперські замашки – це генетика!
Невже М.Грушевський як історик не розумів природи російського імперського підходу до народів, які знаходилися в складі Росії? Свята наївність вченого, ідеалістичні і глибоко помилкові бачення майбутнього України в складі Російської Федерації загальмували процес державотворення, призвели до втрати дорогоцінного часу. Звичайно, сьогодні, через майже 100 років, оцінювати ситуацію 1917-1918 років набагато легше, ніж у ті часи, коли було потрібно приймати досить непрості рішення.
На стор.7
Зі стор.6
І все ж, після проголошення Українською Центральною  Радою Української Народної Республіки (УНР) розпочалися процеси державотворення, розробка Основного Закону УНР – Конституції, яка була прийнята вже 29 квітня 1918 року. Низка помилок, у тому числі у відносинах з селянством, армією, зовнішньополітичних зв’язках, призвела до втрати популярності керівництва УНР і його політики і майже безкровного державного перевороту.
29 квітня 1918 року до влади прийшов П.Скоропадський, який проголосив себе Гетьманом України. За Гетьманату в Україні продовжувалися процеси державотворення, які пов’язані з діяльністю уряду (Ради Міністрів) П.Скоропадського, перебуванням на її території  німецьких   військ, які були його опорою, боротьбою з відстороненими від влади політиками: С.Петлюрою, В.Винниченком та іншими, серед яких вже не було М.Грушевського.
Де ж він подівся? Може, організував боротьбу у підпіллі? Ні. М.Грушевський зайнявся науковою роботою і впродовж 1918 року написав 4, 5 і 6 частини Всесвітньої історії, а також такі праці, як «Старинна історія», «Античний світ», «Середні віки Європи». У 1919 році Михайло Сергійович емігрував і поселився в Празі. Він був талановитим визначним істориком, а державним діячем його зробили обставини, в яких він здійснив те, що зміг.
Незаперечною заслугою М.Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію до проголошення в січні 1918 року суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки, було ухвалено її Конституцію.
Послідовники Михайла Грушевського назвуть його «Історію України-Руси» метрикою українського народу, поставивши її в один ряд з «Кобзарем» Т.Шевченка.
Характер української революції динамічно мінявся, змінювалися і її лідери. Справу, розпочату М.Грушевським, продовжили його соратники В.Винниченко і П.Скоропадський.
Бурхливі революційні політичні події в Києві та інших регіонах України активізували національні рухи в регіонах Галичини, Австро-Угорської імперії. У жовтні 1918 року у м. Львові було створено Українську Народну Раду, а 19 жовтня того ж року – проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
1 грудня 1918 року (ще за Гетьманату) у м. Фастові було підписано «Предвступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР.
14 грудня 1918 року після зречення від влади гетьмана П.Скоропадського до управління державою прийшла утворена (обрана) 13 листопада 1918 року Директорія (Директорія – найвищий орган влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 до 10 листопада 1920 років) на чолі із В.Винниченком. В її складі був і С.Петлюра. Процес підготовки до об’єднання УНР і ЗУНР активізувався.
22 січня 1919 року на Софіївській площі у  Києві вперше за 600 років пройшла вікопомна історична подія: відбулося об’єднання українських земель, закріплене Актом злуки (об’єднання), прийнятим на урочистих зборах, і засвідчене Універсалом Директорії про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину велику Україну, що і стало реальним кроком до об’єднання українських земель.
На жаль, у той складний для України час удалося здійснити лише перші кроки на шляху до соборної України. Об’єднання українських земель у далекому 1919 році відбулося лише юридично і політично. Державного об’єднання у той період не відбулося через об’єктивні і суб’єктивні фактори, які мали місце як в самій Україні, так і за її межами.
Незважаючи на декларований керівниками УНР соціалістичний напрямок розвитку України (УНР), їх соціалістичні переконання, більшовицька Радянська Росія на чолі з В.Леніним навіть не допускала незалежності України в будь-якому її політичному виборі. Більшовицький терор, відсутність у лідерів УНР чітко визначених державницьких позицій, підтримки з боку країн Антанти, особисті амбіції призвели до втрати спочатку окремих територій щойно створеної соборної України, а потім і державності.
Не знайшли уряди Української Центральної Ради, Української народної республіки, Директорії України, Гетьманату, які очолювалися в різні періоди 1917-1920 рр. М.Грушевським, В.Винниченком, С.Петлюрою та П.Скоропадським, належного розуміння і підтримки з боку селянства, солдатів  і жителів міст. Це і було головною причиною втрати державності.
Переконливим підтвердженням сказаному є слова В.Винниченка: «Будемо чесними перед собою й іншими: ми використали низький рівень свідомості мас. Не вони нас вибрали, а ми їм нав’язали себе!».
І все ж події 1917-1920 років, одержаний українцями гіркий досвід, Акт злуки (об’єднання) мали неоцінний вплив на подальший розвиток національної самосвідомості та політичні процеси в Україні.
Українці, які після завершення громадянської війни знову проживали під російсько-радянською, польською, чеською, угорською та румунською владами, завжди пам’ятали той день, який  об’єднав їх 22 січня 1919 року на Софіївській площі Києва в одну незалежну соборну державу.
Боротьба українців за свою незалежність не припинялася ні на один день впродовж всього ХХ століття.
Перше після проголошення Дня соборності офіційне святкування Соборності на офіційному рівні відбулося 22 січня 1939 року в Карпатській Україні (м. Хуст), на той час – автономної республіці Чехословаччини, на яке приїхало біля 30 тисяч українців з Гуцульщини, Хустщини, Волівщини та інших регіонів.
Наступний крок до відзначення Дня соборності відбувся  21 січня 1990 року. Напередодні Дня соборності було організовано живий ланцюг між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом, в якому взяли участь від 1 до 3 млн осіб. Патріотичні сили України у передчутті розпаду СРСР згуртувалися і організували цей живий ланцюг.
В Україні в цілому День соборності у відповідності з Указом Президента «Про День соборності України» став офіційним святом лише напередодні 80-ї річниці у 1999 році.
30 грудня 2011 року Указом на той час Президента України В.Януковича День Соборності на офіційному рівні було скасовано і об’єднано зі святом Свободи. Чому? Може, вже тоді оточення Януковича почало готувати «приєднання» України до РФ? Не хотілося б у це вірити, але події наступних років, пов’язані з пропагандою федеративного устрою України, лише підтвердили це. До того ж, обіцяні В.Путіним В.Януковичу за відмову від євроінтеграції України 15 млрд доларів США під 5% річних на 2 роки були не просто кабалою. Їх було неможливо повернути, що заганяло Україну в глухий кут, вихід з якого був один – втрата політичної й економічної незалежності, яка була започаткована владою В.Януковича у м. Харків (Харківські угоди).
13 листопада 2014 року Указом Президента України П.Порошенка свято було відновлено. Відбулося це після анексії Криму і втрати частини територій Донбасу.
Так що  22 січня 2016 року в українських містах і селах громадяни України будуть відзначати День Соборності, але, як і в минулому 2015 році, борючись за  повернення Криму і частини Донбасу, тобто Соборність України.
Чи вивчили і засвоїли уроки історії політики незалежної України, особливо ті, які приходили у владні кабінети або знаходяться в них сьогодні? Чи зробили вони висновки з трагічних помилок далекого і близького минулого?
Події 90-х та 2000-х років стверджують, що ні, не засвоїли, не зробили! Те, що ми маємо сьогодні, є результатом небажання багатьох політиків активно працювати на розбудову держави, її економічного і військового потенціалу, без яких збереження соборності України, знаходячись поряд з РФ, керівництво якої завжди мало імперські амбіції, досить складне. Для багатьох політиків інтереси України як держави, інтереси людей, які в ній проживають, не були на першому плані. На жаль, для більшості з них бізнесові та корпоративні інтереси, власні та політичні амбіції досить часто переважають державні інтереси.
Розмови про боротьбу з корупцією, якими забавляються політики на різного роду політичних шоу, викликають у суспільстві алергію. Очікування українців на радикальні зміни, які повинні були відбутися в Україні після Євромайдану, не оправдалися. Надії на новообраний парламент та сформований ним уряд також не оправдалися. Анонсовані урядом реформи і їх законодавче забезпечення проходять у в’ялоплинному режимі. Все, над чим працюють законодавці та урядовці, відбувається так «швидко», як мокре горить. Закони України про безвізовий режим для українців були прийняті парламентом в останній момент, зміни до Податкового кодексу і Закони України «Про державний бюджет України» на 2015 і 2016 роки народні депутати приймали в аварійному порядку напередодні Нового року.
Хто їм заважає працювати по-іншому, як цього вимагають обставини, в яких перебуває Україна? Військові, волонтери ведуть безкомпромісну боротьбу за відновлення соборності України, проливають кров, гинуть. Парламентарі, урядовці дозволяють собі в цей складний для держави час працювати без необхідної напруги, подорожують, відпочивають.
Ритм роботи в умовах економічного спаду, фінансової кризи, військової і економічної агресії з боку РФ потребує від усіх громадян України і в першу чергу від парламенту, уряду іншого ставлення до роботи, динаміки та відповідальності.
В умовах, коли десятки мільйонів громадян України знаходяться на межі виживання, стиль життя і поведінка багатьох публічних людей від політики і бізнесу виглядають аморальними.
Без відновлення економіки, фінансово-банківської системи, розбудови сучасної армії, відвертого і чесного діалогу з суспільством, динамічного проведення реформ, у т.ч. судової системи, прокуратури, міліції, не на словах, а на ділі – реформування місцевого самоврядування, всі розмови про європейський вибір та покращання життя українців навіть у далекій перспективі залишаються, як це було раніше, лише деклараціями.          
Шановні панове народні депутати, урядовці, дозвольте напередодні Дня Соборності запитати: «Коли буде реалізовано ваше обіцяне, до того ж, офіційно оформлене у документі із назвою «Коаліційна угода»?
Можна сказати, що підняті в статті питання не мають відношення до її заголовка. Заперечую і стверджую, що мають! Тільки потужна держава, яка забезпечує достойне життя своїм громадянам, дає їм обнадійливу перспективу на майбутнє, зможе зберегти її суверенність і соборність України.
З Днем соборності, шановні земляки!

Олександр БІЛОУСЕНКО,
народний депутат України
першого скликання,
почесний доктор наук ЗНУ