Андрій Ємець народився за 43 роки до кривавих подій на Майдані і, можливо, як і багато хто з нас, так і прожив би тихим, мирним життям, але запоріжець мав чітку громадянську позицію, особливо з того часу, коли на Донбас прийшов ворог
У запоріжців дружини – амазонки
А тоді, у 2013 році, він періодично за свій кошт їздив на Майдан до Києва і займався волонтерством. Тиждень там, потім до Запоріжжя, а назбиравши трішки грошенят, знову до столиці, щоб повезти хлопцям з барикад усе необхідне. У той час багато його знайомих підприємців з ринку Англенко робили те саме – скидувались майданівцям на харчі і самотужки везли. А люди на Майдані були з усіх куточків України. Ємець
– Пам’ятаю, купив квиток на Київ, стою на вокзалі Запоріжжя, а навпроти мене двоє хлопців, – згадує Андрій. – А всі тоді їхали до Києва, приховуючи це, бо знали, що міліція може зняти з потяга. Я на них дивлюся, вони на мене. Один підходе і пошепки: «На Майдан? – Так. – І ми туди». А потім виявилося, що в вагоні половина людей їде саме на Майдан. Але дорожня міліція намагалася знімати з потягів людей, які їхали або поверталися з Майдану. Таке відбувалось і в сусідньому Дніпрі. Якщо чули, що димом пропах, затримували на 2-3 дні і проводили «виховну роботу», – говорить запоріжець.
– А потім все це плавно переросло у війну, яка й до цього часу чомусь не визнана, – дивується він. – А тоді я заліз у підвал, вигріб усю консервацію, і ми повезли її на своїх машинах бійцям 23 запорізького тербатальйону та «Азову» до Маріуполя. Мої друзі теж вигрібали свої підвали разом з гардеробом. Везли светри і все, що вважали за потрібне.
– А як дружини погоджувалися на це?
– Знаєте, якби не жінки, не знаю, де б ми вже всі були! Вони ж у нас, як амазонки, не гірше, ніж козаки. Дуже бойові! Абсолютно всі. Так, моя половинка взагалі нащадок полковника Кривоноса, тож їй і Бог велів.
Воюємо на БТР часів Афганської війни
– А ви першу поїздку на фронт пам’ятаєте?
– Звичайно. Поїхали ми тоді в 23 батальйон під Марік. Хлопці там бойові, у підрозділі – нормальний дух і обстановка. Потім їздили туди по два рази на місяць, адже їм потрібно було майже все. Уявіть собі – хлопці в голому полі лише зі зброєю і саперними лопатами. Навіть потім, коли вже більш-менш одягли армію, їм конче потрібні ще були інструменти та деталі для ремонту бойової техніки. Вона ж у них там вся «убита»! Це тільки на парадах у Києві показують, яка в нас чудова техніка. І таке «шапкозакидательство» до цього часу в країні процвітає. Не можна недооцінювати ворога, який має ядерну зброю. До того ж, у росіян добре працює розвідка – я не довіряю тим людям, що сидять у нас в генштабі. А про те, як вони «зливали» ворогу наших хлопців, вже ходять легенди.
– Волонтер Олена Ярошенко розповідала, коли вперше поїхала в 23 бат, то до неї вийшли бійці в жіночих светрах…
(Сміється – авт.) – так і було. Те видовище, звичайно, було сумне, бо їхали на фронт хто в чому і за свій кошт. Зброю, можливо, їм якусь і видавали, але волонтери возили туди і приціли, і тепловізори, і багато чого іншого. З теплим одягом дійсно було скрутно – на вулиці мороз, а грітися нічим. Їм і до цього часу ще дівчатка-школярки з консервних банок виготовляють солдатські окопні свічки, якими можна грітися. А скільки туди одперли буржуйок… Чи потрібно зайвий раз говорити, що всім цим їх повинна забезпечувати держава? А вона цього чомусь не робить. Як і не надає ті ж запчастини до техніки, на які хлопці складають волонтерам цілі списки. Приміром, мій друг, який три роки відвоював на БТР, коли спершу його приймав, то побачив на корпусі напис «Кандагар». Уявляєте – це ще афганський БТР! Оце такий зараз в армії рівень техніки.
– Ви з місцевими там слівцем-другим перекидались?
– Так. Враження залишали по собі різне. Здебільшого менталітет там російський – нахабний і з відповідним багажем матюків. Типу – ось він я, і любіть мене таким, який я є. Українці не такі – вони більш спокійні і виховані. А росіяни відрізняються поведінкою і способом мислення. Загалом, вони ідуть напролом, – говорить волонтер.
Наші діти допомагають бійцям та дітям-сиротам з-під Донецька
Андрій уже рік як не виїжджає до підрозділів Маріуполя, а допомагає коштами дітям-сиротам та пораненим бійцям, які знаходяться у військових госпіталях. Приміром, надходить до них інформація, що лежить у шпиталі боєць, у якого одна мати. Операцію, звісно, робити немає за що і потрібні гроші. А у них з дружиною своя театральна студія «Свія», де навчається близько 250 дітей, тож вони і кидають клич до батьків про допомогу. Люди дають, хто скільки зможе, і всі ці гроші подружжя передає у шпиталь.
А от зараз їм надійшло прохання від дитячої школи-інтернату, що під Донецьком, але на нашій території. Там діти-сироти, які невдягнені, босі і таке інше. Знову ж таки, подружжя кинуло клич батькам, і ті принесли, у кого що є: одежинку, іграшки тощо. Усе це вони запакували, і 24 вересня хлопці з Одеси, які машиною їхали на передок, попутно завезли.
А ще в подружжя Ємець є свій волонтерський театр, вхід до якого вільний. Він невеличкий, всього на 70 місць (вул. Козача, 7-а, самі облаштували в арендованому приміщенні сцену, придбали прожектори, лави і все необхідне), але на вистави з’їжджаються діти з усього Запоріжжя. А в минулому році приїжджали навіть школи з Вільнянська і Мелітополя. У театрі кожної суботи і неділі йдуть по дві вистави, а на сцені грають лише діти, які навчаються мистецтву у студії. Цього року пятеро їхніх випусників вступили до Дніпровського коледжу на театральне відділення. З конем
– Якою мовою ідуть вистави?
– Лише українською, як і навчальний процес. Вистави різні: «Аладдін», «Попелюшка» та сучасні. Приміром, «Бонжур, Моллі» – це дуже весела вистава про комах. Є дві російськомовні вистави, які плавно переходять на українську.
З таким підходом українською заговорять навіть вантажники в порту
– Тобто проводите ще патріотичне виховання дітей?
– Так, це безпосередня робота в патріотичному плані. У нас дуже багато навчається дітей, у яких батьки – росіяни за походженням і взагалі не розмовляють українською мовою. Вони навіть невзмозі скласти два-три речення. Натомість, дитинка вже говорить українською мовою і навчає цьому батьків: «Мама, що ти так говориш, потрібно ось так».
– Можливо, через кілька десятків років російська мова тут зникне взагалі?
– Якщо до цього підходити, як деякі наші ура-патріоти, то цей процес може дійсно розтягнутись на десятки років. Людей не потрібно змушувати, це може викликати у них протидію. Я знаю деяких волонтерів, які ще з початку війни самі пішли на курси української мови. А є й такі, що двох слів не зв’яжуть українською, але всі чотири роки їздять на фронт, щоб допомогти бійцям нашої армії. Тут потрібно зробити зважений підхід до справи. Приміром, прибрати податки з україномовного друкування, підвищити зарплати україномовним вчителям…
– Тобто, як це було при радянській владі, але навпаки – доплачували тим, хто читав російську мову та літературу?
– Так. І тим же підприємцям, якщо клієнт обслуговується виключно українською мовою, зменшити податки. Тобто людей потрібно зацікавити. З таким підходом, вибачте, через два місяці у нас солов’їною мовою заговорять усі. Навіть вантажники в порту.
Це ж стосується і культури. Співаєшь українською мовою? Мінус з твоїх податків. Співаєш російською – треба думати.
Історія одного фото
– Бачив фото, де Ви, перевдягнені в козака, притулилися до коня. Виступаєте в кінному теарті Запоріжжя?
– Вже ні, але після Помаранчевої революції років з п’ять там працював. У цього фото дійсно цікава історія. У нас тоді був виїзний концерт, після якого ми всі дуже втомилися. Я теж тоді притулився до свого коня, підбадьорюючи його, що, мовляв, добре скакав. І в цей момент чую, як за спиною справцювала фотокамера – то були іноземні туристи. З того часу пройшли роки, і ось один мій знайомий у Фейсбуці показує мені це фото. Я той день одразу згадав. Виявляється, мене сфотографувала тоді українська діаспора США, звідти картинка перекочувала в Канаду, а далі помандрувала до Австралії, і вже звідти її помітив мій знайомий.
Коротка довідка. Андрій Ємець, волонтер, закінчив Запорізьке музичне училище, 13 років тому організував свою дитячу театральну студію «Свія», де займається 250 дітей. Театру вже 2 роки і його добре знають за кордоном, оскільки у дітей були гастролі, виступи, фестивалі. Так, вони 4 рази були в Берліні на міжнародному дитячому фестивалі «Золотий ключик». Двічі брали там «Гран-прі» або перші та другі місця. Також їздили з театром до Польщі та Чехії. І, звичайно ж, виступи в Україні.