Я маю право на любов: представники ЛГБТ розповіли про своє життя

Про що мріє кожен із нас? Про повагу до своїх прав, про безпеку, гідний рівень життя та дружнє ставлення оточуючих людей. А чи готові ми дати те ж саме іншим? Чи готові ми будувати майбутнє, в якому люди зможуть вільно жити і любити, де національність, сексуальність або релігійні переконання не матимуть значення.
Сьогодні ми хочемо підняти тему, можливо, незручну, але про це треба говорити. Про ЛГБТ-суспільство, члени якого поруч з нами серед наших знайомих та пересічних перехожих, які нічим не відрізняються від нас, не є ворожими чи небезпечними. Звичайні люди, тільки закохуються вони у людей тієї ж статі, що й вони. Проте це бажання любити та бути любимими сприймається в нашому місті з осторогою або вкрай негативно, адже вони не такі, як інші, тому якісь доісторичні інстинкти викликають у нас страх до чогось незвичного. І чим більше ми боїмося, тим небезпечніше стає життя цих людей, які нічим перед нами не завинили.
Як довго страх буде керувати нашою свідомістю? Чи можемо ми подивитися йому у вічі, прийняти його та відпустити, зрозумівши, що боятися нічого? Зрозумівши, що такі люди були завжди і будуть, і вони заслуговують на ті ж права та свободи, що й інші.
«ЗС» поспілкувалася з трьома представниками ЛГБТ, які розповіли про своє життя.
– Наскільки швидко Ви можете відкритися людям та розповісти про свою гомосексуальну орієнтацію? Скільки на це потрібно часу?
Владислав:
– В принципі, усе залежить від людини. Я доволі відкрита людина для всіх, проте не для своєї родини та колишніх однокласників.
Про свою орієнтацію я розповідаю, аби люди знали, що це існує, що це нормально, аби до цього вороже не відносились. Якщо людина цього не зрозуміє, то навіщо й розповідати?
– Чи знають батьки про Вашу орієнтацію?
Михайло:
– Моя мама знає, а батько не в тому віці, аби розказувати йому про те, що я гей. Мама в мене доволі толерантна жінка. Ще коли я був маленьким, я відкрито говорив їй про те, що я ненавиджу геїв, і вона завжди вчила мене бути спокійним по відношенню до ЛГБТ, розповідала, що в цьому немає нічого страшного. Потім, у якийсь момент, вона зрозуміла, що я гей, і ніяких скандалів не було.
Роман:
– Так, я розповів батькам про свою гомосексуальну орієнтацію. Вони мене прийняли, сказали, що вони люблять мене таким, який я є. Але бабуся мене не зрозуміла. Ми просто заговорили на тему ЛГБТ, і я вирішив ось прямо зараз розповісти їй про свою орієнтацію. Бабуся взяла пляшку вина і просто пішла до своєї кімнати. Звичайно, ми спілкуємося, але цю тему не беремо до уваги.
– У Вас був досвід стосунків з дівчатами?
Роман:
– У мене була дівчина. Ми почали зустрічатися, бо нам було добре один з одним, у нас було багато спільних інтересів. Потім я почав розуміти, що спілкуватися з хлопцями мені набагато комфортніше. Почав розуміти, що я нічого не відчуваю до своєї дівчини, а коли вона мене обнімає, то мені бридко. Я все їй розповів, вона зрозуміла мене, і ми зараз найкращі друзі з нею.
– Чи намагалися ваші батьки повести вас до психолога чи в церкву?
Роман:
– До психолога я пішов сам, бо почав вважати, що зі мною щось не так. Я радий, що мені попався адекватний психолог, який не почав намагатися мене вилікувати. Він мені пояснив, що це нормально, я такий, який я є. Але це не була якась ініціатива батьків, це був мій власний вибір.
Владислав:
– Я ходив до церкви. Я думав, що я знайду там підтримку, бо я на той час ще не розібрався в собі, шукав відповіді на багато запитань. На жаль, я не зрозумів їхню ідею, мені казали «не питай», і я пішов із церкви, прийняв свою орієнтацію.
– Яке запитання було найбільш незвичне стосовно вашої орієнтації?
Владислав:
– Найбільш дурні питання пов’язані з сексом. Людям хочеться дізнатися про найсекретніше. Коли робиш камінг-аут, то чомусь одразу про це питають.
Роман:
– Пам’ятаю одну розмову саме з моєю колишньою дівчиною. Вона запитала: «Це я тебе таким зробила?» Я не знав, що відповісти.
Михайло:
– Одне я запам’ятав. Я тоді розмовляв зі своїми колишніми однокласниками, і вони говорять: «А ось як ти собі це уявляєш? У мене буде дружина, у нього буде дружина, ми всі зберемось. А ти що, хлопця приведеш?» І зараз ми не спілкуємось, бо вони мене не розуміють.
– Чи зіштовхувались ви з агресією через свою орієнтацію?
Михайло:
– Коли ми були минулого року на Веселковому флешмобі, усе було нормально. Стояли із плакатами, серцями тощо. Навіть ніхто не підходив, не обурювався. А вже коли ми повертались, прийшли якісь здорові хлопці і почали нам розказувати, що ми знаходимося в неналежному місці, показуємо свої інтереси. Усе закінчилося не дуже жалібно, бо я вже навчився стояти за себе, я залишився в порядку. Проте історія була дуже неприємна.
Владислав:
– У мене був один випадок, коли мене майже побили. Ми з моїм хлопцем сиділи в нашому центральному парку, ми відійшли дуже далеко, просто сіли, розмовляли. Нас побачив якийсь чоловік, він ішов зі своєю дружиною та дитиною. Став прямо перед нами, почав розпитувати, хто ми такі, звідки, імена, вік. Почав пригрожувати організацією, яка в нашому місті «виловлює» педофілів. Коли він уже йшов, то сказав таке: «Потрібно було вас одразу вбити чи порізати, а не просто підійти і почати розмовляти».
– У Києві є багато нічних клубів для представників ЛГБТ-спільноти. Чи є такі заклади в Запоріжжі?
Владислав:
– У нас є один гей-клуб, але він працює лише взимку. По-моєму, є ще якісь friendly-бари, тобто бари, куди можуть приходити не тільки ЛГБТшники. Проте це в нас не користується попитом.
Була одна ситуація. Відбувався Марш рівності біля гей-клубу. Прийшов якийсь чоловік з відром, шваброю та хлоркою. Він почав мити асфальт, типу «тут геї ходили, потрібно все вимити». Навіть відео десь є.
– Чого не вистачає Запоріжжю, аби стати більш толерантним містом?
Роман:
– Я думаю, що не вистачає якоїсь роботи з громадою. Наприклад, КиївПрайд працює із гомофобами, розвіює певні стереотипи та міфи у суспільстві. Це, звичайно, має свій вплив. А в Запоріжжі дуже мало таких організацій.