Віталій Кирильченко: «Війна завжди залишається з тобою»

Віталій Кирильченко – захисник України, ветеран АТО (далі ООС – Операція об’єднаних сил), який боронив Донбас у перші роки війни. Слід згадати, що 2014-2015 рр. – це тільки початок збройного конфлікту, формування батальйонів і, найголовніше, пристосування солдатів до таких подій. Усе, що відбулося в цей період, багатьом українцям запам’яталося назавжди, спогади ніколи не зможуть покинути, бо вони вже є частиною людини.
Участь Віталія у війні поділила його життя на до та після, на мирне і воєнне. У мирний час він був інструктором з фітнесу у селищі Дніпровське Дніпропетровської області, де й проживає, займався спортом, спробував себе у такій спеціальності, як масажист: «Я займався різними справами, пробував свої сили і вміння у різних професіях. Мені все це було цікаво», – говорить військовослужбовець. Заняття спортом допомогли йому у воєнному житті, все ж таки витримка і фізична форма дуже важливі складові в армії.
Військова служба Віталія почалася з 31 липня 2014 року у складі 17-ї окремої танкової Криворізької бригади. «Я вважаю себе добровольцем, так як сам виявив бажання вступити до лав ЗСУ. Пішов захищати Україну, бо це моя рідна земля. Я не хочу, щоб мої сини і всі інші українці знали, що таке війна. До 17-ої ОТБр просився чотири рази, але все ж таки мені передзвонили і взяли. Попросили лише написати заяву зі зміни спеціалізації, бо ще до початку цих подій я ніс службу у військово-морських силах. До речі, через це в мене і позивний «Морячок». Насправді, я з лютого 2014 року записувався до бригади, але у зв’язку з тим, що це був початок, виникали деякі складнощі. Пізніше знов з’явилася причина – моя дружина захворіла на рак, тому ми разом боролися з хворобою, лікувалися. Згодом мене призвали на службу, і 31 липня з речами я вже був у армії», – розповідає чоловік.
Добровольця розподілили до 1 механізованого батальйону і призначили на посаду кулеметника РПК (ручний кулемет Калашникова).
«Спочатку про цю зброю я нічого не знав, як нею користуватися теж. Досвід із моїм кулеметом отримав у лютому 2015 року, коли були запеклі бої. Та й взагалі, щоб якось розбиратися, потрібно багато стріляти, бути на нульових позиціях. У мене не завжди була така змога, ще й існували певні обмеження», – говорить Віталій. Протягом усієї служби посада, звання та бригада не змінювалися.
11 вересня 2014 року військовослужбовець вперше потрапив у зону ООС у місто Покровськ, Донецька область. За всю службу він побував у декількох містах, у тому числі в Троїцькому і Попасній, що на Луганщині.
«13 жовтня наша бригада приїхала до міста Попасна. Як потім виявилося, це було моє постійне місцезнаходження. Один з підрозділів, у якому я ніс службу, одразу «перекинули» на позиції, що знаходилися на околицях, – згадує солдат. – Я не мав якогось особливого завдання, виконував усі команди, як і мої товариші. Щодня ми облаштовували та зміцнювали свої позиції, ходили в наряди. У мене особливого бойового досвіду немає, як наприклад, у інших захисників, які брали участь у боях, або як показано у фільмі «Кіборги». Але він проявлявся в тому, що я ходив у нічні чергування, тобто слідкував, щоб ворог не наближався, у разі чого міг відкрити вогонь на ураження. В таких умовах, коли обстріли були майже кожного дня, досвідом вважалося і вміння пережити їх, вчасно зреагувати, правильно сховатися».
Віталій також був на військово-опорному пункті поблизу села Троїцьке, де, на жаль, під час обстрілу отримав контузію, мінно-вибухову травму. Він наголошує, що саме в цій місцевості по-справжньому відчув, що таке війна: «Після госпіталю мене відправили на знаменитий блок-пост поблизу Троїцького, де з 4 по 8 лютого 2015 року йшли важкі бої. Ось саме тут і в ці дати я відчув війну».
Попасну Віталій захищав до вересня 2015 року. Протягом усієї служби були різні випадки, які мали позитивний і негативний характер. Були й моменти, які запам’яталися на все життя. «Коли був у Попасній, у мене виникало відчуття напруги і втоми. Напруга від самої ситуації, у якій опинився. Сюди відносяться різні події, у тому числі смерть побратимів, руйнування і бої. Там, де я був, панує втома, яку ти не помічаєш, а просто звикаєш до неї. Взагалі, на мою думку, в такій обстановці не існує поняття розслабитися, ти не можеш від усього абстрагуватися, – розповідає «Морячок». – Коли йшов захищати Батьківщину, у мене були свої якісь принципи і засади, наприклад, що я поважаю думку іншої людини. Але ось у Попасній зрозумів, що цього не можна робити. Якщо людина має ворожий погляд на ситуацію, а саме не підтримує нашу сторону і державу, то ти не можеш її за це поважати. Чому? Тому що така людина в першу чергу тебе «здасть» ворогу. Авжеж, не слід забувати, що не всі такі. У мене були і гарні відносини з мешканцями».
Протягом усього часу перебування на війні Віталію найбільше всього запам’яталося декілька речей: «Я ніколи так швидко не читав «Отче наш». Взагалі, для себе називаю 4 дні війни. За ці дні побачив те, що ніколи і ніде не побачив би та не відчув. І ще момент, я й гадки не мав, що можу так сильно втискатися в землю, щоб зберегтися від вибухів», – говорить солдат.
Захисник мав гарну підтримку в тилу, яка допомагала йому вижити в ООС. «Дружина була в шоці, коли дізналася, що йду на війну. Але на той момент я був упевнений, що чиню правильно. На фронті я кожного дня спілкувався з нею, надсилав прикольні фото, щоб вона не хвилювалася. На жаль, у минулому році хвороба забрала її у мене… Також мене підтримувала моя родина: онука і сини, допомагав товариш Олександр і волонтерська організація на чолі з Прохоренко Галиною Анатоліївною. Я всім їм дуже вдячний», – згадує Віталій.
Військовослужбовець повернувся додому 15 вересня 2015 року, але війна все одно залишилася з ним. На жаль, воєнні події дуже вплинули на стан здоров’я бійця. «У зоні ООС у мене було завдання супроводжувати військовий водовоз. Щодня в бронежилеті і з кулеметом з 8 години ранку і до 20:00 їздив супровідником. Незважаючи на всі складнощі, я був задоволений, адже в таких умовах міг бачити весь свій батальйон. Для мене це було важливо. Це відбувалося протягом 3,5 місяців», – розповідає «Морячок».
Пройшовши таку специфічну школу життя, у Віталія змінилися погляди на багато речей, з’явилися нові відчуття, які не можна забути. Усі учасники АТО, які повернулися з зони конфлікту, перебувають у стані війни. І ми, українці, повинні допомогти їм повернутися до мирного життя, зробити все, щоб наші захисники відчували себе справжніми Героями. Щоб вони були впевнені, що недарма віддають своє життя на фронті.
Віталій Кирильченко отримав посвідчення учасника бойових дій: «Для мене УБД – найбільш дорогоцінна «медаль». Я вважаю, що це найвища солдатська нагорода». 8 травня 2018 року отримав нагороду «Захисник України». Але найприємніше та найважливіше для кожного військового – це розуміння, повага і вдячність від нас, українців.